№ 750/3281/15-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 750/3281/15

провадження № 61-7651св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору позики, за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником - ОСОБА_5 , на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року, ухвалене суддею Коверзневим В. О., та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Губар В. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 , посилаючись на те, що вони з 16 липня 2005 року по 27 березня 2015 року перебували у зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу вони набули легковий автомобіль марки Hyundai і30, державний реєстраційний № НОМЕР_1 , вартістю 262 800 грн та інше рухоме майно вартістю 81 700 грн.

Крім того, 17 квітня 2004 року ОСОБА_1 придбала автомобіль марки ЗАЗ-110217 «Таврія», державний номер НОМЕР_2 , яким користувався ОСОБА_2 на підставі виданої нею довіреності. У червні 2011 року, з метою придбання автомобіля марки Hyundai і30, державний реєстраційний № НОМЕР_1 , ОСОБА_2 за 26 000 грн відчужив вказаний автомобіль ЗАЗ-110217 «Таврія» ОСОБА_7 . На придбання автомобіля марки Hyundai і30 родичами ОСОБА_1 надано кошти у сумі 3 000 євро (приблизно 33 000 грн). 10 грудня 2014 року ОСОБА_2 за актом приймання-передачі передав автомобіль марки Hyundai і30 своїй рідній тітці ОСОБА_3 , а остання з невідомих ОСОБА_1 підстав передала його у володіння іншій особі. Домовленості про порядок поділу вищевказаного рухомого майна між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 досягнуто не було.

Позивач посилалася на те, що все спільне майно фактично перебуває у володінні та користуванні ОСОБА_2 , тому єдиним можливим, на думку позивача, способом його поділу є виплата їй грошової компенсації вартості частини цього майна на загальну суму 160 900 грн. Крім того, під час розірвання шлюбу ОСОБА_1 з`ясувала, що на відкритому у ПАТ «ВіЕйБі Банк» депозитному рахунку ОСОБА_2 знаходяться кошти, внесені останнім під час перебування у шлюбі з нею, а тому за нею має бути визнано право на 1/2 частину цього депозиту. Точну суму вкладу ОСОБА_1 не знає.

Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, позивач просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на майно згідно переліку, визнати за нею право власності на 1/2 частину грошових коштів, що перебувають на відкритому на ім`я ОСОБА_2 депозитному рахунку у Публічному акціонерному товаристві «ВіЕйБі Банк» за договором № 772574/2014, стягнути з відповідача вартість 1/2 частини автомобіля марки Hyundai і30.

Крім того, у серпні 2015 року ОСОБА_1 подала позов до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому вказала, що за умовами договору позики, укладеного 29 червня 2011 року між ОСОБА_2 та його тіткою ОСОБА_3 , остання позичила йому грошові кошти у сумі 152 900 грн на придбання легкового автомобіля марки Hyundai і30, проте, на думку позивача, укладення цього договору є намаганням ОСОБА_2 не допустити поділу спірного автомобіля. Тому позивач просила визнати зазначений вище договір позики недійсним.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 листопада 2015 року вказані позови об`єднані в одне провадження.

Короткий зміст судових рішень

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики задоволено повністю. Визнано недійсним договір позики від 29 червня 2011 року на суму 152 900 грн, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя вартість 1/2 частки цього майна в розмірі 252 081 грн 50 коп. Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на грошові кошти в сумі 55 260 грн 28 коп. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Визнаючи недійсним договір позики суд виходив із того, що у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були відсутні наміри досягти настання правових наслідків договору позики, він був укладений з метою виключення придбаного за ці кошти спірного автомобіля із переліку спільного сумісного майна подружжя.

Щодо стягнення з ОСОБА_2 вартості 1/2 частини спільного сумісного майна у розмірі 252 081 грн 50 коп. суд посилався на те, що останній відчужив придбаний у шлюбі автомобіль без згоди іншого із подружжя, тому має виплатити позивачеві компенсацію вартості 1/2 його частини. Крім того суд першої інстанції вказав на те, що під час шлюбу відповідач за договором банківського вкладу вніс грошові кошти, частину з яких, а також нараховані відсотки отримав після розірвання шлюбу з позивачем, тому має виплатити їй компенсацію належної їй 1/2 частини. При цьому невиплачену банком частину цього вкладу суд вирішив поділити шляхом визнання за позивачем права власності на 1/2 частину.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 16 березня 2021 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на грошові кошти в сумі 55 260 грн 28 коп. змінено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 55 260 грн 28 коп. компенсації її частки у спільному майні. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що визнання в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на грошові кошти в сумі 55260 грн 28 коп., що включені до Реєстру кредиторів ПАТ «ВіЕйБі Банк» як заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , є втручанням у договірні відносини та суперечить ч. 2 ст. 5 ЦПК України, тому ці кошти підлягають стягненню з ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 березня 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовів. Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а також посилався на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалася на законність та обґрунтованість судових рішень та просила залишити їх без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_2 - без задоволення.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положеннями пунктів 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадах: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Щодо вимоги про компенсацію вартості автомобіля

Судами встановлено, що 17 квітня 2004 року ОСОБА_1 придбала автомобіль марки ЗАЗ-110217 «Таврія», державний номер НОМЕР_2 .

З 16 липня 2005 року по 19 травня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

29 червня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого остання позичила йому 152 900 грн на придбання в особисту власність автомобіля Hyundai і30 1,6 Comfort АТ на строк до 29 червня 2021 року. У підпунктах 1.3.2 та 5 цього договору зазначено, що позика має повертатися ОСОБА_2 особисто за рахунок власних коштів частинами, а саме: 50 000 грн - до 01 листопада 2014 року, 50 000 грн - до 01 листопада 2017 року, 52900 грн - до 29 червня 2020 року.

Пунктами 8, 9, 10, 10.1 та 12 договору передбачено, що за порушення зобов`язань за цим договором передбачено право вимоги позикодавцем дострокового повернення суми позики, сплату штрафу у розмірі 10% від суми неповернутої позики, пені у розмірі 1 % від суми неповернутої позики за кожний день прострочення та відшкодування шкоди у повному обсязі, та що на погашення заборгованості позичальник має право передати у власність позикодавцю майно, на придбання якого надавалася позика; оцінка майна здійснюється за згодою сторін, але якщо після проведення такої оцінки виявиться, що вартість майна є меншою, ніж сума боргу, то позичальник повинен доплати позикодавцеві відповідну суму.

29 червня 2011 року ОСОБА_2 придбав автомобіль марки Hyundai і30 1,6 Comfort АТ за 152900 грн.

09 липня 2011 року ОСОБА_2 на підставі доручення ОСОБА_1 зняв з обліку Державної автомобільної інспекції автомобіль марки ЗАЗ, державний номер НОМЕР_2 , що належав їй на праві приватної власності.

На погашення заборгованості перед ОСОБА_3 за договором позики від 29 червня 2011 року ОСОБА_2 актом передання-приймання майна від 10 грудня 2014 року передав у її власність легковий автомобіль марки Hyundai і30, державний номер НОМЕР_1 .

07 квітня 2015 року зазначений автомобіль марки Hyundai і30 знятий з обліку за заявою власника ОСОБА_3 та зареєстрований на ім`я ОСОБА_9

23 лютого 2019 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 грошові кошти на виконання зобов`язань за договором позики від 29 червня 2011 року та відповідних судових рішень, а саме: у розмірі 32 900 грн - на погашення позики та у розмірі 25 991 грн - на погашення пені, про що ОСОБА_3 склала відповідну розписку.

08 листопада 2019 року ОСОБА_3 подала до суду першої інстанції заяву, в якій зазначила, що будь-які майнові претензії з її боку до ОСОБА_2 відсутні, так як він виконав всі свої зобов`язання за договором позики, всі заборгованості за цим договором ним погашені в повному обсязі передачею ОСОБА_3 у власність автомобіля, на придбання якого остання надавала позику, а також сплатою в повному обсязі залишку суми позики і неустойки.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду не погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що на момент відчуження ОСОБА_2 спірного автомобіля він перебував у спільній сумісній власності подружжя з огляду на таке.

За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 29 березня 2017 року у справі № 750/2570/15-ц, яка набрала законної сили, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики встановлено, що ОСОБА_2 позичив грошові кошти у ОСОБА_3 на власні (особисті) потреби. У зазначеній справі ОСОБА_1 вказала, що згоди на укладення договору позики не надавала, правочин вчинено ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї і самі кошти також були використані не на потреби сім`ї (т. 3 а.с. 90-92).

Отже, судовим рішенням у іншій справі за участю тих самих осіб, яке набрало законної сили, встановлено, що кошти ОСОБА_2 позичив на особисті потреби та повернув борг шляхом передачі кредитору автомобіля, який придбав на ці особисті кошти.

З наведеного слід дійти висновку, що оскільки позика (на особисті потреби) використана ОСОБА_2 на придбання автомобіля, то й цей автомобіль також є його особистою власністю.

Доводи позивача про те, що спірний автомобіль був придбаний у тому числі й за кошти, отримані ОСОБА_2 за реалізацію належного їй автомобіля марки ЗАЗ, державний номер НОМЕР_2 , відхиляються колегією суддів, оскільки цей автомобіль було відчужено 09 липня 2011 року, а автомобіль марки Hyundai і30 придбано 29 червня 2011 року, тобто раніше.

Отже, судові рішення в частині стягнення з відповідача компенсації вартості 1/2 частини автомобіля марки Hyundai і30 підлягають скасуванню та у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині слід відмовити.

Щодо вимоги про визнання договору позики недійсним

Задовольняючи позов в частині визнання договору позики недійсним, суди виходили із того, що: у щорічних деклараціях про доходи ОСОБА_2 не вказував про наявність у нього зобов`язань за договором позики; ОСОБА_2 у квітні 2014 року розмістив на депозитному рахунку у ПАТ «ВіЕйБі Банк» кошти в сумі 300 000 грн, що перевищує суму боргу за вказаним договором, і з травня по листопад 2014 року щомісячно отримував нараховані на нього відсотки; у ОСОБА_2 не було потреби передавати 11 грудня 2014 року автомобіль у власність ОСОБА_3 , оскільки на той час строк дії договору позики ще не сплив і, крім того, він мав фінансову можливість погасити борг за рахунок депозитних коштів; договір позики укладено без згоди та повідомлення про це ОСОБА_1 .

Факт укладення договору позики та передання ОСОБА_3 грошових коштів ОСОБА_2 підтверджується ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 29 березня 2017 року у справі № 750/2570/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 березня 2017 року у справі № 750/7412/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення пені за договором позики. Вказані судові рішення набрали законної сили та встановлені у них обставини відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України доведенню не підлягають.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частин першої, третьої та п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Висновок судів про безгрошовість договору позики та те, що у ОСОБА_2 не було підстав брати грошові кошти у борг, а також те, що він мав фінансову можливість погасити борг за рахунок депозитних коштів, базується на припущеннях і жодними доказами не підтверджені.

Щодо посилання судів на декларації про доходи ОСОБА_2 як на доказ відсутності у нього боргових зобов`язань перед ОСОБА_3 колегія суддів Касаційного цивільного суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 52-1 Закону України «Про запобігання корупції» стосовно осіб, зазначених у підпунктах «в», «г», «д», «е», «з», «и» пункту 1 частини першої статті 3 цього Закону, які за посадами, що вони займають, належать до кадрового складу розвідувальних органів України та/або займають посади, перебування на яких пов`язане з державною таємницею у зв`язку з безпосереднім здійсненням такими особами оперативно-розшукової, контррозвідувальної, розвідувальної діяльності, а також осіб, які претендують на зайняття таких посад, та осіб, які припинили діяльність, заходи, передбачені розділом VII цього Закону, організовуються і здійснюються у спосіб, що унеможливлює розкриття належності таких осіб до відповідних державних органів чи військових формувань, у порядку, що визначається Національним агентством.

Ураховуючи те, що ОСОБА_2 є працівником Служби безпеки України, декларації про його майновий стан не підлягають оприлюдненню і доступ до них здійснюється за спеціальною процедурою. Наведеного суди не врахували та при збиранні доказів припустилися порушень норм процесуального права.

Інших доказів фіктивності договору позики позивач не надав, судами вони також не встановлені, тому колегія суддів вважає за необхідне скасувати судові рішення в цій частині та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні вимоги про визнання договору позики недійсним.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Щодо банківського вкладу

Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з нею відкрив у ПАТ «ВіЕйБі Банк» депозитний рахунок.

Станом на 27 травня 2015 року та на 12 червня 2015 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» перебував у стадії ліквідації, у зв`язку з чим Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до ухваленого ним рішення № 112 від 21 травня 2015 року здійснював виплати вкладникам гарантованої суми відшкодування відповідно до Реєстру переказів вкладникам, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок фонду, у тому числі виплатив ОСОБА_2 21 лютого 2015 року (тобто в період шлюбу) частину вкладу в сумі 200 000 грн як гарантовану суму. Залишок вкладу ОСОБА_2 у розмірі 110 520 грн 56 коп. включено до Реєстру кредиторів ПАТ «ВіЕйБі Банк».

Крім того, за період з 11 квітня 2014 року по 11 січня 2015 року ОСОБА_2 нараховано відсотки у сумі 57 041 грн 08 коп., з яких отримано через касу банку 35 948 грн, перераховано на поточний рахунок 5 415 грн, утримано податок на доходи фізичних осіб у розмірі 5 157 грн 53 коп., а 10 520 грн 55 коп. включено до реєстру кредиторів банку. 11 листопада 2014 року ОСОБА_2 видано відсотки за угодою у розмірі 1 000 грн.

У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Згідно із статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини другої статті 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у справі № 750/125/15-ц про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набрало законної сили після його апеляційного оскарження 19 травня 2015 року, відтак саме з цієї дати шлюб між ними вважається розірваним.

Як вже зазначалося відсотки за депозитом ОСОБА_2 отримав у період з 13 травня по 18 листопада 2014 року, а гарантовану виплату у розмірі 200 000 грн - 21 лютого 2015 року, тобто в період шлюбу з ОСОБА_1 . Отже, саме позивач повинна довести, що ці кошти були витрачені відповідачем не в інтересах сім`ї.

До схожого за змістом правового висновку щодо тягаря доведення використання коштів не в інтересах сім`ї дійшов Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 686/29262/18 (провадження

№ 61-12516св20).

Належних та допустимих доказів витрат ОСОБА_2 вказаних коштів не в інтересах сім`ї ОСОБА_1 не надала, судами вони також не встановлені, тому підстав для стягнення з відповідача компенсації 1/2 цих коштів немає.

При цьому невиплаченою залишається сума депозиту у розмірі 110 520 грн 56 коп., які включені до Реєстру кредиторів ПАТ «ВіЕйБі Банк» як заборгованість перед декретом.

Ураховуючи те, що договір банківського вкладу укладено та грошові кошти внесені під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , вони відповідно до презумпції спільності майна є їхньою спільною сумісною власністю. ОСОБА_2 не довів, що зазначені кошти є його особистою власністю.

Разом з тим, висновок апеляційного суду про стягнення з ОСОБА_2 компенсації частки позивача за договором банківського вкладу у розмірі 55 260 грн 28 коп. (1/2 частина невиплаченого вкладу) є помилковим, оскільки ці кошти відповідач не отримав та не розпорядився часткою ОСОБА_1 на власний розсуд, відтак, і обов`язку з компенсації належної їй 1/2 частки ще не виникло.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про визнання в порядку поділу спільного майна подружжя права власності на 1/2 частину цих коштів за ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду в зазначеній вище частині та залишення рішення суду першої інстанції в силі.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи часткове задоволення касаційної скарги та часткову відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про покладення судових витрат пропорційно задоволеній касаційній скарзі на позивача - ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400 402 412 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_5 , задовольнити частково.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним відмовити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 березня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя вартість 1/2 частини рухомого майна скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині відмовити.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 березня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 55 260 грн 28 коп. компенсації її частки у спільному майні скасувати. Залишити рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року в цій частині в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 (код: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (код: НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 5 528 грн 83 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О.С. Ткачук