Постанова

Іменем України

24 березня 2020 року

м. Київ

справа № 751/2453/18-ц

провадження № 61-1811св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідачі: військова частина НОМЕР_1 (8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту), Адміністрація Державної спеціальної служби транспорту,

треті особи: Державна спеціальна служба транспорту України, Міністерство оборони України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 липня 2018 року у складі судді Яременко І. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Харечко Л. К., Онищенко О. І., Скрипки А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту), Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, треті особи: Державна спеціальна служба транспорту України, Міністерство оборони України, про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що він із 02 вересня 1991 року проходить військову службу в підрозділах підпорядкованих Міністерству оборони України. З 1992 року перебуває на квартирному обліку для отримання житлового приміщення для проживання. На цей час зареєстрований та проживає у військовій частині на

АДРЕСА_1 .

30 березня 2018 року позивач подав командиру військової частини НОМЕР_1 (далі: в/ч НОМЕР_1 або в/ч) рапорт про надання йому житлового приміщення, а саме квартири

АДРЕСА_2 , або інше житлове приміщення.

Рішенням від 03 квітня 2018 року № 446 командир в/ч НОМЕР_1 відмовив ОСОБА_1 у наданні як службового, так і житлового приміщення для постійного проживання, мотивуючи відмову тим, що у 2013 році в/ч НОМЕР_1 йому та членам його сім`ї надано житло для постійного проживання. Також зазначено, що іншого житла для постійного проживання у в/ч на сьогоднішній день немає, але командир в/ч у своєму рішенні навмисно не зазначає, що позивач має право на службове житло, оскільки відповідно до довідки від 11 квітня 2018 року

№ 279 службовим житлом він не забезпечений.

Зазначає, що дійсно, 03 липня 2013 року Виконавчим комітетом Чернігівської міської ради виданий ордер № 149 серії Д про надання позивачу та ОСОБА_2 дружині, ОСОБА_3 доньці, ОСОБА_4 доньці, ОСОБА_4 сину, двокімнатної квартири житловою площею 40,30 кв. м, а оскільки нормами статті 47 Житлового кодексу УРСР передбачено 13,65 кв. м на одну особу, то протоколом засідання житлової комісії в/ч НОМЕР_1 від 19 червня 2013 року № 58 внесено зміни до протоколу від 28 травня 2013 року № 57, а саме: «замість надання житла із зняттям із квартирного обліку надати квартиру з залишенням на квартирному обліку». 19 грудня 2014 року за рапортом позивача, погодженим з дружиною, житлова комісія в/ч НОМЕР_1 протоколом № 67 постановила: «зняти з квартирного обліку ОСОБА_2 дружину, ОСОБА_3 доньку, ОСОБА_4 доньку, ОСОБА_4 сина, залишити ОСОБА_1 одного». Щодо залишення його ( ОСОБА_1 ) на квартирному обліку як особи, яка потребує поліпшення житлових умов (отримання житла) в/ч зверталась за роз`ясненнями до Управління квартирного обліку та приватизації житлового фонду Чернігівської міської ради, на що отримала відповідь від 17 лютого 2015 року

№ 14-127/188, де зазначено: «що рішення житлової комісії в/ч НОМЕР_1 щодо зняття з квартирного обліку членів сім`ї військовослужбовця за їх заявами та залишення останнього на черзі з метою подальшого отримання окремої однокімнатної квартири відповідає вимогам житлового законодавства». Тому, позивач вважає, що його правомірно залишено на квартирному обліку в/ч НОМЕР_1 на отримання окремої однокімнатної квартири.

05 травня 2017 року позивач подав командиру в/ч НОМЕР_1 рапорт із проханням при розподілі житла у будинку на АДРЕСА_1 розподілити йому службове житло за адресою: АДРЕСА_3 , проте позивачу не розподілили ані службове житло (квартира АДРЕСА_2 ), ані житло для постійного проживання. Взагалі, у протоколі засідання житлової комісії в/ч НОМЕР_1 від 13 листопада 2017 року № 85 зазначено, що позивач відмовився від житла у 32-квартирному будинку за адресою:

АДРЕСА_4 .

ОСОБА_1 вказує, що своїм рішенням від 03 квітня 2018 року № 446 командир в/ч НОМЕР_1 позбавляє його права на отримання як службового приміщення, так і житлового приміщення для постійного проживання. Враховуючи те, що позивач знаходиться на обліку в черговості на 1-ну кімнатну квартиру під № 1, вважає, що він має право відповідно до чинного законодавства на забезпечення житловим приміщенням для постійного проживання, а у разі його відсутності на забезпечення службовим житловим приміщенням.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати дії військової частини НОМЕР_1 (8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту) про відмову в наданні йому як службового приміщення (житла), так і житлового приміщення для постійного проживання (рішення від 03 квітня 2018 року за № 446 командира в/ч НОМЕР_1 ) неправомірними. Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 надати йому житло для постійного проживання або службове житлове приміщення для проживання.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії в/ч НОМЕР_1

(8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту) щодо відмови у наданні ОСОБА_1 службового житлового приміщення. Зобов`язано

в/ч НОМЕР_1 (8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту) надати ОСОБА_1 службове житлове приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивоване тим, що в/ч НОМЕР_1 протиправно відмовила у наданні службового житлового приміщення ОСОБА_1 , право на забезпечення яким він має, враховуючи, що у в/ч НОМЕР_1 відсутнє житло для постійного проживання, тому позивач має право на надання йому службового житлового приміщення не зважаючи, на встановлену законом певну процедуру надання житла для службового проживання.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року апеляційну скаргу Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту залишено без задоволення. Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 липня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У січні 2019 року Адміністрація Державної спеціальної служби транспорту подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новозаводського районного суду

м. Чернігова від 13 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року, в якій просить задовольнити касаційну скаргу та скасувати оскаржувані судові рішення, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач у 2013 році був забезпечений житлом для постійного проживання та не має права на службове житло, адже право позивача, як військовослужбовця та членів його сім`ї на отримання від держави житла для постійного проживання реалізовано. Крім того, ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас, а службовим жилим приміщенням забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом із ними на період проходження ними військової служби, отже, позивач підпадає під категорію громадян, які не можуть бути забезпечені службовим житлом.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргуАдміністрації Державної спеціальної служби транспорту.

Позиція Верховного Суду

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлені судами обставини

ОСОБА_1 з вересня 1991 року проходить військову службу у підрозділах, підпорядкованих Міністерству оборони України, що підтверджується послужним списком Державної спеціальної служби транспорту.

Із 01 серпня 1995 року позивач зарахований на квартирний облік у військовій частині НОМЕР_1 (8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту), що підтверджується відповідною довідкою та рапортом.

Витягом із протоколу засідання житлової комісії військової частини НОМЕР_1

(8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту) від 19 червня

2013 року № 58 підтверджено внесення змін до протоколу від 28 травня 2013 року

№ 57 із зазначенням, що позивачу належить надати квартиру із залишенням на квартирному обліку, замість надання житла із зняттям із квартирного обліку, у зв`язку з народженням сина.

03 липня 2013 року ОСОБА_1 у складі сім`ї з 5 осіб (дружина

ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_4 , син ОСОБА_4 ) надана двокімнатна квартира житловою площею 40,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 .

19 грудня 2014 року на засіданні житлової комісії військової частини НОМЕР_1

(8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту) розглянутий рапорт ОСОБА_1 про зняття з квартирного обліку його дружини та дітей, погодженого з дружиною, та вирішено залишити одного позивача на квартирному обліку.

19 грудня 2014 року житловою комісією вирішено надати ОСОБА_1 окрему однокімнатну квартиру

АДРЕСА_6 зі зняттям з квартирного обліку, а в квартирі АДРЕСА_7 а залишились проживати дружина та діти.

13 травня 2015 року житловою комісією розглянуто заяву позивача, зареєстровану приватним нотаріусом, про відмову від отримання квартири у будинку 18б у зв`язку з відсутністю в квартирі санітарного та технічного обладнання, у зв`язку з чим, пункт 16 протоколу засідання житлової комісії від 19 грудня 2014 року, згідно з яким вирішено надати позивачу квартиру, скасований.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2017 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірвано.

05 травня 2017 року ОСОБА_1 подав рапорт командиру військової частини, в якому просив розподілити йому службове вторинне житло у будинку 18а, проте, засіданням житлової комісії військової частини (протокол від 05 травня 2017 року

№ 81) та (протокол від 13 листопада 2017 року № 85), визначений попередній, орієнтовний розподіл житла у 32квартирному будинку за адресою: АДРЕСА_4 , визначено: «відповідно до списку осіб, які перебувають у черзі на постійне житло, під № 1 перебуває полковник

ОСОБА_1 , який відмовився письмово від отримання житла в новозбудованому 32квартирному будинку з подальшим наданням йому вторинного службового житла».

У заяві від 18 грудня 2017 року, посвідченій приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу, позивач повідомив про свою відмову в участі приватизації квартири АДРЕСА_7 , та 20 грудня 2017 року видано свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, згідно з яким ця квартира на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4

30 березня 2018 року позивач звернувся до командира військової частини НОМЕР_1

(8 навчальний центр Державної спеціальної служби транспорту) з рапортом про забезпечення його житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 , але листом від 03 квітня 2018 року останньому відмовлено. Підставами для відмови стало те, що позивачу та членам його сім`ї вже надано житло для постійного проживання, а у військовій частині відсутнє житло для постійного проживання військовослужбовців.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства. Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.

Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначається Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» із змінами (далі Порядок), яка визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями.

Житлове приміщення включається до числа службового згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини, погодженого з квартирно-експлуатаційним органом. Під службові житлові приміщення виділяються окремі квартири.

На підставі рішення про надання службового житлового приміщення виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради видає спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане службове житло.

Службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними служби на всіх членів його сім`ї, які проживають разом з ним.

Військовослужбовець та повнолітні члени сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законом випадках.

Службове житлове приміщення надається незалежно від перебування військовослужбовця на квартирному обліку.

При звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно з пунктом 3 Порядку військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла. Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 47 Житлового кодексу Української РСР норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 кв. м на одну особу.

Відповідно до статті 43 Житлового кодексу Української РСР громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Судами правильно встановлено, що рішенням житлової комісії військової частини НОМЕР_1 позивача залишено на квартирному обліку після отримання останнім із сім`єю у складі п`яти осіб жилого приміщення житловою площею 40,5 кв. м, оскільки отримана квартира має меншу площу ніж передбачено законодавством, а отже, позивач має право на поліпшення житлових умов, і таке право ОСОБА_1 визнавалося відповідачем.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що позивач має право на забезпечення житлом, та за відсутності у військової частини житла для постійного проживання має право на отримання службового житла.

За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання дій військової частини неправомірними та зобов`язання надати службове житло ОСОБА_1 , оскільки останній перебуває на квартирному обліку та не забезпечений житлом, що свідчить про його право не забезпечення таким житлом.

Наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги, які були предметом дослідження судом апеляційної інстанції, і їм надана належна правова оцінка.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач у 2013 році був забезпечений житлом для постійного проживання та не має права на службове житло, адже право позивача, як військовослужбовця та членів його сім`ї на отримання від держави житла для постійного проживання реалізовано, є безпідставними, оскільки забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей повинно проводить із дотриманням норм жилої площі, які статтею 47 Житлового кодексу Української РСР встановлені в розмірі 13,65 кв. м на одну особу. Отримання житла, яке не відповідає встановленим законом нормам, надає право на поліпшення житлових умов, що не є у розумінні закону отриманням житла вдруге.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас, а службовим жилим приміщенням забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом із ними на період проходження ними військової служби, отже, позивач підпадає під категорію громадян, які не можуть бути забезпечені службовим житлом, не заслуговують на увагу, оскільки статтею 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла.

Крім того, звільнення позивача в запас згідно з наказом від 03 січня 2019 року, тобто після набрання рішенням у цій справи законної сили після перегляду його 10 грудня 2018 року апеляційним судом, не впливає на досліджувані судами обставини справи та не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, якщо їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 2930). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості.

У своїй касаційній скарзі Адміністрація Державної спеціальної служби транспорту просила проводити розгляд справи у судовому засіданні за участі сторін у справі.

Підстави для задоволення такого клопотання відсутні, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга).

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини першої, другої третьої та п`ятої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчої дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Суд касаційної інстанції призначає справу до судового розгляду за відсутності підстав, встановлених частинами третьою, четвертою цієї статті. Справа призначається до судового розгляду, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду.

Разом із тим як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

З огляду на відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, та того, що жоден із суддів Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не дійшов висновку про призначення справи до судового розгляду, вказане клопотання не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 7 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про розгляд справи за участю сторін у справі відмовити.

Касаційну скаргу Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту залишити без задоволення.

Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик