Постанова

Іменем України

07 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 752/23493/17

провадження № 61-1354св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Київська міська рада, ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року під головуванням судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Левенця Б. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання права власності в порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом в якому просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/4 частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та складається з будинку «А-1» з прибудовою «а-1», сараю «Б», погребу під «Б», сараю «Г», погребу під «Г», гаражу «Д», убиральні «Е», убиральні «Ж», споруди «№ 1-3».

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що її мати - ОСОБА_5 з 12 серпня 1934 року перебувала в шлюбі з ОСОБА_6 , після реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_7 ». В період перебування у шлюбі з ОСОБА_6 у її матері народився син - ОСОБА_8 .

В 1937 році ОСОБА_6 та ОСОБА_9 отримали право забудови та дозвіл на забудову комунальної землі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Чоловік матері - ОСОБА_6 загинув на фронті під час Другої світової війни і після його смерті мати та її син вступили в управління спадковим майном.

В подальшому її мати одружилась з ОСОБА_10 та змінила прізвище на « ОСОБА_11 ».

ІНФОРМАЦІЯ_2 у подружжя народилась донька - ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Після смерті матері вона, як спадкоємиця першої черги, подала заяву про прийняття спадщини.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер брат позивача - ОСОБА_8 . Після його смерті ОСОБА_2 (донька) прийняла спадщину.

Нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину на 1/4 будинку АДРЕСА_3 після смерті матері, оскільки право власності спадкодавця на зазначене майно не було зареєстровано у встановленому законом порядку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 01 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний суд постановою від 17 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що відсутні підстави для визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 на 1/4 частину будинку АДРЕСА_1 , оскільки таке право не належало спадкодавцеві на час її смерті.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а також пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що її матір - ОСОБА_4 була вписана в будинкову книгу будинку який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як власник, крім того ОСОБА_6 та ОСОБА_4 були офіційно одружені, а тому вказаний будинок є також і спільною сумісною власністю.

Будівництво спірного будинку, що є об`єктом спадщини відбувалось відповідно до чинного на час будівництва законодавства. Будівля була побудована до 1941 року, доказами, що свідчать про закінчення будівництва і введення його в експлуатацію є інвентаризаційні документи, які були виготовлені в 1947 та в 1978 роках, що є підставою для застосування до пункту 10 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР. Суди належним чином не дослідили всі докази та не звернули належної уваги на ту обставину, що спірний будинок був створений подружжям ОСОБА_7 , а тому є спільною сумісною власністю.

Заявник додатково вказувала на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо визнання права власності в порядку спадкування щодо спільної сумісної власності, яку набув померлий за час свого життя та юридично у повній мірі не оформив права власності на майно, враховуючи те, що дане майно було набуте під час шлюбу.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому у березні 2023 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Кравченко К. Є. просила у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість аргументів касаційної скарги.

Зазначає, що 14 листопада 1964 року ОСОБА_10 та ОСОБА_12 (після одруження Багрій) уклали шлюб. Після укладення шлюбу, у листопаді 1964 року, ОСОБА_4 разом із чоловіком та дочкою виїхала із спірного будинку, що підтверджується також рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2012 року у справі № 2-182/12.

За життя батько відповідача - ОСОБА_8 здійснив перебудову спірного будинку, який на даний час значно збільшився, а будинок, який існував на час перебування у шлюбі подружжя ОСОБА_7 вже не існує.

Представник відповідача вказує, що смерть ОСОБА_6 була зареєстрована на підставі судового рішення вже після смерті ОСОБА_4 , а тому вона не могла набути права власності на 1/4 частину будинку.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2023 року відкрив касаційне провадження у справі. Витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

20 лютого 2023 року цивільна справа № 752/23493/17 надійшла до суду касаційної інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

12 серпня 1934 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про реєстрацію шлюбу із зазначенням відомостей про другого з подружжя. (а. с. 12 том 1).

20 січня 1937 року Житлове управління Київської міської ради та ОСОБА_6 і ОСОБА_9 уклали договір на право забудови.

Відповідно до зазначеного договору Житлове управління здало забудовнику дільницю комунальної землі в м. Києві, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Забудовники повинні були закінчити будівництво не пізніше 01 серпня 1938 року з додержанням всіх встановлених норм та подати на затвердження відповідний технічний паспорт.

Також сторони погодили, що забудовники мають право користуватись даною будівлею протягом дії договору, а після його закінчення вони повинні були передати будівлю до Житлового управління. У разі відмови Житлового управління прийняти від забудовника будівлю та сплатити її вартість, термін договору продовжується (а. с. 15-18 том 1).

З довідки Головного управління з питань внутрішньої політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 14 липня 2010 року встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 06 грудня 1944 року № 286/2 вулицю 40-ву Нову перейменовано на вулицю Армійську.

27 травня 2010 року Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» на запит ОСОБА_1 надав відповідь в якій зазначив, що червоноармієць ОСОБА_6 був призваний на фронт 22 червня 1941 року Кагановицьким РВК м. Києва. З вересня 1941 року зв`язок з ним втрачений. Зарахований зниклим безвісті у січні 1944 року (а. с. 20 том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_1 , батьками якої є ОСОБА_10 та ОСОБА_13 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (а. с. 24 том 1).

14 листопада 1964 року ОСОБА_10 та ОСОБА_12 зареєстровали шлюб. « ОСОБА_7 » змінила прізвище на « ОСОБА_11 » що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а. с. 23 том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_10 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 209 том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть № НОМЕР_2 , виданого Відділом реєстрації смерті у м. Києві (а. с. 25 том 1).

06 лютого 2001 року ОСОБА_1 звернулась до Дев`ятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті її матері - ОСОБА_4 (а. с. 206 том 1 зворотня сторона).

06 лютого 2001 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене державним нотаріусом Дев`ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. відповідно до якого ОСОБА_1 , яка є дочкою померлої ОСОБА_4 прийняла в спадок житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_4 , який померла фактично прийняла після смерті свого чоловіка ОСОБА_10 (а. с. 214 зворотня сторона том 1)

31 березня 2008 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене державним нотаріусом Дев`ятої київської державної нотаріальної контори Бодак О. М. відповідно до якого ОСОБА_1 , яка є донькою померлої ОСОБА_4 , прийняла у спадок грошові вклади з відповідними відсотками та грошовими компенсаціями, що знаходяться у відділенні Ощадного банку № 5445 в м. Києві на рахунках № НОМЕР_3 - залишок 0,22 грн, № НОМЕР_6 - залишок 0,18 грн, № НОМЕР_7 - залишок 3 050,55 грн, № НОМЕР_8 - залишок 51,83 грн, що належали ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , спадкоємицею якого була його дружина ОСОБА_4 , яка фактично прийняла спадщину після смерті чоловіка та юридично не оформила своїх спадкових прав (а. с. 116 зворотня сторона том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_8 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , яке видане Відділом реєстрації смерті у м. Києві (а. с. 27 том 1).

ОСОБА_1 зверталась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Київське міське БТІ, про визнання права власності на 1/2 частину будинку на АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті брата ОСОБА_8 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, треті особи: Головне управління юстиції у місті Києві, Київське міське БТІ, про визнання права власності в порядку спадкування, відмовлено (а. с. 162-163 том 1).

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 15 серпня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2012 року відхилив. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2012 року залишив без змін.

Місцевий суд зазначав, що судом при розгляді справи встановлено, що ОСОБА_1 не може набути права власності в порядку спадкування на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , оскільки він не введений в експлуатацію.

09 жовтня 2015 року ОСОБА_1 звернулась до Дев`ятої київської державної нотаріальної контори із заявою, в якій просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , що належить померлій ОСОБА_4 , яка фактично прийняла спадщину після свого чоловіка ОСОБА_6 , що безвісті зник у вересні 1941 року та юридично не оформила своїх спадкових прав (а. с. 220 том 1 зворотня сторона).

09 жовтня 2015 року державний нотаріус Дев`ятої київської державної нотаріальної контори Русіна Н. О. прийняла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Підставою для відмови ОСОБА_11 у вчиненні нотаріальної дії стала відсутність правовстановлюючих документів на спадкове майно (а. с. 223 том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 , виданого Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві (а. с. 201а том 1).

04 грудня 2015 року на запит Дев`ятої київської нотаріальної контори від 06 листопада 2015 року № 2664/02-14 Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна надало відповідь в якій зазначило, що згідно з даними бюро, житловий будинок АДРЕСА_1 на праві власності за ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не реєструвався (а. с. 28 том 1).

В подальшому ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Київської міської ради про визнання за нею в порядку спадкування після смерті матері права власності на частину будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 27 вересня 2016 року у задоволенні позову було відмовлено, оскільки ОСОБА_4 за життя не набула права власності на будинок.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог статті 71 ЦК УРСР (в редакції чинній на 1922 рік) договори про надання міських ділянок під забудову укладались комунальними відділами з кооперативними об`єднаннями або іншими юридичними особами, а також з окремими громадянами на строк до 49 років.

Тобто, договір на право забудови від 20 січня 1937 року посвідчував право користування земельною ділянкою, виданою під забудову, та відповідною будівлею, зведеною на ній.

Відповідно до вимог статті 416 ЦК УРСР в редакції 1922 року права, які витікають з укладених органами держави з приватними особами договорів (орендних, концесійних, забудовних та ін.), переходять в порядку спадкування за законом та за заповітом в межах строків, вказаних в цих договорах, без обмеження граничною вартістю, встановленою цією статтею.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків від фізичної особи, яка померла до інших осіб.

Відповідно до статті 418 ЦК УРСР 1922 року спадкодавцями за законом є діти (в тому числі усиновлені), дружина та непрацездатні батьки померлого, а також інші непрацездатні, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

З урахуванням вище викладеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що після смерті ОСОБА_6 його дружина та син могли успадкувати лише право забудови за договором забудови від 20 січня 1937 року на будівництво 1/2 частини будинку за адресою: АДРЕСА_2 на час дії договору, а не право власності на зазначену будівлю.

Згідно зі статтею 12 ЦК УРСР особу, безвісно відсутню, можна оголосити померлою, коли з дня оголошення про визнання її відсутнього пройшло повних п`ять років. Внесення такої особи в акти громадянського стану, як померлої, провадиться на підставі судового рішення з тим, що моментом смерті вважається час, коли судове рішення набуде сили.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_6 загинув на фронті та з вересня 1944 року вважається зниклим безвісті.

Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів того, що матір позивача ОСОБА_14 зверталась до суду, відповідно до вимог статті 12 ЦК УРСР, із заявою про визнання ОСОБА_6 померлим, а надана позивачем довідка Меморіального комплексу «Національного музею історії ВВВ» лише підтверджує той факт, що ОСОБА_6 вважається зниклим безвісті з вересня 1944 року.

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Тобто, як правильно зазначали суди попередніх інстанцій, смерть ОСОБА_6 була зареєстрована вже після смерті матері позивача ОСОБА_14 на підставі рішення суду.

Таким чином колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що ОСОБА_4 не могла набути права власності на частину будинку АДРЕСА_1 , оскільки таке право не належало її першому чоловіку ОСОБА_6 .

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що матір позивача - ОСОБА_4 була вписана в будинкову книгу будинку який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як власник, крім того ОСОБА_6 та ОСОБА_4 були офіційно одружені, а тому вказаний будинок є також і спільною сумісною власністю колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

З наявної в матеріалах справи копії будинкової книги вбачається, що ОСОБА_12 з 1937 року була прописана в спірному будинку АДРЕСА_3 , як домогосподарка (а. с. 14 том 1).

Як встановлено судами попередніх інстанцій забудовник ОСОБА_6 був оголошений безвісти відсутнім з вересня 1944 року.

Зі змісту договору на право забудови від 20 січня 1937 року вбачається, що земельну ділянку надано забудовувачеві на 10 років з 12 січня 1937 року до 12 січня 1947 року (п. 2).

Зі змісту пункту 17 вказаного договору вбачається, що «після закінчення терміну цього договору забудовач повинен передати дільниці з усіма будівлями спорудженими, насадженнями, поліпшеннями та взагалі з усім тим, що буде влаштовано, в доброму стані, при чому Житлове управління сплачує забудовувачеві вартість будівель згідно з арт. 83 Цив Код. Якщо Житлове управління не побажає залишити будівлю за собою й сплатити забудовачеві вартість їх, вона повинна продовжити термін цього договору, але ж не порушуючи загальних термінів, що їх визначено в арт. 71 Цив. Код.».

Відповідно до статті 83 ЦК УРСР при переході права забудови в порядку статті 82, а також при припиненні права забудови у зв`язку зі спливом строку договору, всі споруди повинні бути здані забудовником у справному стані комунальному відділу, який оплачує забудовнику вартість споруд на момент здачі їх з заліком належних комунальному відділу боргів. Вартість споруд встановлюється оціночною комісією у складі представників комунального відділу та робітничо-селянської інспекції. У випадку непогодження з оцінкою комісії, забудовнику надається право оскарження в народний суд. Примітка. У договорі про забудову можуть бути встановлені і інші правила про долю споруд при припиненні договору про забудову (про безоплатну передачу на користь ОСОБА_15 , про знесення та ін.).

Відповідно до примітки до статті 416 ЦК УРСР в редакції 1922 року права, які витікають з укладених органами держави з приватними особами договорів (орендних, концесійних, забудовних та ін.), переходять в порядку спадкування за законом та за заповітом в межах строків, вказаних в цих договорах, без обмеження граничною вартістю, встановленою цією статтею.

Таким чином на час визнання ОСОБА_6 безвісно відсутнім (січень 1944 року) право власності на спірний будинок у подружжя не виникло.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що будівля була побудована до 1941 року, а інвентаризаційні документи, які були виготовлені в 1947 та в 1978 роках свідчать про закінчення будівництва і введення його в експлуатацію, а тому є підстави для застосування пункту 10 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР Верховний Суд доходить таких висновків.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до частини другої статті 548, пункту 1 частини першої статті 549 ЦК УРСР, 1963 року, прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Реєстрація (оформлення) права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них (надалі - об`єкти), що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року регулюється Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (надалі - Порядок).

Відповідно до Закону України від 15 квітня 2014 року № 1212-VII «Про внесення змін до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо особливостей державної реєстрації прав власності на об`єкти нерухомого майна, закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, статтю 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» доповнено частиною третьою, якою передбачено, що для здійснення державної реєстрації прав власності, з подальшою видачею відповідного свідоцтва про право власності, на об`єкти (індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них), що розташовані на територіях сільських рад та які закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, проведення технічної інвентаризації не потребується. Документом, що замінює технічний паспорт у разі його відсутності, є виписка з погосподарської книги, яка надається виконавчим органом сільської ради (у разі, якщо такий орган не створений, - сільським головою) або відповідною архівною установою.

Згідно з пунктом 42 Порядку, для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, подаються: технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси.

Для проведення державної реєстрації прав власності на об`єкти, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об`єктів нерухомості є необов`язковим.

Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Пунктом 43 Порядку встановлено, що для державної реєстрації права власності на об`єкти, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на території сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених пунктом 42 цього Порядку, можуть бути подані: документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги; виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Відповідно до примітки пункту 10 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі Наказу Держжитлокомунгоспу № 56 від 13 грудня 1995 року, якщо будівля збудована до 1941 року, матеріалами, що свідчать про закінчення будівництва і введення її в експлуатацію, є інвентаризаційні документи.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи ту обставину, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а матеріали справи інвентаризаційних документів, які були виготовлені в 1947 та в 1978 роках не містить, на вказану обставину зазначає лише позивач у касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє означений аргумент.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров