№ 752/24264/20 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2025 року

м. Київ

справа № 752/24264/20

провадження № 61-16889св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Будинок відпочинку «Конча-Заспа» Державного управління справами, третя особа - Державне управління справами,

ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Євграфової Є. П., Писаної Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Будинку відпочинку «Конча-Заспа» Державного управління справами (далі - БВ «Конча-Заспа» ДУС), третя особа - ДУС, про визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору користування.

Позовна заява мотивована тим, що 29 грудня 2018 року між ним та БВ «Конча-Заспа» ДУС було укладено договір користування № 184, відповідно до умов якого йому з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2023 року було передано у користування приміщення ІІІ класу - будинок № 3 у БВ «Конча-Заспа» ДУС (далі - будинок № 3).

Листом від 20 листопада 2020 року № 02/246 БВ «Конча-Заспа» ДУС повідомило його про дострокове розірвання вказаного договору на підставі пункту 6.1. цього договору у зв`язку з порушенням начебто ним порядку користування зазначеним приміщенням, а також повідомлено про необхідність звільнити передане у користування майно. Проте такі обставини щодо порушенням ним порядку користування є надуманими та безпідставними, не підтверджені належними і допустимими доказами, а сам договір розірвано в односторонньому порядку всупереч його умовам та вимог закону.

Позивач зазначав, що він та члени його сім`ї (дружина та двоє малолітніх дітей) добросовісно користувалися будинком № 3 весь період проживання - близько двох років, з належною сплатою всіх необхідних обов`язкових платежів та виконанням всіх зобов`язань. При цьому він не має власного житла, тому виселення з будинку становитиме надмірний тягар для нього та членів його сім`ї.

Вказував, що БВ «Конча-Заспа» ДУС не мало права в односторонньому порядку розривати спірний договір, який підписаний його сторонами та обов`язковий до виконання, оскільки такий договір міг бути розірваний виключно у судовому порядку. Крім того, адміністрація БВ «Конча-Заспа» ДУС повідомила про необхідність сплати заборгованості за користуванням спірним приміщенням та виселення з нього з передачею цього майна за актом прийому-передачі до 21 листопада 2020 року, тобто на наступний день після розірвання договору.

Вважав, що вказаними незаконними діями відповідача порушено його право на житло, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка визначає право на повагу до приватного і сімейного житла.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним розірвання БВ «Конча-Заспа» ДУС в односторонньому порядку договору користування від 29 грудня 2018 року № 184.

Короткий зміст судових рішень

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 02 червня 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року, заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено. Заборонено БВ «Конча-Заспа» ДУС передавати у користування іншим особам приміщення ІІІ класу - будинок № 3 БВ «Конча-Заспа» ДУС до набрання рішенням у справі законної сили.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що вимога позивача про визнання незаконним розірвання відповідачем в односторонньому порядку договору користування не відповідає ефективному способу захисту, оскільки у разі задоволення цієї вимоги вона не може бути виконання примусово, а майнова сфера позивача не буде відновлена. Крім того, така вимога не передбачена ані умовами укладеного 29 грудня 2018 року між сторонами договору користування, ані законом. Отже, позивачем обрано неналежний спосіб захисту.

Суд першої інстанції послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 рокузалишено без змін.

Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також зазначив, що позовна вимога позивача про визнання незаконним розірвання відповідачем в односторонньому порядку договору користування не відповідає ефективному способу захисту.

Апеляційний суд послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду м. Києва. Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У березні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2025 року справу за позовом ОСОБА_1 до БВ «Конча-Заспа» ДУС, третя особа - ДУС, про визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору користування, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 рокупризначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову через неналежний спосіб захисту, оскільки не врахували, що спір виник через неправомірні дії відповідача щодо дострокового розірвання договору та його вимогою про звільнення будинку від його мешканців та їх майна, що є втручанням у право позивача на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла. Пред`являючи позов, позивач, посилаючись на відповідні норми ЖК України, вказував на неправомірність розірвання договору наймодавцем без наявності відповідного судового рішення. Метою звернення до суду з такою вимогою було усунення першопричин виникнення спору, присічення вказаного порушення й юридичного впливу на відповідача, поновлення прав позивача, а також повернення становища сторін договору у початковий стан. З огляду на те, що умови договору, які надають відповідачу можливість розірвати договір в односторонньому порядку, є нікчемними, що призводить до нікчемності всіх наступних правочинів, вчинених на підставі таких умов, на переконання позивача, заявлена ним вимога відповідає змісту та характеру його порушеного права та спричиненими цими діяннями наслідкам. Верховний Суд у своїх постановах вказував, що суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Посилається на відповідні правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзивпредставника ДУС Марчук М. В. на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Посилання позивача на відповідні правові висновки Верховного Суду є нерелевантними до обставин цієї справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 грудня 2018 року між БВ «Конча-Заспа» ДУС та ОСОБА_5 і ОСОБА_1 укладено договір користування № 184, предметом якого було надання БВ «Конча-Заспа» ДУС ОСОБА_5 і ОСОБА_1 у користування приміщення ІІІ класу - будинок № 3 в БВ «Конча-Заспа» ДУС, з відповідним майном, на термін з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2023 року (т. 1, а. с. 9-12).

ОСОБА_5 поставлено підпис про ознайомлення з Порядком та умовами користування приміщеннями в БВ «Конча-Заспа» ДУС, розробленим на підставі розпорядження керівника ДУС від 04 грудня 2018 року № 230 (т. 1, а. с. 13-14).

Листом БВ «Конча-Заспа» ДУС від 20 листопада 2020 року № 02/246 повідомлено ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про те, що 02 вересня 2020 року при обстеженні комісією Будинку відпочинку території тепломережі та водопостачання поблизу будинку № 3 встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 самовільно та не маючи жодних на те підстав:

- самовільно зайнято земельну ділянку, орієнтовною площею 700 кв. м (0,07 га), що межує із прибудинковою територією будинку № 3 ;

- самовільно демонтовано дерев`яний паркан по периметру прибудинкової території;

- самовільно встановлено капітальний бетонний фундамент для паркану по периметру самовільно зайнятої земельної ділянки, об`єднавши її таким чином із прибудинковою територією будинку № 3 ;

- заблоковано, шляхом встановлення паркану, на самовільно зайнятій ділянці фізичний доступ працівників Будинку відпочинку до п`яти камер/люків теплопостачання та водопостачання, що забезпечують пансіонат № 4 та будинки №№ 2, 3, 4 ;

- самовільно проводяться ремонтні роботи у будинку без узгодженої документації та укладеної угоди.

У листі наголошено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 порушено:

- пункт 1.6. Порядку та умов користування приміщеннями в БВ «Конча-Заспа»: ремонтні роботи проводити лише на підставі письмового дозволу, документації щодо їх переліку, обсягу і термінів проведення, отримання погодження на укладення відповідної угоди від Державного управління справами;

- пункт 1.10. Порядку та умов користування приміщеннями в БВ «Конча-Заспа»: утримання в належному стані надані у користування приміщення;

- пункт 3.2.4. договору: дотримання встановленого порядку користування приміщеннями та умов проживання в Будинку відпочинку;

- пункт 3.2.6. договору: погодження з БВ «Конча-Заспа» ДУС проведення поточного ремонту приміщення у разі необхідності його здійснення;

- пункт 3.2.7. договору: ремонт приміщень за переліком та обсягом робіт має здійснюватися за погодженням із адміністрацією Будинку відпочинку.

Станом на 20 листопада 2020 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 нараховано плату за користування приміщенням та комунальні послуги за період з 01 жовтня 2019 року по 19 листопада 2020 року у розмірі 18 951,80 грн.

БВ «Конча-Заспа» ДУС повідомлено ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору від 29 грудня 2018 року № 184 на підставі пункту 6.1. та пункту 6.2. договору; днем розірвання договору є 21 листопада 2020 року; викладено вимогу про погашення заборгованості за користування приміщеннями; передачі за актом приймання-передачі майна БВ «Конча-Заспа» ДУС; звільнення приміщення будинку № 3 БВ «Конча-Заспа» ДУС (т. 1, а. с. 15-16).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див.: пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див.: пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16, провадження № 12-30гс21).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, провадження № 61-11625сво22).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20, провадження № 61-12524сво21).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, провадження № 61-5252сво23).

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 465/5980/17).

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України (частина перша статті 637 ЦК України).

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19 зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків».

Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину, як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати, чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору, передбачені договором та/або законом). Це пояснюється тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) і підстави для односторонньої відмови від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18).

Зазначені правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 752/24044/21, провадження № 61-4985св24.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Пред`являючи позов, позивач вказував, що розірвання договору здійснено відповідачем на підставі обставин, які не відповідають дійсності, всупереч умовам укладеного договору та вимог законодавства, а відтак, судом має бути визнано незаконним розірвання БВ «Конча-Заспа» ДУС в односторонньому порядку договору користування від 29 грудня 2018 року № 184.

Принцип ефективності закріплений у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Цей спосіб захисту має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення певних порушених майнових або немайнових прав та інтересів правомочної особи.

Надаючи правову оцінку правомірності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на приписи статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадане правило гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Тож ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Отже, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

З врахуванням викладеного, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб.

Тобто лише встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або опарення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, або порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту.

Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимога позивача про визнання незаконним розірвання відповідачем в односторонньому порядку договору користування не відповідає ефективному способу захисту, оскільки у разі задоволення цієї вимоги вона не може бути виконання примусово, а майнова сфера позивача не буде відновлена. Крім того, така вимога не передбачена ані умовами укладеного 29 грудня 2018 року між сторонами договору користування, ані законом. Отже, позивачем обрано неналежний спосіб захисту.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають.

Порушень судом норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи суд касаційної інстанції не встановив. При цьому не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець