Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 752/25444/18

провадження № 61-6867св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу, стягнення пені та захист прав споживача.

Позовна заява мотивована тим, що сторони уклали договори депозитного вкладу від 31 серпня 2007 року, від 16 вересня 2009 року, від 14 березня 2011 року, від 13 травня 2011 року, від 13 травня 2011 року, від 20 січня 2012 року, від 23 травня 2012 року, на виконання яких позивач внесла на строкові депозитні рахунки, відкриті у відповідача, грошові кошти у розмірах 50 000 євро, 149 598,18 євро, 12 294 дол. США, 50 000 дол. США, 50 000 дол. США, 50 000 дол. США та 300 000 дол. США відповідно.

Відповідно до пункту 16 вказаних договорів сторони мають право достроково розірвати договір, з урахуванням чинного законодавства, повідомивши про це іншу сторону за два банківські дні до дати розірвання договору.

До 2017 року позивач не порушувала питання про розірвання зазначених вище договорів, тому ці правочини автоматично пролонгувались. На початку 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), назву якого змінено на АТ КБ «ПриватБанк», з вимогами про повернення коштів за депозитними договорами, проте банк вказані вимоги безпідставно залишив без задоволення, кошти вкладнику не повернув.

Вказувала, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року у справі № 752/11889/17, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року, стягнено з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами депозитних вкладів від 31 серпня 2007 року, від 16 вересня 2009 року, від 14 березня 2011 року, від 13 травня 2011 року, від 13 травня 2011 року, від 20 січня 2012 року, від 23 травня 2012 року на загальну суму 399 857,02 євро, що станом на 14 березня 2017 року становить 11 467 899,30 грн, та 746 608,62 дол. США, що станом на 14 березня 2017 року становить 20 076 305,80 грн, а також пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань у розмірі 231 500,98 грн.

Проте, незважаючи на ухвалення вказаного рішення, яке набрало законної сили, банк продовжував ухилятись від виконання покладених на нього обов`язків з повернення депозитів. Фактично, судове рішення було виконане банком лише 07 лютого 2018 року. Зазначала, що вона має право на стягнення процентів, пені за невчасне виконання зобов`язань за вищевказаними договорами та три проценти річних від простроченої суми, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила стягнути з АТ КБ «ПриватБанк»:

- проценти за договорами банківського вкладу за період з 15 березня 2017 року (наступний день після подання позивачем вимоги про повернення депозитів) до 06 лютого 2018 року (дата, що передувала даті повернення банком депозитів) включно в розмірі 9 439,50 дол. США та 31 588,50 дол. США;

- пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року№ 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) за період з 04 грудня 2017 року (граничний строк позовної давності) до 06 лютого 2018 року (дата, що передувала даті повернення банком депозитів) в сумі 16 391 401,95 грн;

- три проценти річних за несвоєчасне повернення депозитів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з 15 березня 2017 року (наступний день після подання позивачем вимоги про повернення депозитів) до 06 лютого 2018 року (дата, що передувала даті повернення банком депозитів) включно в сумі 442 241,47 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 проценти за договорами банківського вкладу в розмірі 219,22 євро, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 18 листопада 2019 року становить 5 857,56 грн, та 3 305,64 дол. США, що за офіційним курсом НБУ станом на 18 листопада 2019 року становить 80 062,60 грн; пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ - 167 796,29 грн і три проценти річних - 4 981 дол. США, що за офіційним курсом НБУ станом на 18 листопада 2019 року становить 120 639,82 грн, та 1 807 євро, що за офіційним курсом НБУ станом на 18 листопада 2019 року становить 48 283,04 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем не заперечувався факт повернення позивачеві коштів за договорами банківських вкладів лише 07 лютого 2018 року. Водночас банк нараховував та виплатив проценти за користування коштами, розміщеними на поточному рахунку позивача, отже з 07 лютого 2018 року (дня повернення депозиту) до дня видачі їй коштів нарахування процентів здійснювалось за ставкою 0,1% відповідно до умов укладених сторонами договорів банківських рахунків та вимог статті 1070 ЦК України. Крім того, зважаючи на визнання позивачем обґрунтованим розрахунок банку та необхідність застосування процентної ставки «на вимогу», суд першої інстанції виходив з того, що вимога позивача про стягнення на її користь процентів за договорами банківських вкладів підлягають задоволенню у розмірі, що вказаний у наданому відповідачем розрахунку.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ та трьох процентів річних з підстав, передбачених статтею 625 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що період, за який необхідно нараховувати неустойку, слід обраховувати з 13 вересня 2017 року до 06 лютого 2018 року, оскільки пеня та три проценти річних за період до 12 вересня 2017 року був врахований при ухваленні рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року, у справі про захист прав споживачів шляхом повернення банківського вкладу та стягнення нарахованих процентів.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції в частині стягнення з банку пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку та просила в цій частині ухвалити нове рішення, яким стягнути з банку на її користь 16 391 401,95 грн пені та 442 241,47 грн трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦПК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ та трьох процентів річних скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким ці позовні вимоги задоволено.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 16 391 401,95 грн і три проценти річних - 442 241,47 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що період, за який необхідно нараховувати пеню та три проценти річних, слід обраховувати з 12 вересня 2017 року. Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_1 14 березня 2017 року звернулася до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення грошових коштів за депозитами. 07 лютого 2018 року, шляхом перерахування банком грошових коштів на її рахунки, їй повернуто депозитні вклади, тобто майже через рік після звернення вкладника з відповідною вимогою про повернення коштів. Отже, вказане свідчить про те, що з 15 березня 2017 року (наступний день після подання позивачем вимоги про повернення депозитів) банк допустив прострочення виконання зобов`язань за договорами, що полягало у несвоєчасному поверненні депозиту та невиплаті процентів за депозитом, у зв`язку з чим є достатні правові підстави для стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ і трьох процентів річних від простроченої суми відповідно до розрахунку, наданого позивачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу, стягнення пені та захист прав споживача, та відмовити у позовній заяві ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою звернення до суду касаційної інстанції АТ КБ «ПриватБанк» зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/18575/17 (провадження № 61-9759св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19), від 20 грудня 2019 року у справі № 757/18977/18-ц (провадження № 61-19786св19).

Також банк вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, посилаючись на те, що суд не надав належної оцінки доказам та не встановив їх допустимість і достовірність (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення пені, апеляційний суд не врахував, що відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Крім того, апеляційний суд не врахував період прострочення виконання зобов`язання, зокрема, тривалість часу виконання судового рішення про стягнення банківського вкладу, процентів та пені, а саме, що рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року у справі № 752/11889/17 виконано банком у повному обсязі 07 лютого 2018 року.

Суд апеляційної інстанції також залишив поза увагою факт укладення договору в Автономній республіці Крим та припинення на вказаній території діяльності не з вини відповідача, ступінь можливого зменшення пені, яка буде пропорційною, розумною та справедливою та при цьому не порушувати права позивача на отримання передбачених законодавством штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язань по своєчасному поверненню банківського вкладу.

Доводи інших учасників справи

У травні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк», засобами електронного зв`язку, подало до Верховного Суду письмові пояснення, де заявник ставить питання про врахування Верховним Судом, під час касаційного перегляду судових рішень, правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), зокрема, що з моменту набрання рішенням законної сили не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а отже пеня відповідно до положень частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується за період з 15 березня 2017 року до 06 лютого 2018 року.

Також у травні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк», засобами електронного зв`язку, подало до Верховного Суду клопотання про зупинення провадження у цій справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21).

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2 , на підставі службової записки секретаря Третьої судової палати, розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи та справу призначено

судді-доповідачу Фаловській І. М.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року касаційне провадження зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справ № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 31 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір депозитного вкладу: № SAMDN01000700098094; за умовами якого вона внесла на строковий депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 50 000,00 євро.

16 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір депозитного вкладу «Депозит VIP» № SAMDN01000706974031, за умовами якого вона внесла на строковий депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 149 598,18 євро з процентною ставкою по депозиту 13% річних. Додатковою угодою від 20 січня 2012 року до цього договору була змінена процентна ставка при пролонгації вкладу (з 16 вересня 2011 року до 16 вересня 2012 року) та встановлена 7 % річних.

14 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір депозитного вкладу «Депозит VIP» № SAMDN01000714804068, за умовами якого вона внесла на строковий депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 12 294,00 дол. США з процентною ставкою по депозиту 8,5% річних.

13 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір депозитного вкладу «Депозит VIP» № SAMDN01000716446205, за умовами якого вона внесла на строковий депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 50 000,00 дол. США з процентною ставкою по депозиту 8,5% річних.

20 січня 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір депозитного вкладу «Депозит VIP» № SAMDN01000723038273, за умовами якого вона внесла на строковий депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 50 000,00 дол. США з процентною ставкою по депозиту 8,5% річних.

23 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір депозитного вкладу «Депозит VIP» № SAMDN01000725959865, за умовами якого вона внесла на строковий депозитний рахунок грошові кошти в розмірі 300 000,00 дол. США з процентною ставкою по депозиту 8,5% річних.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року, у справі № 752/11889/17 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, повернення банківського вкладу та стягнення нарахованих процентів, позовні вимоги задоволено. Стягнено з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на її користь заборгованість за договорами депозитних вкладів від 31 серпня 2007 року № SAMDN01000700098094; від 16 вересня 2009 року № SAMDN01000706974031; від 14 березня 2011 року № SAMDN01000714804068; від 13 травня 2011 року № SAMDN01000716445979; від 13 травня 2011 року № SAMDN01000716446205; від 20 січня 2012 року № SAMDN01000723038273; від 23 травня 2012 року № SAMDN01000725959865 у загальній сумі 399 857,02 євро, що станом на 14 березня 2017 року становило 11 467 899,30 грн, та 746 608,62 дол. США, що станом на 14 березня 2017 року становило 20 076 305,80 грн, а також пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань в загальній сумі 231 500,98 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Фактично, вказане судове рішення було виконано банком 07 лютого 2018 року.

При цьому, суд зауважив, що згідно з наказом ПАТ «КБ «Приватбанк» від 05 січня 2014 року № 07 встановлена ставка «на вимогу» в розмірі 1,0 % річних з 06 січня 2004 року.

Згідно з протоколом комітету управління активами і пасивами ПАТ «КБ «Приватбанк» від 25 квітня 2017 року з 04 травня 2017 року процентна ставка по депозитах фізичних осіб в національній та іноземній валюті «до запитання» - 0,01% річних.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення пені не відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, у цій справі це постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) та від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) зробила висновок, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження процентів за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) наведено правовий висновок, що «пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону

№ 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року з банку на користь ОСОБА_1 в сумі 67 078,57 долара США, на користь ОСОБА_4 - 59 900 дол. США, на користь ОСОБА_3 - 106 000 дол. США, на користь ОСОБА_5 - 120 033,89 дол. США з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог».

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Згідно з частиною другою статті 1060 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.

У частині першій статті 1075 ЦК України визначено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків».

Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/71432/17-ц (провадження № 61-5237св20).

Позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог (а.с. 94-98), просила стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ за період з 04 грудня 2017 року (граничний строк позовної давності) до 06 лютого 2018 року (дата, що передувала даті повернення банком депозитів).

Суди у справі № 752/11889/17 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, повернення банківського вкладу та стягнення нарахованих процентів встановили, що 14 березня 2017 року позивач звернулась до відповідача із заявою про дострокове розірвання договорів банківського вкладу, повернення належних їй коштів та сплати процентів.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року у справі № 752/11889/17 (а.с. 28-36), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року

(а.с. 37-44) стягнено банківські вклади та нараховані проценти, що також свідчить про те, що ці договори розірвано.

Зі змісту судових рішень вбачається, що пеня за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ стягнена судом відповідно до наданого позивачем розрахунку за період з 14 березня 2017 року (дата звернення із заявою про повернення вкладів) до 12 вересня 2017 року (день, що передував ухваленню судом першої інстанції судового рішення).

Таким чином, з моменту ухвалення у справі судового рішення, яким підтверджений факт розірвання договорів вкладу, пеня не нараховується.

Схожий висновок, зроблений Великою Палатою Верховного Суду у зазначених вище постановах.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ за договорами банківських вкладів, які були заявлені за період з 04 грудня 2017 року до 06 лютого 2018 року включно, виходив з обґрунтованості вимог про таке стягнення. Врахувавши положення частини третьої статі 551 ЦК України, частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ погодився з розрахунком пені, наведеним позивачем, як таким, що відповідає принципам співмірності та розумності.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову апеляційного суду, ПАТ КБ «ПриватБанк» вказував на порушення, на його думку, апеляційним судом положень частини третьої статті 551 ЦК України щодо обчислення пені, яка нараховується на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Зокрема, заявник не погоджується з розміром пені, який присуджено до стягнення судом апеляційної інстанції.

З огляду на те, що правові висновки у тотожній справі, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) та постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) після ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, отже Верховний Суд переглядаючи оскаржувані рішення враховує ці правові висновки.

Таким чином, після ухвалення рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року у справі № 752/11889/17, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року, яким стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 депозитний вклад, договірні відносин між сторонами є такими, що припинилися.

Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.

Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За таких обставин, постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ підлягає скасуванню.

Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення пені, яка нараховується на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Позивач, звертаючись до суду із заявою про зменшення розміру позовних вимог, просила стягнути з банку пеню за період з 04 грудня 2017 року (граничний строк позовної давності) до 06 лютого 2018 року (дата, що передувала даті повернення банком депозитів), тобто за 65 календарних днів, натомість суд першої інстанції, вирішуючи питання про стягнення такої пені, виходив із власних розрахунків, помилково визначивши період з 13 вересня 2017 року (дата, з якої не врахований період нарахування пені при ухваленні судом рішення) до 06 лютого 2018 року (дата, що передувала даті повернення банком депозитів), тобто за 146 календарних днів, чим фактично вийшов за межі позовних вимог.

Оскільки між позивачем та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення суду першої інстанції, як і постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до змісту прохальної частини касаційної скарги заявник просить скасувати постанову апеляційного суду у цій справі в повному обсязі без зазначення частин такого оскарження.

З матеріалів справи вбачається, що предметом перегляду судом апеляційної інстанції також були позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення трьох процентів річних у зв`язку з простроченням виконання основного зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних від прострочених сум.

Судом апеляційної інстанції наведено детальний розрахунок заборгованості, який не спростовано банком під час апеляційного перегляду цієї справи.

Також касаційна скарга не містить аргументів з посиланням на частину другу статті 389 ЦПК України на спростування висновків суду апеляційної інстанції щодо оскарження постанови в частині позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, а тому судове рішення апеляційного суду в цій частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя стаття 412 ЦПК України).

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення пені з ухваленням в цій частині нового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Постанова суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення з відповідача трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судове рішення апеляційного суду в цій частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо вирішення клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду

АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з клопотанням про зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 752/25444/18 (провадження № 14-224цс21), посилаючись на те, що у цій справі розглядаються подібні правовідносини та аналогічні вимоги в частині стягнення з банку неустойки (пені), нарахованої позивачем на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Заявник вважає недоцільним розгляд цієї справи до ухвалення Великою Палатою Верховного Суду рішення у справі № 752/25444/18 (провадження

№ 14-224цс21) та наведення правових висновків, які повинні забезпечити єдність позицій судів у вирішенні питання щодо принципу обчислення пені та визначення «бази» для її нарахування.

Пунктом 10 частини першої статті 252 ЦПК України передбачено, що суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках, зокрема, перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Відповідно до ухвали Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2022 року метою передачі вказаної вище справи є уточнення висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) в частині визначення переліку та критеріїв інших обставин, які суд враховує при зменшенні розміру неустойки при застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України.

З огляду на те, що у цій справі, що переглядається Верховним Судом про стягнення з банку пені, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні такої вимоги, отже підстав для зупинення провадження у цій справі щодо застосування положень частини третьої статті 551 ЦК України не вбачається, а тому в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі необхідно відмовити.

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про зупинення провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року№ 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року№ 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» відмовити.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк