Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

місто Київ

справа № 752/3341/19

провадження № 61-20146св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року, постановлене суддею Мазуром Ю. Ю., та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Кулікової С. В., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у лютому 2019 року звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» (далі - АТ «ДАК «Автомобільні дороги України», компанія), у якому просив:

- скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки голови правління Відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» (далі - ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України») від 11 січня 2019 року № 5-ВК про звільнення його, ОСОБА_1 , з посади виконуючого обов`язки директора Дочірнього підприємства «Донецький облавтодор» (далі - ДП «Донецький облавтодор», дочірнє підприємство);

- визнати незаконним звільнення позивача із займаної посади;

- поновити позивача на роботі;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 379 072, 66 грн.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що з 18 січня 2018 року працював тимчасово виконуючим обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор», а з 09 лютого 2018 року - виконуючим обов`язки директора цього дочірнього підприємства.

Відповідно до наказу тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» Косинського Р. В. від 11 січня 2019 року № 5-ВК 11 січня 2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор» за одноразове грубе порушення трудових обов`язків керівником підприємства.

Позивач вважав дії відповідача щодо звільнення протиправними, оскільки відповідач проігнорував вимогу законодавства України і не зазначив у наказі про звільнення правову підставу такого рішення та за яке конкретно одноразове грубе порушення трудових обов`язків працівник підлягає звільненню.

На переконання позивача, порушення, які зазначені в наказі про звільнення, не можуть вважатися одноразовим грубим порушенням, яке призвело до істотних наслідків порушення трудових обов`язків.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог та вважав позов необґрунтованим. Зазначив, що в наказі про звільнення позивача чітко визначено, що є грубим порушенням трудових обов`язків. Опис порушення міститься в наказі. Зауважив, що перевірка була проведена в грудні 2018 року, тому вважає, що звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог законодавства. Також зазначив, що не є належним відповідачем за вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 17 лютого 2021 року Голосіївський районний суд міста Києва позов задовольнив.

Суд скасував наказ тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України»від 11 січня 2019 року № 5-ВК про звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор».

Визнав незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор».

Поновив ОСОБА_1 на посаді виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор».

Стягнув з ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 379 072, 66 грн.

Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції зробив висновок, що в наказі про звільнення відповідач не зазначив, за яке конкретно однократне грубе порушення трудових обов`язків ОСОБА_1 підлягає звільненню, за яких обставин вчинено проступок, яким є його характер. Відповідач не довів настання негативних наслідків для підприємства, завданих можливими діями позивача, що, в свою чергу, можливо було б вважати грубим порушенням трудових обов`язків.

Постановою від 04 листопада 2021 року Київський апеляційний суд скасував рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що у наказі визначено, за яке грубе порушення трудових обов`язків звільнено позивача, а тому ці доводи позивача є безпідставними. У зв`язку з тим, що суд не встановив підстав для задоволення вимоги позивача про поновлення на посаді, апеляційний суд зазначив, що немає підстав і для задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки така вимога є похідною від вимоги про поновлення на посаді.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 08 грудня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить змінити рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасувати постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року повністю, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 875 795, 94 грн.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17), від 05 грудня 2018 року у справі № 666/557/16-ц (провадження

№ 61-14113св18), від 19 лютого 2019 року у справі № 819/1569/16 (адміністративне провадження № К/9901/36119/18), від 22 серпня 2019 року у справі № 309/3460/16-ц (провадження № 61-32014св18);

- суд апеляційної інстанції безпідставно, на підставі протокольної ухвали, повернув письмові докази, подані стороною позивача.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

АТ «ДАК «Автомобільні дороги України»у лютому 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року - без змін.

На переконання відповідача, заявник не зазначив норму права, яка застосована судами без урахування висновку Верховного Суду, не обґрунтував, у чому полягає неправильне застосування судами норм матеріального права, а також не довів подібності правовідносин у справі, що переглядається, та у справах, наведених у касаційній скарзі, з викладенням відповідних правових висновків.

Позивач не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів у суді апеляційної інстанції, не вчинив відповідної процесуальної дії, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки додатковим доказам.

Також відповідач зазначив, що ОСОБА_1 не підлягає поновленню на посаді, оскільки був призначений виконуючим обов`язки директора дочірнього підприємства, у подальшому у встановленому законом порядку та строки не був призначений директором цього підприємства, а сам лише факт звільнення з посади виконуючого обов`язки директора не може бути підставою для поновлення його на цій посаді.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то відповідач зазначив, що є неналежним відповідачем у цій частині позовних вимог, оскільки не компанія виплачувала йому заробітну плату.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 13 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційнепровадження у справі, а ухвалою від 29 серпня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що наказом тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» Косинського Р. В. від 22 грудня 2017 року № 222-ВК ОСОБА_1 27 грудня 2017 року призначено на посаду заступника директора ДП «Донецький облавтодор».

Наказом тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» Косинського Р. В. від 18 січня 2018 року № 16-ВК з 18 січня 2018 року тимчасове виконання обов`язків директора ДП «Донецький облавтодор» до моменту призначення керівника підприємства покладено на заступника директора ДП «Донецький облавтодор» Закутаєва І. І.

Згідно з наказом тимчасово виконуючого голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» Косинського Р. В. від 09 лютого 2018 року № 31-ВК ОСОБА_1 09 лютого 2018 року призначено виконуючим обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор».

Відповідно до затвердженого тимчасово виконуючим обов`язки голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» графіка ДП «Донецький облавтодор» 27 липня 2018 року подало фінансову звітність за перше півріччя 2018 року, яку підписав виконуючий обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор» ОСОБА_1 . Звітність складена з порушенням вимог чинного законодавства та внутрішніх (локальних) актів компанії, містить недостовірну інформацію про фінансовий стан підприємства. При проведенні перевірки фінансово-господарської діяльності встановлено, що насправді за результатами діяльності за перше півріччя 2018 року підприємство отримало збитки.

Відповідно до наказу тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» Косинського Р. В. від 05 вересня 2018 року № 144-ВК тимчасово, з 06 вересня 2018 року до закінчення перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності та прийняття рішень за її результатами, відсторонено (усунено) від виконання повноважень (обов`язків) виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор» ОСОБА_1 .

Згідно з наказом від 26 вересня 2018 року № 165-ВК тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» ОСОБА_2 визнано таким, що втратив чинність з 26 вересня 2018 року наказ ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 05 вересня

2018 року № 144-ВК.

Довідкою перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП «Донецький облавтодор» від 18 грудня 2018 року за результатами перевірки у період, у якому виконуючим обов`язки директора був ОСОБА_1 , встановлені порушення, допущені виконуючим обов`язки директора.

Встановлені під час перевірки порушення були доведені до відома тимчасово виконуючого обов`язки голови правління доповідною запискою щодо виявлених порушень в ДП «Донецький облавтодор» голови комісії з перевірки від 10 січня 2019 року.

Згідно з протоколом засідання правління АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 11 січня 2019 року № 2 прийнято рішення про звільнення виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор» ОСОБА_1 за одноразове грубе порушення трудових обов`язків керівника підприємства.

Звільнення позивача погоджено Державним агентством автомобільних доріг України 11 січня 2019 року № 181/1/12-8-114/09.

Відповідно до наказу тимчасово виконуючого обов`язки голови правління ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 11 січня 2019 року № 5-ВК ОСОБА_1 11 січня 2019 року звільнено з посади виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор» за одноразове грубе порушення трудових обов`язків керівником підприємства (пункт 1 частини першої статті 41 КЗпП України).

За змістом змісту наказу від 11 січня 2019 року № 5-ВК на виконання наказів ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 20 серпня 2018 року № 152 та від 29 серпня 2018 року № 156 проведено перевірку ДП «Донецький облавтодор» з питань дотримання актів законодавства, планів процедур, контрактів з питань нарахування та виплати заробітної плати, здійснення закупівельної діяльності, договірної, претензійно-позовної роботи, стану дебіторської та кредиторської заборгованості тощо.

Під час перевірки та розгляду матеріалів, інших документів про діяльність підприємства встановлено такі обставин: не вжито необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості у межах позовної давності, не погоджено укладення договорів на закупівлю послуг, спрямованих на підвищення якості; без відповідного погодження компанією укладено три прямих договори на загальну суму 3 943 080, 00 грн; порушено порядок передачі майна в користування тощо.

Також встановлено, що із загальної суми дебіторської заборгованості значна частина коштів у сумі 9 686 000, 00 грн складається з виконаних дочірнім підприємством у 2017 році, проте не прийнятих замовником робіт. Вірогідність її відшкодування (за даними «Розшифрування рядка 1125 балансу станом на 30.06.2018 року») складає менше 50 %. Згідно з основними принципами бухгалтерського обліку, закріпленими у пункті 1.2 Облікової політики компанії, а саме принципу обачності, дочірнє підприємство повинно було нарахувати на суму 9 686 000, 00 грн резерв сумнівних боргів і не відносити до активу. Проте, ця дебіторська заборгованість визнана підприємством як актив, що призвело до завищення фінансового результату діяльності підприємства за звітний період на суму 9 686 000, 00 грн.

Згідно з пунктом 6.3 Статуту ДП «Донецький облавтодор» директор несе повну відповідальність за стан і діяльність підприємства, дотримання фінансової, договірної та трудової дисципліни відповідно до чинного законодавства.

За змістом пункту 6.6 Статуту ДП «Донецький облавтодор» директор зобов`язаний виконувати законні накази (розпорядження, інструкції тощо) засновника.

Відповідно до пункту 9.1 Статуту дочірнє підприємство здійснює управлінський, бухгалтерський і податковий облік своєї господарської діяльності, а також веде статистичну звітність. Порядок ведення бухгалтерського, податкового обліку та статистичної звітності визначається відповідними законодавчими актами. Підприємство зобов`язане подавати засновнику на його вимогу форми фінансової та статистичної звітності. Директор та головний бухгалтер несуть персональну відповідальність за дотримання порядку ведення і достовірність обліку і звітності.

Згідно з пунктом 9.3 Статуту ДП «Донецький облавтодор» засновник здійснює контроль за діяльністю підприємства. Перевірку фінансово-господарської діяльності проводить відповідна комісія засновника.

Відповідно до Положення про облікову політику ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України», затвердженого наказом ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 28 грудня 2012 року № 237 та погодженого Державним агентством автомобільних доріг України 29 грудня 2012 року (у редакції наказу від 28 грудня 2015 року № 176), та статті 8 3акону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження протягом установленого строку оброблених документів, регістрів бухгалтерського обліку та звітності в Компанії та її дочірніх підприємствах несе власник або уповноважений орган (посадова особа, яка здійснює керівництво підприємством відповідно до установчих документів), тобто відповідні керівники дочірніх підприємств.

Згідно з обліковою політикою, затвердженою наказом ПАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 28 грудня 2012 року № 237 та погодженою Державним агентством автомобільних доріг України 29 грудня 2012 року (у редакції наказу від 28 грудня 2015 року № 176), повноваження зі здійснення витрат з нарахування резерву сумнівних боргів або зі списання з балансу дебіторської заборгованості на суму понад 1 000, 00 грн належить до компетенції керівника дочірнього підприємства та здійснюється за рішенням керівника дочірнього підприємства.

На ОСОБА_1 як виконуючого обов`язки директора підприємства був покладений обов`язок знати та виконувати локальні акти АТ «ДАК «Автомобільні дороги України», зокрема й правила облікової політики цієї компанії.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Верховний Суд у постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 666/557/16-ц (провадження № 61-14113св18), від 22 серпня 2019 року у справі

№ 309/3460/16-ц (провадження № 61-32014св18) зазначив, що, вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду, істотності наслідків порушення трудових обов`язків. Водночас суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали (могли настати) внаслідок такого порушення. Грубість порушення трудових обов`язків характеризується характером дій чи бездіяльності працівника, істотністю наслідків порушення та формою вини. Право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає певний трудовий спір.

Важливим елементом застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є звільнення керівника за порушення, яке має ознаку одноразовості.

Під разовим порушенням необхідно розуміти таку протиправну поведінку, що є обмеженою в часі та вчиненою саме одноразово (одну дію або бездіяльність). Не є одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків тривале, неналежне керування роботою установи, ослаблення контролю за роботою підлеглих тощо.

Відповідно до статті 9 Конституції України положення чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є зокрема Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII (далі - Конвенція). Згідно із статтею 4 Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного зі здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

За змістом статті 4 цієї Конвенції тягар доведення законності підстави для звільнення лежить на роботодавцеві.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги у тій частині, що у справі, яка переглядається, факти порушень, зафіксовані у довідці від 18 грудня 2018 року, та які стали підставою для звільнення ОСОБА_1 відповідно до наказу від 11 січня 2019 року № 5-ВК не можуть бути підставою для звільнення керівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України - за одноразове грубе порушення.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що у наказі про звільнення позивача компанія зазначила про встановлення таких порушень в. о. директора ДП «Донецький облавтодор»:

- не вжито відповідних заходів зі стягнення дебіторської заборгованості у межах позовної давності;

- не погоджено укладення договорів на закупівлю послуг, спрямованих на підвищення якості;

- без відповідного погодження з компанією укладено три прямих договори на загальну суму 3 943 080, 00 грн;

- порушено порядок передачі майна в користування;

- дебіторська заборгованість визнана підприємством як актив, що призвело до завищення фінансового результату діяльності підприємства у звітному періоді на суму 9 686 000, 00 грн.

Апеляційний суд не врахував, що зазначені у наказі про звільнення підстави можуть підтверджувати систематичне невиконання/неналежне виконання працівником (керівником) своїх трудових обов`язків, ослаблення контролю за роботою підлеглих, проте це не відповідає змісту такого одноразового грубого порушення трудових обов`язків, за яке керівник підприємства може бути звільнений на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Питання ж про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання посадових обов`язків, у тому числі за систематичне невиконання/неналежне виконання таких обов`язків, не може бути перекладено на суд, оскільки належить до виключної компетенції роботодавця та лише підлягає перевірці судом щодо правильності застосування до працівника того чи іншого виду дисциплінарного стягнення, а також дотримання певного порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Також варто враховувати, що, визнаючи незаконним звільнення ОСОБА_1 , суд першої інстанції звернув увагу на те, що відповідач не довів настання негативних наслідків для підприємства, завданих можливими діями позивача, що є умовою кваліфікації дій працівника як грубе порушення трудових обов`язків та підставою звільнення з роботи за такою підставою. Водночас у такій категорії судових спорів саме на роботодавця покладається обов`язок з доведення законності звільнення працівника.

Отже, враховуючи наведені правові висновки Верховного Суду, що підлягають застосуванню судом під час вирішення спору у справі, що переглядається, встановлення компанією фактів неодноразового порушення трудових обов`язків керівником не може бути підставою для його звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки не відповідає критеріям одноразового грубого порушення трудових обов`язків.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд наведеного не врахував, помилково вважав, що звільнення заявника на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України було законним. Зміна підстави притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не входить до повноважень суду під час перевірки законності звільнення працівника з підстави, визначеної роботодавцем.

Підсумовуючи, Верховний Суд погоджується із судом першої інстанції у тому, що на момент звільнення ОСОБА_1 не існувало підстав для таких рішень за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки у наказі про звільнення не зазначено, за яке саме одноразове грубе порушення притягується керівник підприємства до дисциплінарної відповідальності із застосуванням такого виду стягнення, як звільнення, а допущення працівником декількох дисциплінарних порушень протягом певного періоду часу не є одноразовим грубим порушенням у розумінні наведеної норми права і може бути підставою для звільнення працівника з інших причин відповідно до інших положень трудового законодавства. Суд не вправі визначати, яке із порушень, допущених працівником у різні періоду часу, може бути підставою для його звільнення із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

З наведених міркувань помилковими є висновки суду апеляційної інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні.

Щодо підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді

Вирішуючи питання про наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі, Верховний Суд врахував, що заявника призначено виконуючим обов`язки директора дочірнього підприємства тимчасово, на період до призначення організацією-засновником на цю посаду особи шляхом підписання з нею контракту.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 654/941/17 (провадження

№ 61-576сво18) сформулювала висновок, що тлумачення статті 5-1, частини першої статті 235 КЗпП України доводить, що на особу, яка є виконуючим обов`язки за певною посадою, поширюється трудове законодавство, гарантії забезпечення права на працю, у тому числі й можливість захисту від незаконного звільнення.

Призначення виконуючим обов`язки за своєю природою є укладенням з працівником строкового трудового договору, строк закінчення якого пов`язується з настанням певної події - призначенням працівника на цю посаду на постійній основі.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, згідно з якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).

Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Порядок оформлення трудових відносин за строковим трудовим договором є таким самим, як і за безстроковим, але при цьому факт укладання трудового договору на певний строк чи на час виконання певної роботи повинен бути відображений, зокрема, у наказі чи розпорядженні роботодавця, яким оформляється цей трудовий договір.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Укладення строкового трудового договору можливе за погодженням сторін, без згоди працівника укладення такого договору є неможливим.

Підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України).

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли складав і підписував заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він висловив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Отже, ОСОБА_1 не міг не знати і не мати чіткого й ясного розуміння про умови і строк виконання ним обов`язків директора ДП «Донецький облавтодор» чи про спеціальний особливий статус цієї посади, а відтак повинен був знати про особливі, встановлені законом, підстави припинення повноважень на цій посаді.

Враховуючи, що позивач не обіймав на підприємстві іншої посади на час виконання обов`язків директора, він є таким, який перебував у строкових трудових відносинах з цим підприємством з метою тимчасового виконання ним обов`язків керівника цієї організації до моменту призначення засновником на цю посаду директора шляхом підписання з ним контракту.

Відповідно до матеріалів справи 03 лютого 2020 року наказом № 20-ВК АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» з 06 лютого 2020 року призначило на посаду директора ДП «Донецький облавтодор» ОСОБА_3 .

Додатково Верховний Суд врахував, що такі обставини мали місце станом на момент постановлення рішення судом першої інстанції.

Настання таких обставин підтверджує, що із ОСОБА_1 припинилися трудові відносини як із тимчасово виконуючим обов`язки директора дочірнього підприємства з моменту призначення іншої особи на посаду директора на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України - 06 лютого 2020 року, а тому суд першої інстанції не вправі був 17 лютого 2021 року поновлювати позивача на посаді виконуючого обов`язки директора підприємства.

Верховний Суд погоджується з тим, що поновлення позивача на займаній посаді було неможливим, оскільки фактично могло призвести до поновлення особи (позивача) на посаді, якої в юридичному значенні для нього не існує.

Такі висновки відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 лютого 2021 року у справі № 800/7/17 (провадження № 11-1198заі19).

Верховний Суд вважає, що у правовідносинах, які склалися між сторонами цього спору, вимагати від відповідача в примусовому порядку поновити позивача на посаді є неприйнятним та неналежним способом захисту.

Отже, Верховний Суд не встановив підстав для поновлення позивача на роботі, незважаючи на встановлені судом порушення під час його звільнення. Неможливість поновлення позивача зумовлена строковим характером трудових відносин його з підприємством та настанням моменту, з яким пов`язується безумовне припинення таких правових відносин.

Підсумовуючи, враховуючи, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість поновлення ОСОБА_1 на займаній посаді в. о. директора підприємства, незважаючи, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції на посаду директора ДП «Донецький облавтодор» була призначена інша особа, таке рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у частині вирішення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на роботі з тих підстав, що на момент ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі посади, на яку він мав бути поновлений, юридично вже не існувало.

Постанова апеляційного суду у частині вирішення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на роботі також підлягає скасуванню, оскільки апеляційний суд помилково вважав, що звільнення позивача у порядку пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України було правомірним та обґрунтованим.

У зв`язку з наведеним у частині вирішення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді в. о. директора підприємства Верховний Суд ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що поновлення працівника на посаді є неможливим у зв`язку із закінчення строку дії трудового договору.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про поновлення на роботі, яку обіймав на підприємстві відповідача позивач, вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає вирішенню з врахуванням таких міркувань.

Згідно із правилами статті 80 ЦК України юридична особа наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю та може бути позивачем та відповідачем у суді.

Відповідно до положень статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

ОСОБА_1 як позивач серед інших пред`явлених вимог просив поновити його на посаді виконуючого обов`язки директора ДП «Донецький облавтодор», стягнути з ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Відповідно до змісту цих вимог, зокрема про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вони стосуються прав та обов`язків ДП «Донецький облавтодор» як особи, за рахунок якої можливо задовольнити ці позовні вимоги.

У таких висновках Верховний Суд врахував, що ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» є юридичною особою, яка є лише засновником іншої юридичної особи - ДП «Донецький облавтодор», а у трудових відносинах ОСОБА_1 перебував безпосередньо із ДП «Донецький облавтодор», незважаючи на те, що був призначений на посаду керівником відповідача.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 50 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що сторонами у справі є позивач і відповідач, між якими і виник спір, за вирішенням якого позивач звернувся до суду з позовом до відповідача.

За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

Аналогічні за змістом висновки сформульовані також у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17.

У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 635/7642/16ц (провадження № 61-42670св18) зазначено, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову у позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб.

Подібний за змістом висновок викладений в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19).

Підсумовуючи наведене, враховуючи, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач пред`явив до неналежного відповідача АТ «ДАК «Автомобільні дороги України», коли за такими вимогами має відповідати ДП «Донецький облавтодор», Верховний Суд зробив висновок про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в цій частині із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Саме у межах розгляду позову до дочірнього підприємства суд має досліджувати підставність таких вимог та їх обґрунтованість.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції не врахував, що за правилами пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України можливим є звільнення працівника у разі встановлення вчинення керівником одноразового грубого порушення трудових обов`язків, встановлення вини, негативних наслідків та причинно-наслідкового зв`язку. Враховуючи, що такі обставин суд апеляційної інстанції не встановив, обґрунтованим є висновок про помилковість звільнення ОСОБА_1 із посади виконуючого обов`язки директора дочірнього підприємства 11 січня 20019 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Водночас вимоги позивача про поновлення його на займаній посаді не підлягали задоволенню судом першої інстанції, оскільки на момент ухвалення рішення судом відповідач видав наказ про призначення директором ДП «Донецький облавтодор» з 06 лютого 2020 року ОСОБА_3 , що підтверджує безумовне припинення із ОСОБА_1 трудових відносин 05 лютого 2020 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. За таких обставин позов ОСОБА_1 про поновлення на роботі не підлягає задоволенню.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що їх пред`явлено до неналежного відповідача, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав, викладених в цій постанові.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд врахував, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову, суд першої інстанції стягнув з відповідача в дохід держави судовий збір у розмірі 3 790, 66 грн. Водночас, враховуючи ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову та правовий результат вирішення спору, судовий збір за подання позову покладається на державу.

За подання апеляційної скарги відповідачеві підлягає компенсації за рахунок держави судовий збір у розмірі 5 685, 99 грн у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору у цій частині вимог, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21).

Також Верховний Суд врахував, що, враховуючи правовий результат вирішення спору, заявникові не підлягає компенсація за рахунок держави судовий збір у розмірі 17 515, 92 грн, сплачений за оскарження рішення суду першої інстанції у частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» про скасування наказу, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Компенсувати Акціонерному товариству «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, суму судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 5 685, 99 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко