Постанова

Іменем України

27 травня 2022 року

м. Київ

справа № 752/5238/16-ц

провадження № 61-12143св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач третя особа - - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Котенко Ірина Миколаївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року в складі судді Хоменко В. С та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року в складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г., Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Котенко І. М., про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її рідна сестра - ОСОБА_3 .

Після її смерті відкрилась спадщина на належне їй майно, зокрема, право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Звернувшись до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті сестри, позивач дізналася, що 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом КМНО Ніколица В. Ф. за заявою відповідача як спадкоємиці за заповітом ОСОБА_2 вже заведена спадкова справа. Як стало відомо позивачу, ОСОБА_3 22 вересня 2011 року склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Котенко І. М. та зареєстрований за № 2412.

На думку позивача, її сестра ОСОБА_3 у зв`язку із негативним станом здоров`я на момент складання заповіту не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, її волевиявлення не було вільним та не відповідало її волі.

Позивач просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , складений 22 вересня 2011 року та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Котенко І. М.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним заповіт ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений 22 вересня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Котенко І. М. та зареєстрований у реєстрі за № 2412.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення судів мотивовані тим, що згідно висновку судової експертизи, ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними станом на момент складення спірного заповіту 22 вересня 2011 року. Натомість, у справі відсутні належні, достатні і достовірні докази того, що ОСОБА_3 на час складення оскаржуваного заповіту була спроможною усвідомлювати значення своїх дій та могла керувати ними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 липня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 вересня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року заявник вказує на застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 01 липня 2020 року № 637/228/17, від 22 січня 2020 року № 674/461/16-ц, від 14 травня 2018 року № 756/14304/16-ц, від 18 лютого 2021 року № 727/9908/17-ц. Також зазначає, що судами не були досліджені зібрані у справі докази та суди встановили обставини, що мають значення, на підставі недопустимих доказів, тобто допущено порушення пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Позиції інших учасників

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на безпідставність її доводів. Позивач зазначала про законність оскаржуваних рішень; просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка була зареєстрована та проживала у квартирі АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина, до складу якої входило право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

22 вересня 2011 року ОСОБА_3 склала заповіт на все належне їй майно, визначивши своїм спадкоємцем ОСОБА_2 . Цей заповіт був посвідчений приватним нотаріусом КМНО Котенко І. М. та зареєстрований у реєстрі за № 2412.

Приватним нотаріусом КМНО Ніколица В. Ф. було заведено спадкову справу щодо майна померлої ОСОБА_3 та 15 квітня 2016 року видано відповідачу свідоцтво про право на спадщину, про що повідомлено позивача, а також зазначено, що ОСОБА_3 був складений заповіт на іншу особу (відповідача ОСОБА_2 ).

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 150 від 03 березня 2018 року Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, на момент складення та посвідчення заповіту - 22 вересня 2011 року, ОСОБА_3 за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

У січні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про усунення їх від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 . Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року (яке набрало законної сили) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено (справа № 752/2131/17).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У частині другій статті 1257 ЦК України вказано, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

За статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України: від 28 вересня 2016 року в справі № 6-1531цс16, від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12, який був підтриманий у постановах Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року в справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року в справі № 127/8183/19.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (подібна норма містилася у статті 143 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року).

У частині першій статті 105 ЦПК України зазначено, що призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити, у тому числі, психічний стан особи (аналогічна норма містилася у статті 145 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року).

Як видно із матеріалів справи, ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 07 квітня 2017 року призначено по справі посмертну комплексну психолого-психіатричну експертизу з метою встановлення стану здоров`я заповідача ОСОБА_3 , зокрема, чи усвідомлювала вона значення своїх дій (або) могла керувати ними. на момент складення заповіту 22 вересня 2011 року. Проведення експертизи було доручено Київському міському центру судово-психіатричної експертизи; попереджено експертів про кримінальну відповідальність зазавідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.

За результатами експертизи було складено висновок судово-психіатричного експерта № 150 від 03 березня 2018 року, у якому однозначно вказано, що на момент складення та посвідчення заповіту - 22 вересня 2011 року, ОСОБА_3 , за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Вищезазначеними процесуальними нормами передбачено, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованих висновків, що матеріали справи містять належні, достовірні і достатні докази, які підтверджують, що ОСОБА_3 на час складення оскаржуваного заповіту (22 вересня 2011 року) не усвідомлювала значення своїх дій не могла керувати ними. Натомість, справа не містить доказів того, що у момент складення спірного заповіту заповідач ( ОСОБА_3 ) була спроможною усвідомлювати значення своїх дій та могла керувати ними.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, оцінивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку із їх обґрунтованістю.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 01 липня 2020 року № 637/228/17, від 22 січня 2020 року № 674/461/16-ц, від 14 травня 2018 року № 756/14304/16-ц, від 18 лютого 2021 року № 727/9908/17-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 637/228/17 та у справі, яка переглядається, різні предмети та підстави позову, зокрема, у наведеній справі - визнання недійсним та нікчемним заповіту у зв`язку із недотриманням його форми та порушенням порядку посвідчення.

У справі № 674/461/16-ц та у справі, яка переглядається, різні предмети та підстави позовів. Зокрема, у неведеній справі - визнання недійсним договору поруки, оскільки позивач його не підписувала.

У справі № 756/14304/16-ц та у справі, яка переглядається, установлено різні фактичні обставини, зокрема, у наведеній справі, на відміну від справи, яка переглядається, позивач не довів наявність підстав, передбачених частиною другою статті 1257 ЦК України, для визнання недійсним заповіту. Тому Верховний Суд погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

У справі № 727/9908/17-ц та у справі, яка переглядається, установлено різні фактичні обставини. Зокрема, у наведеній справі Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду щодо відсутності підстав для визнання недійсним оспорюваного заповіту згідно статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України, оскільки у справі відсутні належні докази, які б категорично підтверджували, що заповідач у момент складення оспорюваного заповіту (24 травня 2017 року) не усвідомлював значення свої дій.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет і підстави позову, встановлені фактичні обставини.

Колегія суддів також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають значення, на підставі недопустимих доказів зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначили норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук