Постанова

Іменем України

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 752/6019/21

провадження № 61-9947св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - старший державний виконавець Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кушніренко Владислав Васильович,

заінтересовані особи: Кредитна спілка «Тринадцята зарплатня», правонаступником якої є ОСОБА_2 (стягувач), ОСОБА_3 (боржник), ОСОБА_4 (боржник),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2022 року у складі судді Машкевич К. В. та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, в якій просила скасувати постанову старшого державного виконавця Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кушніренка В. В. від 11 грудня 2020 року про відкриття виконавчого провадження № 63794659 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 25 травня 2010 року Голосіївським районним судом міста Києва на виконання заочного рішення цього суду від 13 квітня 2010 року у справі № 2-1383, яким було стягнуто солідарно з неї, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь Кредитної спілки «Тринадцята зарплатня» (далі - КС «Тринадцята зарплатня») заборгованість в сумі 2 585 668,75 грн.

Скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що з Єдиного реєстру боржників їй стало відомо про відкриття виконавчого провадження № 63794659, а 19 лютого 2021 року вона ознайомилася з цим виконавчим провадженням та отримала оскаржувану постанову державного виконавця. При винесенні вказаної постанови державний виконавець не звернув уваги на те, що строк пред`явлення виконавчого листа до виконання сплив у 2016 році. Це підтверджується ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року у справі № 752/13825/16-ц, якою було відмовлено в задоволенні заяви КС «Тринадцята зарплатня» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання. Крім того, на підставі зазначеного виконавчого листа 23 січня 2015 року було відкрито виконавче провадження № 46192840, а постановою державного виконавця від 30 листопада 2015 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV). Постановою начальника Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 16 листопада 2017 року було скасовано постанову державного виконавця від 30 листопада 2015 року. Однак постановою виконуючого обов`язки начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 02 листопада 2018 року визнано неправомірними дії начальника Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області щодо скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30 листопада 2015 року та державного виконавця щодо скасування процесуальних документів та вчинення дій по виконавчому провадженню № 46192840. При зверненні у 2020 році із заявою про відкриття виконавчого провадження в обґрунтування дотримання строку пред`явлення виконавчого листа до виконання стягувач посилався на постанову про повернення виконавчого документа від 16 листопада 2018 року, однак ця постанова була скасована постановою начальника Бучанського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 16 листопада 2018 року у зв`язку з помилкою державного виконавця. Отже, станом на 16 листопада 2018 року виконавчий лист перебував на виконанні без правових підстав, так як останньою чинною постановою в даному виконавчому провадженні є постанова від 30 листопада 2015 року про повернення виконавчого документа стягувачу. Таким чином, оскаржуваною постановою державного виконавця було відкрито виконавче провадження зі спливом більш ніж чотирьох років після останнього повернення виконавчого документа стягувачу.

Протокольною ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року замінено заінтересовану особу КС «Тринадцята зарплатня» на її правонаступника - ОСОБА_2 .

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2022 року скаргу задоволено. Скасовано постанову старшого державного виконавця Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кушніренка В. В. від 11 грудня 2020 року про відкриття виконавчого провадження № 63794659.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскаржувана постанова державного виконавця від 11 грудня 2020 року про відкриття виконавчого провадження № 63794659 прийнята з порушенням частин першої, другої статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), так як після повернення виконавчого документа стягувачу постановою державного виконавця від 30 листопада 2015 року, на час звернення стягувача до органів виконавчої служби 25 листопада 2020 року минув визначений законом трирічний строк пред`явлення до виконання виконавчого листа. При цьому дії начальника відділу та державного виконавця у 2018 році, визнані незаконними виконуючим обов`язки начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, та подальша постанова державного виконавця про скасування процесуальної дії від 16 листопада 2018 року щодо скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 16 листопада 2018 року не впливають на законність та чинність постанови державного виконавця від 30 листопада 2015 року про повернення виконавчого документа стягувачу, а також на пропуск стягувачем строку пред`явлення виконавчого документа до виконання. У скарзі ОСОБА_1 зазначила, що оскаржувану постанову про відкриття виконавчого провадження вона отримала 19 лютого 2021 року у приміщенні органу виконавчої служби, і це не спростовано матеріалами справи, а також стягувачем. Ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження та з`ясувати підстави відкриття виконавчого провадження раніше вона не могла, так як при зверненні 03 лютого 2021 року державний виконавець перебував на лікарняному, а видати їй постанову не було можливості у зв`язку з тим, що у відділі не працювала база. Тому, подавши скаргу 01 березня 2021 року, ОСОБА_1 не пропустила десятиденний строк для звернення до суду зі скаргою.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

11 жовтня 2022 року ОСОБА_2 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_2 зазначив, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не звернув уваги на те, що постановою начальника Бучанського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 16 листопада 2017 року було скасовано постанову державного виконавця від 30 листопада 2015 року, після чого виконавче провадження було поновлене та державним виконавцем вчинялися виконавчі дії щодо реалізації майна боржника на електронних торгах. Трирічний строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання розпочався 16 листопада 2018 року, про що свідчить відповідний запис у виконавчому листі про причину його повернення. Однак суди дійшли помилкового висновку про те, що після повернення виконавчого документа стягувачу постановою державного виконавця від 30 листопада 2015 року на час звернення стягувача до органів виконавчої служби 25 листопада 2020 року минув визначений законом строк пред`явлення виконавчого листа до виконання. Крім того, ОСОБА_1 пропустила десятиденний строк для звернення до суду зі скаргою, так як 03 лютого 2021 року подала підписану її адвокатом скаргу на дії державного виконавця Кушніренка В. В. до Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), а до суду звернулася з цією скаргою лише 01 березня 2021 року.

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

07 листопада 2022 року справа № 752/6019/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2022 року задоволено клопотання ОСОБА_4 про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу, продовжено йому строк до 17 грудня 2022 року для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в цій справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 27 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 квітня 2010 року у справі № 2-1383 було задоволено позов КС «Тринадцята зарплатня» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь КС «Тринадцята зарплатня» заборгованість в сумі 2 585 668,75 грн.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2012 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 квітня 2010 року залишено без змін.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2012 року було задоволено заяву КС «Тринадцята зарплатня» про видачу дублікатів виконавчих листів у справі № 2-1383.

07 грудня 2012 року стягувач отримав дублікати виконавчих листів.

23 січня 2015 року державним виконавцем Бучанського міського відділу державної виконавчої служби було відкрито виконавче провадження № 46192840 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1383, виданого на виконання заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 квітня 2010 року.

Постановою державного виконавця Бучанського міського відділу державної виконавчої служби від 30 листопада 2015 року виконавчий документ було повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника.

За скаргою КС «Тринадцята зарплатня» постановою начальника Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області від 16 листопада 2017 року було скасовано постанову державного виконавця від 30 листопада 2015 року.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року було відмовлено в задоволенні заяви КС «Тринадцята зарплатня» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 листопада 2017 року апеляційну скаргу КС «Тринадцята зарплатня» на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року визнано неподанню та повернуто.

16 листопада 2017 року державним виконавцем винесено постанову про скасування процесуального документа - постанови про повернення виконавчого документа від 30 листопада 2015 року.

Постановою виконуючого обов`язки начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Київській області від 02 листопада 2018 року визнано неправомірними дії начальника Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області щодо скасування постанови про повернення виконавчого документа від 30 листопада 2015 року та державного виконавця щодо скасування процесуальних документів.

Постановою державного виконавця від 16 листопада 2018 року виконавчий документ було повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII України у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника. В цей же день вказана постанова державного виконавця була скасована виконуючим обов`язки начальника Бучанського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області.

Після цього також 16 листопада 2018 року виконуючим обов`язки начальника Бучанського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області було виправлено стан виконавчої дії/виконавчого провадження і скасовано виконавчу дію від 16 листопада 2018 року щодо скасування процесуального документа, а саме постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 16 листопада 2018 року, винесену державним виконавцем.

Постановою старшого державного виконавця Бучанського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кушніренка В. В. від 11 грудня 2020 року було відкрито виконавче провадження № 63794659 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1383, виданого на виконання заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 квітня 2010 року.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на момент видачі виконавчого листа № 2-1383 та першого пред`явлення його до виконання були врегульовані Законом № 606-XIV, який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII.

Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Тлумачення пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII свідчить, що положення цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Вказаним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.

Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 05 квітня 2001 року у справі № 3-рп/2001).

Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частина перша статті 37 Закону № 1404-VIII містить вичерпний перелік обставин, які є підставою для повернення виконавчого документа. Так, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася; 9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення; 10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з частиною п`ятою статті 37 Закону № 1404-VIII повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Судами також встановлено, що на час набрання чинності Законом № 1404-VIII строк пред`явлення виконавчого листа № 2-1383, виданого на виконання заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 квітня 2010 року, не сплив, а тому цей виконавчий документ міг бути пред`явлений до виконання протягом трьох років відповідно до пункту 5 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що на час звернення стягувача до органів державної виконавчої служби 25 листопада 2020 року сплив визначений законом трирічний строк пред`явлення виконавчого листа до виконання, тому оскаржувана постанова державного виконавця від 11 грудня 2020 року про відкриття виконавчого провадження № 63794659 є незаконною.

При цьому, встановивши, що 16 листопада 2018 року виконуючим обов`язки начальника Бучанського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області було виправлено стан виконавчої дії/виконавчого провадження і скасовано виконавчу дію від 16 листопада 2018 року щодо скасування постанови, а не постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу від 16 листопада 2018 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про втрату чинності вказаної постанови державного виконавця від 16 листопада 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу та, відповідно, про чинність постанови державного виконавця від 30 листопада 2015 року про повернення виконавчого документа стягувачу, у зв`язку з чим, на думку судів, трирічний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання стягувачем був пропущений.

В апеляційній скарзі на ухвалу суду першої інстанції ОСОБА_2 посилався на те, що строки пред`явлення виконавчого документа до виконання переривалися, 16 листопада 2017 року виконавче провадження було поновлене та державним виконавцем вчинялися виконавчі дії щодо реалізації майна боржника на електронних торгах.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 12 Закону № 1404-VIII строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: пред`явлення виконавчого документа до виконання; надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони.

Залишаючи без змін ухвалу місцевого суду, апеляційний суд не звернув увагу на те, що як постановою державного виконавця від 30 листопада 2015 року, так і постановою державного виконавця від 16 листопада 2018 року виконавчий документ було повернуто стягувачу у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, та не врахував вищенаведених положень частини п`ятої статті 12 Закону № 1404-VIII, не з`ясував, чи закінчився (якщо так, то з якого саме часу) строк дії відповідної заборони, а також не дав правової оцінки доводам стягувача про те, що строки пред`явлення виконавчого документа до виконання переривалися.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо клопотання ОСОБА_2 про накладення на ОСОБА_1 штрафу за зловживання процесуальними правами.

В касаційній скарзі ОСОБА_2 заявив клопотання, в якому просив накласти на ОСОБА_1 штраф за зловживання процесуальними правами.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 143 ЦПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Статтею 144 ЦПК України визначені види заходів процесуального примусу, в тому числі і штраф.

Згідно з частиною першою статті 148 ЦПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, встановлених частиною дев`ятою статті 203 цього Кодексу.

Чинним цивільним процесуальним законодавством не встановлено імперативного характеру застосування заходів процесуального примусу, в тому числі й штрафу, оскільки це є правом суду, а не його обов`язком. Аналіз клопотання свідчить про відсутність підстав для застосування заходів процесуального примусу, передбачених статтею 148 ЦПК України, оскільки ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення ОСОБА_1 дій, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 148 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про накладення на ОСОБА_1 штрафу за зловживання процесуальними правами.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук