Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 752/9834/17

провадження № 61-6364св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Рябцова Ангеліна Германівна, на постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

На обґрунтування позову посилався на те, що 21 квітня 2017 року він позичив ОСОБА_2 38 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 1 015 740,00 грн, а відповідач взяв ці кошти і зобов`язувався їх повернути до 02 травня 2017 року, однак свої зобов`язання за договором позики не виконав.

Посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_2 умов договору позики, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь борг в сумі 1 015 740,00 грн, три відсотки річних в сумі 834,85 грн, пеню у розмірі 6 511,87 грн.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2018 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 1 015 740,00 грн, три відсотки річних у розмірі 834,85 грн, пеню у розмірі 6 511,87 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведеності позову, оскільки відповідна розписка містить інформацію про отримання позичальником коштів в борг та зобов`язання повернення боргу у визначений строк, підписи позикодавця, позичальника та свідка, що дає підстави ідентифікувати позивача та відповідача як сторін договору позики.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року поновлено пропущений строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2018 року. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2018 року відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору у розмірі 12 000,00 грн, витрати за проведення експертизи у розмірі 7 681,68 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 120 073,72 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами укладення 21 квітня 2017 року між ним та ОСОБА_2 договору позики, надана незавірена копія розписки не є належним доказом отримання коштів у борг.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2021 року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Рябцова А. Г., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

До касаційної скарги також включив мотиви непогодження з ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року в частині поновлення пропущеного відповідачем строку на подання заяви про перегляд заочного рішення у цій справі.

На обґрунтування касаційної скарги посилався на те, що суд належним чином не дослідив копію розписки від 21 квітня 2017 року та не врахував чинного процесуального законодавства на момент подання позовної заяви до суду першої інстанції. Позивач не може надати оригінал розписки, оскільки її було викрадено у його адвоката разом з іншими документами. Оригінал розписки надавався для огляду в суді першої інстанції, проте суддя копію розписки належним чином не посвідчила. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат часу за кожним із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. У зв`язку із зазначеним вважає витрати, понесені відповідачем, недоведеними та такими, що не підлягають відшкодуванню.

Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15; Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 199/3168/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17, щодо недослідження зібраних у справі доказів, відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема про розподіл витрат на оплату послуг адвоката із застосуванням частини першої статті 76, частини дев`ятої статті 83, частини четвертої статті 141, частини першої статті 246 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Непогодження з ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року в частині поновлення пропущеного відповідачем строку на подання заяви про перегляд заочного рішення у цій справі заявник обґрунтовує тим, що відповідачу надсилалися судові виклики на адресу його місця проживання та реєстрації, суд першої інстанції не розглянув питання про поновлення чи продовження процесуального строку, відповідач після звернення заочного рішення до виконання був обізнаний з вчиненням виконавчих дій щодо нього.

У травні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Колесник Г. М., у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Рябцова А. Г., на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції повністю не відповідає.

Апеляційний суд встановив, щона підтвердження наявності між сторонами правовідносин з договору позики та отримання відповідачем 38 000,00 дол. США позивач надав до суду першої інстанції незасвідчену копію розписки. Відповідно до змісту цієї копії 21 квітня 2017 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 безвідсоткову позику в розмірі 38 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 1 015 740,00 грн, із зобов`язанням повернути вказані кошти до 02 травня 2017 року.

Копія розписки містить дату складання - 21 квітня 2017 року, підпис, виконаний від імені ОСОБА_2 , а також є відмітка про те, що ОСОБА_1 грошові кошти передав.

Відомостей у справі про те, що суд першої інстанції перевіряв відповідність цієї копії оригіналу, як і про наявність оригіналу розписки на час пред`явлення позову, немає.

У позові ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь борг за розпискою від 21 квітня 2017 року та відсотки, зважаючи на те, що в установлений у розписці строк відповідач грошові кошти не повернув.

Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.

Згідно зі статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно зі статтею 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач на підтвердження позовних вимог надав копію розписки. Оригінал розписки ОСОБА_2 в матеріалах справи відсутній.

Встановлено, що апеляційним судом за клопотанням ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Колесник Г. М., було призначено судово-почеркознавчу експертизу та зобов`язано ОСОБА_1 надати в розпорядження експертів для дослідження оригінал розписки від 21 квітня 2017 року. При цьому в розпорядження експертів були надані зразки почерку ОСОБА_2 .

Листом Київського науково-дослідного інституту судових від 18 січня 2021 року експерти повідомили про неможливість надання висновку, оскільки у розпорядження експертів не було надано оригіналу розписки.

Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач не довів наявності обставин, на які посилався, як на підставу своїх вимог, не довів факту укладення договору позики.

Аргументи касаційної скарги про те, що позивач не може надати оригінал розписки, оскільки у його адвоката було викрадено оригінал розписки, Верховний Суд відхиляє, оскільки лише наявність оригіналу розписки у позикодавця може свідчити, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано. Указане було також предметом оцінки судом апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15; Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 199/3168/15-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Водночас висновки, наведені у зазначених постановах, не суперечать висновкам суду апеляційної інстанції у цій справі.

У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 199/3168/15-ц, предметом позову у якій є стягнення заборгованості за кредитним договором, Верховний Суд зазначив, що «заперечуючи проти позову, відповідач наголошувала на тому, що підпис на додатковій угоді № 1 від 22 серпня 2012 року їй не належить, у зв`язку з чим за клопотанням відповідача судом призначена судово-почеркознавча експертиза. У повідомленні № 8384 судовий експерт сповістив про неможливість надання висновку через невиконання клопотання експерта та ненадання оригіналів (всіх примірників) додаткової угоди від 22серпня 2012 року № 1 до кредитного договору від 07 травня 2008 року № DNU0GK00001620. Відповідно до листа банку неможливість надання оригіналу додаткової угоди № 1 обумовлена втратою оригіналу в результаті переїзду архіву ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» з м. Дніпропетровська (нині - м. Дніпро) до м. Дніпродзержинська (нині - м. Кам`янське). Враховуючи неможливість проведення судової почеркознавчої експертизи у зв`язку з ненаданням банком оригіналу додаткової угоди № 1, суд першої інстанції на підставі частини першої статті 146 ЦПК України 2004 року визнав факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, тобто факт підписання додаткової угоди від 22 серпня 2012 року № 1 до кредитного договору від 07 травня 2008 року № DNU0GK00001620 не ОСОБА_1, а іншою особою».

Отже, у зазначеній справі та справі, що переглядається, встановлені різні обставини стосовно наслідків ненадання оригіналу розписки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що оригінал розписки надавався для огляду в суді першої інстанції, проте суддя копію розписки належним чином не посвідчила, є необґрунтованими, оскільки з матеріалів справи відомо, що у розпорядженні суду першої інстанції знаходилася копія розписки від 21 квітня 2017 року, яку суд досліджував та що відсутні відомості про надання позивачем суду для огляду оригіналу розписки.

Інші доводи касаційної скарги стосовно вирішення спору по суті не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до необхідності переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

Щодо вирішення судом апеляційної інстанції питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу

Відповідно до статті 133 ЦПК України до судових витрат відносять судовий збір та витрати, пов`язані з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Подібна правова позиція висловлена Верховним Судом, наприклад у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Велика Палата Верховного Суду також вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

24 лютого 2020 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Колесник Г. М., звернувся до апеляційного суд з клопотанням про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 120 073,72 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 120 073,72 грн.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що відповідач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат часу за кожним із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Отже, витрати, понесені відповідачем, є недоведеними та такими, що не підлягають відшкодуванню.

Крім того, разом з апеляційною скаргою відповідач не надав копії додатку до договору про надання правової допомоги та орієнтовного розрахунку.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18, від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17, заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 (провадження № 61-13573св19) Верховний Суд, погоджуючись із судовими рішення про відмову у відшкодуванні стороні витрат на правничу допомогу, виходив з того, що «відповідач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу».

У постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження

№ 11-562ас18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що «Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення».

У постанові від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 (провадження № 61-5662св20) Верховний Суд зазначив, що «На підтвердження понесених витрат на отримання правничої допомоги представник ОСОБА_1 - адвокат Богомазом А. П. надав до суду копію договору про надання професійної правничої допомоги від 02 червня 2020 року № 3/20, копію ордера від 16 червня 2020 року та квитанцію від 02 червня 2020 року на суму 3 000,00 грн. Водночас представник не надав детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, тому немає підстав для стягнення витрат на правничу допомогу».

На порушення зазначених норм процесуального права та висновків Верховного Суду щодо їх застосування та тлумачення, суд апеляційної інстанції не врахував фактичного обсягу наданих адвокатом послуг та стану документального підтвердження їх надання, не врахував думки позивача та його представника з цього питання, не звернув уваги, що у матеріалах справи відсутні відомості про обізнаність позивача та його представника з клопотанням відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу.

Доводи заявника про те, що він клопотання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу не отримував, при ознайомленні зі справою том справи, у якому міститься зазначене клопотання, перебував на експертизі, що унеможливило подати заперечення щодо розміру витрат на правову допомогу, заслуговують на увагу.

Перевіряючи додержання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідач на підтвердження вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу надав такі документи: договір про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року № 25; додаток від 01 серпня 2019 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року № 25; акт виконаних робіт від 31 січня 2020 року № 1; акти надання послуг від 28 грудня 2019 року № 46, 47, від 31 січня 2020 року № 3; квитанції про сплату відповідачем на користь адвоката Колесника Г. М. правових послуг від 05 серпня 2019 року у розмірі 25 000,00 грн, від 07 серпня 2019 року у розмірі 25 000,00 грн, від 12 серпня 2019 року у розмірі 12 500,00 грн, від 21 серпня 2019 року у розмірі 12 500,00 грн, від 27 серпня 2019 року у розмірі 12 500,00 грн, від 31 жовтня 2019 року у розмірі 12 000,00 грн, від 31 жовтня 2019 року у розмірі 2 658,00 грн, від 19 вересня 2019 року у розмірі 12 500,00 грн, від 28 січня 2020 року у розмірі 5 415,72 грн.

Зі змісту вказаних документів випливає, що відповідач поніс витрати на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 120 073,72 грн.

Водночас Верховний Суд дійшов висновку, що зазначений відповідачем розмір гонорару у 75 000,00 грн, визначений його представником - адвокатом, зважаючи на складність справи, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, є неспіврозмірним та недоведеним.

Так в акті виконаних робіт від 31 січня 2020 року № 1 не зазначено кількості витрачених годин на виконання відповідних робіт та ціну кожної послуги.

Водночас в зазначеному акті вказано, що всього до виплати адвокату становить 108 073,72 грн.

Отже, обґрунтовуючи розмір гонорару у 75 000,00 грн та інших витрат, які на думку відповідача виникли під час реалізації договору про надання правничої допомоги, відповідач не надав суду конкретних розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Інформація, яка міститься в акті виконаних робіт від 31 січня 2020 року № 1,не може вважатись належним розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Неподання відповідачем, на користь якого ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавило позивача можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, такі послуги, як складання заяви про перегляд заочного рішення; заяви про відстрочення виконання судового рішення, клопотання про усунення недоліків, заяви про перегляд заочного рішення у новій редакції; заяви про виклик свідка; клопотання про витребування доказів; клопотання про призначення експертизи; адвокатських запитів; доводів та міркувань щодо заперечення на заяву про виклик свідка, призначення експертизи та витребування доказів, ознайомлення з матеріалами справи фактично дублюють одна одну, є подібними та зводяться до єдиної дії формування правової позиції відповідача у справі.

Тому вимога відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у вказаному в акті виконаних робіт від 31 січня 2019 року № 1 в розмірі 108 073,72 грн задоволенню не підлягає.

Водночас Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині стягнення з позивача витрат з оплати правничої допомоги за вступ адвоката в справу, який полягав у вивченні матеріалів справи, підготовці до ведення справи, у розмірі 25 000,00 грн та 10 000,00 грн за участь адвокатів у чотирьох судових засіданнях.

На підтвердження реальності вказаних понесених судових витрат відповідач подав інформацію у додатку від 01 серпня 2019 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року № 25.

З матеріалів справи також відомо, що адвокати Адвокатського бюро «Легал Дефенс», яке представляло відповідача, брали участь у чотирьох судових засіданнях.

Пунктом 5 додатку від 01 серпня 2019 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року № 25 визначено, що клієнт оплачує участь адвоката в судових засіданнях у розмірі 2 500,00 грн за кожен день, в який проводилося судове засідання.

З урахуванням наведеного, оцінивши подані відповідачем докази на підтвердження понесених ним витрат, виходячи з критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору при визначенні суми витрат на правничу допомогу, колегія суддів вважає, що сума витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню з 120 073,72 грн до 35 000,00 грн.

Водночас доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема про розподіл витрат на оплату послуг адвоката із застосуванням частини першої статті 76, частини дев`ятої статті 83, частини четвертої статті 141, частини першої статті 246 ЦПК України та статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 195/31/16-ц (провадження № 61-15811св19) зазначено, що «загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 141 ЦПК України. Разом із тим у частині п`ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Зокрема відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, наведеного в частині четвертій статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 141 цього Кодексу. Таким чином, у разі недотримання вимог частини п`ятої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята, шоста статті 137 ЦПК України). Вказана правова позиція щодо права суду зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 211/1674/19 (провадження № 61-2679св20)».

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справа № 465/3017/19 (провадження № 61-17338св20) зазначено, що «згідно з частинами першою, третьою, п`ятою статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики».

Отже, доводи касаційної скарги стосовно відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема про розподіл витрат на оплату послуг адвоката, є безпідставними, оскільки такі висновки Верховний Суд вже висловлював.

Щодо доводів про непогодження з ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року відповідачу поновлено пропущений строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2018 року. Водночас у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2018 року відмовлено.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову. У разі подання касаційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення чи постанови суду, суд повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Непогодження в частині поновлення пропущеного відповідачем строку на подання заяви про перегляд заочного рішення у цій справі заявник обґрунтовує тим, що відповідачу надсилалися судові виклики на адресу його місця проживання та реєстрації, суд першої інстанції не розглянув питання про поновлення чи продовження процесуального строку, відповідач після звернення заочного рішення до виконання був обізнаний з вчиненням виконавчих дій щодо нього.

Такі доводи Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21) дійшла висновку, що визначений у статті 287 ЦПК України порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення застосовний як до розгляду суті цієї заяви, так і до розгляду на предмет дотримання строку її подання. У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: 1) залишити заяву без задоволення; 2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження (речення перше частини третьої статті 287 ЦПК України).

Отже, відповідач у цій справі мав право на апеляційне оскарження заочного рішення суду першої інстанції незалежно від дотримання чи недотримання ним строку звернення із заявою про перегляд заочного рішення та мотивів залишення заяви без задоволення.

Суд першої інстанції розглянув клопотання представника відповідача про поновлення відповідного процесуального строку та обґрунтував прийняте з цього питання рішення. Суд встановив, що копію заочного рішення представник заявника отримав 05 серпня 2019 року.

З матеріалів справи відомо, що відповідач не отримував судової повістки про розгляд справи в суді першої інстанції, у справі також відсутні відомості про отримання відповідачем копії заочного рішення.

По суті доводи заявника зводяться до непогодження зі встановленими обставинами обізнаності чи необізнаності відповідача з розглядом справи в суді першої інстанції та з ухваленням заочного рішення.

Проте встановлення цих обставин не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Тому зазначені заявником доводи непогодження із вказаною ухвалою суду першої інстанції не заслуговують на увагу та у зв`язку з наведеним не дають підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, якою вирішено спір по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, а саме, рішення суду апеляційної інстанції в частині витрат на правничу допомогу підлягає зміні з 120 073,72 грндо 35 000,00 грн.

В іншій частині рішення суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду вимоги скарги ОСОБА_1 по суті не задовольняються, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Рябцова Ангеліна Германівна, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року змінити в частині вирішення вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 ,з 120 073,72 грн до 35 000,00 грн.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко