Постанова

Іменем України

17 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 753/12116/16-ц

провадження № 61-6080св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа за первісним позовом - Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року в складі судді Даниленко В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина. Короткий зміст позовних вимог

В червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку.

Позов мотивовано тим, що у 1993 році в її квартирі був зареєстрований ОСОБА_2 , оскільки він є батьком її дітей. Посилаючись на те, що вони ніколи не перебували у шлюбі, спільного господарства не вели, в квартирі ОСОБА_2 ніколи не проживав та не сплачував комунальні послуги, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди у здійсненні нею права власності та визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстрації за вказаною адресою.

В листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою та вселення.

Зустрічний позов мотивований тим, що він з ОСОБА_1 з 1979 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у них народилися двоє дітей. 25 листопада 1993 року ОСОБА_1 видано ордер на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з чотирьох осіб. В 1995 році між ними стали виникати конфліктні ситуації і він був змушений виїхати з квартири. В 1996 році він намагався вселитися у квартиру, але ОСОБА_1 змінила замки. Тоді вони досягли домовленості про оформлення документів на квартиру та її поділ з врахуванням інтересів дітей. В травні 2015 року він дізнався, що ОСОБА_1 у 2012 році оформила право власності на квартиру на себе, у зв`язку з чим він подав позов про визнання права власності на 1/2 частину квартири. ОСОБА_2 просив продовжити строк збереження за ним житлового приміщення у квартирі АДРЕСА_1 до дати ухвалення рішення в справі; вселити його у квартиру; встановити порядок користування цією квартирою, закріпивши за ним право користування кімнатою площею 12 кв. м та місцями загального користування.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року, з урахуванням ухвал цього ж суду від 01 жовтня 2019 року та від 08 листопада 2019 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено. Усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняття його з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є власником спірної квартири, а відповідач не проживає в ній з 1996 року. Отже, позивачка, як власник квартири має право вимагати від відповідача усунення перешкод у вільному володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном шляхом визнання останнього таким, що втратив право користування квартирою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 і зняття його з реєстрації, оскільки відповідач не проживає у спірній квартирі з 1996 року та не надав будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження, що протягом останнього року до звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом він намагався вселитися у квартиру, але йому чинилися перешкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У квітні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а його зустрічний позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13, Верховного Суду від 04 березня 2020 року в справі № 639/1502/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на те, що судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази та апеляційним судом необґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що він був вселений в спірну квартиру на підставі ордеру № 099063 від 25 листопада 1993 року, який виданий на ім`я члена ЖБК ОСОБА_1 у складі сім`ї з чотирьох осіб ( ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - чоловік, син і дочка). Таким чином, він вселився у спірну квартиру на підставі ордера та як член сім`ї ОСОБА_1 (чоловік). Остання протягом тривалого часу, з 1993 року, не заперечувала проти його реєстрації в квартирі. Квартира була придбана ними як сім`єю за час спільного проживання за рахунок спільної праці та коштів, а тому є спільною сумісною власністю. Також суди не звернули увагу, що ОСОБА_1 не обґрунтувала підстави позову, не довела вимоги позову, невірно обрала спосіб захисту, не підтвердила, що спір неможливо вирішити в добровільному порядку. У суду були відсутні підстави застосовувати статтю 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та позбавляти його права користування житловим приміщенням із зняттям з реєстраційного обліку. Аргументи позовної заяви про те, що він ніколи не проживав у спірній квартирі не відповідають дійсності та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального закону в частині відмови в зупиненні провадження по справі до вирішення іншої справи.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У червні 2020 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що вона є єдиним власником спірної квартири, що встановлено рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року. Доказів, що вона будь-яким чином чинила перешкоди відповідачу у користуванні квартирою, або що він змушений був залишити квартиру та проживати за іншою адресою з її вини, матеріали справи не містять.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 753/12116/16-ц з Дарницького районного суду м. Києва. Зупинено виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до закінчення касаційного провадження.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалами Верховного Суду від 29 грудня 2020 року справу № 753/12116/16-ц призначено до розгляду та відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про розгляд справи за його участі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 26 січня 1988 року ОСОБА_1 разом з сім`єю із трьох чоловік (вона, дочка та син) взяті на квартирний облік для надання житлової площі, що підтверджується довідками Виконавчого комітету Дніпровського райвиконкому та Ватутінської районної ради народних депутатів м. Києва.

29 травня 1991 року ОСОБА_1 стала членом ЖБК «Ромашка-1».

15 жовтня 1993 року ОСОБА_1 в повному обсязі сплатила пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 зареєструвала своє право власності на квартиру АДРЕСА_1 08 листопада 2012 року на підставі свідоцтва про право власності від 12 жовтня 2012 року.

Відповідно до довідки форми №3 ЖБК «Ромашка-1» від 17 червня 2016 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано троє осіб: ОСОБА_1 (власник) - з 14 грудня 1993 року, ОСОБА_2 - з 14 грудня 1993 року та ОСОБА_3 (син) - з 14 грудня 1993 року.

Відповідно до актів від 15 грудня 2015 року, 18 лютого 2016 року, 19 квітня 2016 року, складених мешканцями будинку АДРЕСА_3 та затверджених головою правління ЖБК «Ромашка-1», ОСОБА_2 не проживає в квартирі АДРЕСА_1 , в квартирі відсутні його особисті речі.

Відповідач ОСОБА_2 не заперечував факт, що з 1996 року у квартирі АДРЕСА_1 він не проживає.

В листопаді 1996 року ОСОБА_2 звертався до Харківського районного суду м. Києва з позовом про вселення в квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Харківського районного суду м. Києва від 09 грудня 1996 року за заявою самого ОСОБА_2 провадження в справі за позовом ОСОБА_2 про вселення було закрито.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку квартири відмовлено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Такого висновку дійшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 14-64цс20.

На підтвердження позовних вимог щодо непроживання відповідача у спірній квартирі, ОСОБА_1 надала акти від 15 грудня 2015 року, 18 лютого 2016 року, 19 квітня 2016 року, складені мешканцями будинку АДРЕСА_3 та затверджені головою правління ЖБК «Ромашка-1», відповідно до змісту яких ОСОБА_2 не проживає в квартирі АДРЕСА_1 , в квартирі відсутні його особисті речі.

Крім того, судами установлено, що відповідач ОСОБА_2 не заперечував факт, що він не проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 1996 року.

Доказів того, що ОСОБА_2 намагався вселитися в квартиру з 1996 року, але ОСОБА_1 чинила йому перешкоди, матеріали справи не містять.

Також не надано відповідачем й доказів поважності його непроживання у спірній квартирі понад один рік.

Таким чином, враховуючи, що відповідач ОСОБА_2 не проживає в спірній квартирі, яка є власністю позивача, з 1996 року, і ним не надано доказів поважності такого непроживання, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання його таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення задоволенню не підлягає.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , що він вселився у спірну квартиру на підставі ордера та як член сім`ї ОСОБА_1 (чоловік), і протягом тривалого часу, з 1993 року, вона не заперечувала проти його реєстрації в квартирі, є безпідставними, оскільки власник має право вимагати усунення порушень свого права власності у будь-який час, і вказані обставини не спростовують наявність правових підстав для визнання його таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням.

Також необґрунтовані й доводи касаційної скарги стосовно того, що спірна квартира була придбана ними як сім`єю за час спільного проживання за рахунок спільної праці та коштів, а тому є спільною сумісною власністю, оскільки рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку квартири відмовлено.

Доводи касаційної скарги щодо неналежного обґрунтування підстав позову, недоведеності вимог позову та невірно обраного способу захисту, є безпідставними, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61- 19252св19).

Посилання заявника на застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13 (позовна заява про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ майна), Верховного Суду від 04 березня 2020 року в справі № 639/1502/18 (позовна заява про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення без надання іншого житлового приміщення), не приймаються до уваги, оскільки у вказаних справах викладені інші фактичні обставини, ніж у цій справі № 753/12116/16-ц.

Крім того, задовольняючи позов ОСОБА_1 , суди дійшли висновку про зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, відповідно до зазначеної норми зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Враховуючи те, що Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71 72 116 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК України). Підстав відступити від таких висновків Верховним Судом не встановлено.

При визнанні судом осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, юридичним наслідком є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою зазначеного житла.

Таким чином, під час ухвалення рішення про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не існує необхідності ще й вирішувати вимогу про зняття з реєстрації.

Доводи заявника про те, що під час ухвалення рішення про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не існує необхідності ще й вирішувати вимогу про зняття з реєстрації, є слушними, проте правильності вирішення судами спору по суті не спростовують.

Оскільки суди правильно визначили характер спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, Верховний Суд визнає наведені міркуваннями формальними, що не впливають на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті, та застосовує положення частини другої статті 410 ЦПК України, відповідно до якого не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 06 лютого 2019 рокуу справі № 465/2559/14-ц (провадження № 61-13695св18).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Частиною третьою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанцій у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року зупинено виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаного рішення суду підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 вересня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 .

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:В. С. Жданова С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко