Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 753/15442/15-ц

провадження № 61-5449св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Іванченка М. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про припинення права на частку у спільному майні та визнання права власності.

Позовну заяву ОСОБА_1 мотивовано тим, що він є власником 472/1200 частин житлового будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

Іншими співвласниками вказаного майна є ОСОБА_2 (124/1200 частин) та ОСОБА_3 (604/1200 частин).

ОСОБА_2 у будинку на АДРЕСА_1 не зареєстрований, не проживає за вказаною адресою з кінця 70-х років, у приватній власності має інше житло.

ОСОБА_2 не бере участі в утриманні будинку, не сплачує земельний податок за земельну ділянку, на якій розташований будинок. Частка ОСОБА_2 є незначною у порівнянні з іншими співвласниками та не може бути виділена в натурі, а спільне користування будинком є неможливим.

Зазначає, що припинення права власності відповідача на його частку у спільному майні не спричинить істотної шкоди його інтересам та не суперечитиме вимогам частини першої статті 365 ЦК України.

З урахуванням наведеного та уточнивши позовні вимоги відповідно до заяви від 21 липня 2017 року (т. 1, а. с. 106-108), ОСОБА_1 просив суд:

- припинити право власності ОСОБА_2 на 124/1200 частини житлового будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , до складу яких входять прибудинкові споруди: погріб літ. «Д», сарай літ. «Б» та літ. «Г», гараж літ. «Ж»;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 124/1200 частин будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , до складу яких входять прибудинкові споруди: погріб літ. «Д», сарай літ. «Б» та літ. «Г», гараж літ. «Ж»;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 46 122,33 грн грошової компенсації вартості 124/1200 частин з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

Третя особа у справі ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про припинення частки у спільному майні та визнання права власності.

Позовну заяву ОСОБА_3 мотивовано тим, що він є власником 604/1200 частини житлового будинку, житловою площею 69,2 кв. м, з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

Іншими співвласниками вказаного майна є ОСОБА_2 (124/1200 частин) та ОСОБА_1 (472/1200 частин).

У 2000 році ОСОБА_3 здійснив прибудову літ. «А2», площею 73,1 кв. м.

Оскільки вказаний будинок є єдиним місцем проживання позивача та його родини, які постійно зареєстровані на АДРЕСА_1 , та, на відміну від ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , іншого житла не мають, вважаючи можливим сплатити визначену експертом грошову компенсацію вартості частини будинку, яка належить ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просив суд:

- припинити право власності ОСОБА_2 на 124/1200 частини будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходиться на АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_3 право власності на 124/1200 частини будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

- стягнути з ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 124/1200 частин будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , у розмірі 46 122,33 грн.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 19 серпня 2017 року позов третьої особи ОСОБА_3 прийнято до розгляду разом із позовом ОСОБА_1 .

Позовні вимоги третьої особи ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про припинення частки у спільному майні, об`днано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про припинення права на частку у спільному майні та визнання права власності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умови, передбачені частиною першою статті 365 ЦК України для припинення права відповідача на частку у спільному майні, є недоведеними, а частка відповідача не є незначною.

Статтею 365 ЦК України не передбачено такої підстави для припинення права на частку у спільному майні, як відсутність участі в утриманні спільного майна.

При зверненні з позовом до суду і протягом розгляду справи третьою особою з самостійними вимогами ОСОБА_3 не було внесено на депозитний рахунок суду вартості частки будинку, що належить відповідачу ОСОБА_2 .

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалено у цій частині нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Припинено право власності ОСОБА_2 на 124/1200 частини будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 124/1200 частини будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 (погріб літ «Д», сарай літ. «Б» та літ «Г», гараж літ «Ж»).

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 124/1200 частини будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , у розмірі 201 513,00 грн, які знаходяться на депозитному рахунку Дарницького районного суду міста Києва.

У частині відмови в задоволенні самостійних вимог третьої особи ОСОБА_3 рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що, враховуючи перелік приміщень, які входять до спадкового майна, та їх площу, частка ОСОБА_2 у цьому майні є незначною. Між сторонами склались неприязні стосунки, що унеможливлює їх спільне користування будинком батьків. Ці обставини не заперечувались сторонами. Відповідач протягом тривалого часу не користується спадковим майном, оскільки забезпечений житлом в іншому місці. З пояснень відповідача в судовому засіданні апеляційного суду та змісту поданого відзиву на апеляційну скаргу, змісту поданої мирової угоди між відповідачем та третьою особою судом встановлено, що останній не заперечує проти припинення його частки у спільному майні, проте не на користь позивача і з виплатою грошової компенсації за ринковими цінами.

З доказів, наданих апеляційному суду, вбачається, що позивачем внесено на депозитний рахунок Дарницького районного суду міста Києва кошти загальною сумою 201 513,00 грн, що є ринковою вартістю частки відповідача, визначеною експертом ОСОБА_4 в дослідженні від 05 березня 2018 року з урахуванням права відповідача на користування земельною ділянкою, яке надавалось суду відповідачем на спростування висновку позивача.

Інших доказів, які б свідчили, що наведена сума не є компенсацією за ринковими цінами на частку у спільному майні, до суду не подано.

Сплата більшого розміру компенсації на стадії апеляційного розгляду не вказує про зміну позивачем позовних вимог, а свідчить про згоду позивача на виплату грошової компенсації відповідачу за частку в його майні в більшому розмірі, тобто є частковим визнанням доводів відповідача про не внесення позивачем на депозит суду грошової компенсації в сумі, яка б відповідала ринковим цінам на частку в спільному майні.

Припинення права власності відповідача на частку в спільному майні з виплатою йому ринкової вартості цього майна не буде порушувати прав останнього, в тому числі і прав на використання земельної ділянки, вартість якої також врахована.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції врахував, що частка позивача у спірному домоволодінні є більшою, ніж частка третьої особи, а також те, що третя особа будь-якої суми на виплату грошової компенсації не внесла, рішення суду не оскаржила.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у судовому засіданні, 22 січня 2019 року, представник позивача ОСОБА_1 заявив клопотання про долучення до матеріалів справи квитанції про сплату грошових коштів на депозитний рахунок суду у розмірі 155 390,67 грн, а також просив суд змінити позовні вимоги ОСОБА_1 , стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 124/1200 частини спірного будинку у розмірі 201 513,00 грн. Апеляційний суд не врахував заперечення ОСОБА_2 щодо неможливості зміни позовних вимог на стадії апеляційного розгляду справи. У розумінні положень статті 365 ЦК внесення грошової суми на депозитний рахунок суду має відбуватись до прийняття рішення у справі судом першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 365 ЦК України, не надав належної правової оцінки необхідності встановлення того, чи є частка нерухомого майна, питання про припинення якої порушується у позові, незначною, і чи може вона бути виділена в натурі, чи є річ неподільною, чи є неможливим спільне володіння і користування майном, чи не завдасть таке припинення права особи на частку у спільному майні істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

При визначенні розміру компенсації позивачем вказано залишкову вартість частини будинку, визначену у висновку судової експертизи, але вона не є дійсною вартістю частки відповідача у домоволодінні, а тому не може бути використана при розрахунку компенсації.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у травні 2019 року, та доповнені до відзиву, поданому до суду у червні 2019 року, ОСОБА_1 заперечував проти доводів ОСОБА_2 , а постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року вважав законною та обґрунтованою.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року, витребувано із Дарницького районного суду міста Києва цивільну справу № 753/15442/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є батьками ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішенням Осокорківської селищної ради народних депутатів Дарницького району міста Києва від 24 листопада 1987 року № 48 ОСОБА_5 було надано в тимчасове користування земельну ділянку, площею 0,2912 га, за адресою: АДРЕСА_1 .

11 березня 1988 року на підставі договору дарування № 3-1060, посвідченого 7-ою Київською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_3 отримав у дар від ОСОБА_5 2/5 будинку на АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 отримав у спадщину 31/400 частини будинку на АДРЕСА_1 , що підтверджується дублікатом свідоцтва про право на спадщину, виданим 16-ою Київською державною нотаріальною конторою 07 червня 2008 року, реєстровий номер № 1-1837.

Після смерті ОСОБА_6 ОСОБА_3 отримав у спадщину 31/1200 частину будинку на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 16-ою Київською державною нотаріальною конторою 27 лютого 2003 року та зареєстрованого в реєстрі за номером

№ 4-421.

Таким чином, ОСОБА_3 є власником 604/1200 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 (2/5 + 31/400 + 31/1200 = 604/1200).

Співвласниками іншої частини будинку є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Зокрема, ОСОБА_2 належить 124/1200 частини будинку на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про спадщину від 03 лютого 1998 року, зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації за № 19324, та свідоцтва про право на спадщину від 27 лютого 2003 pоку, зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації за № 19324.

ОСОБА_1 належить 472/1200 частини згаданого житлового будинку згідно з договором дарування від 25 квітня 1995 року, свідоцтвом про право на спадщину від 03 лютого 1998 року та свідоцтвом про право на спадщину від 27 лютого 2003 pоку.

Житловий будинок на АДРЕСА_1 , що перебуває у спільній частковій власності сторін, складається з житлового будинку, прибудинкових будівель та споруд. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину будинок має житлову площу 69,2 кв. м.

Відповідно до технічного паспорта на будинок на АДРЕСА_1 , його житлова площа 77,8 кв. м, загальна площа - 145,0 кв. м.

У 2000 році було здійснено прибудову літ. « А2», площею 73,1 кв. м.

Крім будинку, на земельній ділянці розташовані сараї літ. «Б», «Г», вбиральня літ. «В», погріб літ. «Д», літня кухня літ. «Є», гаражі літ. «Ж», «З», навіс літ. «К», споруди № 1-5, № I-IY (ворота, хвіртки, паркан, колодязь, вимощення).

Спірний будинок знаходиться на земельній ділянці, площею 0,1912 га.

Встановлено, що у 1999 році ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 надали згоду на виділення ОСОБА_1 з указаної ділянки 0,10 га для будівництва та обслуговування будинку.

У 2000 році з указаної земельної ділянки виділено та приватизовано на ім`я ОСОБА_7 (дружини ОСОБА_1 ) земельну ділянку, площею 0,10 га. На вказаній земельній ділянці розташований окремий будинок, якому присвоєно адресу: АДРЕСА_1 , в якому ОСОБА_1 постійно проживає зі своєю сім`єю.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Предметом спору у цій справі є можливість припинення права власності особи на частку у житловому будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1 , і належать сторонам справи та третій особі, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на праві спільної часткової власності.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі (втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними); 2) чи переслідувало втручання легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті (якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів); 3) чи є відповідний захід пропорційним конкретній легітимній меті втручання у право (втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 319 ЦК України визначено, що саме власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами першим-третім частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (постанова Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13).

У постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі

№ 6-81цс11, від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-68цс14, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 наголошено, що відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

При вирішенні спорів, що випливають зі спільної часткової власності, підлягає врахуванню та обставина, що для припинення права власності на частку у майні необхідно дотримуватися принципу пропорційності між переслідуваною метою та позбавленням особи права власності.

Частиною першою статті 190 ЦК України визначено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Відповідно до статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» судам роз`яснено, що різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле.

Аналіз положень статей 186 380 381 ЦК України дає підстави для висновку, що господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв`язку з чим право власності на такі будівлі та споруди як на окремі об`єкти визнаватися не може.

Судами встановлено і не спростовано матеріалами справи, що частки співвласників житлового будинку на АДРЕСА_1 в натурі не виділені.

З огляду на викладене, оскільки відомості про виділення надвірних будівель та господарських споруд житлового будинку на АДРЕСА_1 у матеріалах справи відсутні, то висновок апеляційного суду про те, що припиненню підлягає право власності ОСОБА_2 на 124/1200 частини указаного будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, до складу яких входять прибудинкові споруди погріб літ. «Д», сарай літ. «Б» та літ. «Г», гараж літ. «Ж», є неправильним.

Крім цього, з мотивів суду апеляційної інстанції не зрозуміло, з якими ознаками спірного житлового будинку суд пов`язує висновок про незначний розмір частки відповідача у ньому. Так, апеляційним судом вибірково враховано перелік приміщень, які входять до спадкового майна, та їх площу, при цьому залишено без уваги те, що до складу домоволодіння також відноситься земельна ділянка на АДРЕСА_1 , площею 0,1912 га, право на користування якою ОСОБА_2 має відповідно до положень статей 120 125 ЗК України та статті 377 ЦК України.

Зазначене, на думку колегії суддів, спростовує твердження апеляційного суду про незначний розмір частки відповідача у спірному майні.

Наявність права відповідача на частину земельної ділянки апеляційний суд врахував лише під час вирішення питання щодо розміру відшкодування, яке підлягає сплаті йому позивачем за припинення права власності на його частку. Проте вирішення цього питання є передчасним, оскільки йому має передувати вирішення питання про неможливість виділення співвласникам у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає їх часткам у праві спільної часткової власності.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що, оцінюючи надані ОСОБА_1 докази та встановлені судом обставини, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що умови, передбачені частиною першою статті 365 ЦК України, є недоведеними, а частка відповідача не є незначною.

Судом першої інстанції при винесенні рішення про відмову в задоволенні позову були належним чином оцінені подані сторонами докази, вірно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального права, а апеляційний суд помилкового скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

За таких обставин постанова Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Статтею 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктом «б» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частинами першою та другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При поданні касаційної скарги ОСОБА_2 сплачено 1 280,00 грн судового збору, що підтверджено квитанцією про сплату від 12 квітня 2019 року № 93625.

Зважаючи на те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, сплачений за її подання судовий збір у розмірі 1 280,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь заявника.

Керуючись статтями 400 409 413 415 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року скасувати, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 280 (одна тисяча двісті вісімдесят) грн 00 коп судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк