ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 753/20125/21

провадження № 61-7571св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2023 року в складі судді Заставенко М. О. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року в складі колегії суддів Кулікової С. В., Болотова Є. В., Музичко С. Г.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з відповідачки 1 212 300,00 грн боргу, 253 373,49 грн інфляційних втрат, 108 011,00 грн 3 % річних, всього - 1 573 684,49 грн.

Вказувала, що 11 квітня 2017 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу, реєстровий номер 619, відповідно до якого вона надала в борг ОСОБА_1 1 212 300,00 грн з терміном повернення до 11 жовтня 2018 року.

11 квітня 2017 року на забезпечення виконання зобов`язання за договором позики між сторонами укладено іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу, реєстровий номер 620, предметом якого є належна відповідачці квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Станом на 11 жовтня 2018 року відповідачка зобов`язання за договором позики не виконала.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

21 листопада 2023 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 212 300,00 грн за договором позики, 253 373,49 грн інфляційних втрат, 108 011,00 грн 3 % річних, судові витрати в розмірі 11 350,00 грн та 231,63 грн, а всього - 1 585 266,12 грн.

24 квітня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідачка під час розгляду справи презумпцію правомірності правочину не спростувала, тому право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за договором позики, яке виникло у неї на підставі чинного правочину, презюмується. ОСОБА_1 не виконала зобов`язань за договором позики, в результаті чого в неї утворилася заборгованість, тому необхідно стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму основного боргу за договором позики в розмірі 1 200 300 грн; 253 373,49 грн - інфляційні втрати; 108 011,00 грн - 3 % річних.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

23 травня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада

2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року, в якій просить їх скасувати та закрити провадження в справі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом не забезпечено відповідачці право спростувати презумпцію правомірності правочину шляхом змагальності в судовому засіданні. Суд досліджував письмові докази, зокрема, копії договору позики, іпотечного договору, свідоцтва про право власності на квартиру, паспорта та ідентифікаційного коду відповідачки, однак адвокат має право посвідчувати копії лише тих документів, оригінали яких у нього наявні. Розрахунок боргу викликає сумніви у достовірності, адже адвокат позивачки не є експертом у цій галузі. Позивачкою не надано копію або оригінал розписки на підтвердження вимог. ОСОБА_1 не знайома із позичкою та коштів у неї не позичала.

Суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц щодо застосування принципу змагальності, в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року в справі № 127/12240/22, про те, що кошти, які особа сплатила добровільно, знаючи, що в неї відсутній такий обов`язок, не підлягають поверненню як безпідставно набуті.

Судами порушено правила територіальної підсудності, адже на момент подання позову відповідачка була зареєстрована в м. Одесі, а місцем виконання договору вказано Миколаїв.

В ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому заявлено відвід.

Суди не визначилися із повноваженнями Кешкентія Д. В. як представника позивачки.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О. С., зареєстрований в реєстрі за № 619, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 1 212 300,00 грн, а відповідач зобов`язалась повернути позивачу таку ж суму до 11 жовтня 2018 року.

Сторони домовилися, що позичальник може повертати позикодавцеві позичену ним суму частинами, а позикодавець зобов'язаний приймати від позичальника грошову суму частинами (пункт 4 договору позики).

Відповідно до пункту 5 договору позики в разі, якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

На забезпечення виконання зобов`язання за договором позики 11 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є належна відповідачці квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статті 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина перша статті 1050 ЦК України).

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

11 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено письмовий договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О. С. та зареєстрований в реєстрі за № 619, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 1 212 300,00 грн, а відповідачка зобов`язалась повернути позивачці таку ж суму до 11 жовтня 2018 року.

Договір позики посвідчує факт передання грошової суми позичальнику та необхідність повернення позики у визначений строк, містить підпис ОСОБА_1 та його справжність не спростована відповідачкою встановленими засобами доказування, а тому доводи касаційної скарги про те, що позивачкою не надано копію або оригінал розписки на підтвердження вимог, є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Пославшись на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, заявниця не обґрунтувала, яким чином їй не забезпечено змагальності в доведенні переконливості доводів проти позову, адже вона була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи і була ознайомлена із позовними вимогами.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що розрахунок боргу викликає сумніви в достовірності, однак Верховний Суд зазначає, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а відповідачка відповідних доказів на спростування розрахунку боргу в судах попередніх інстанцій не подавала.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що суд досліджував письмові докази, зокрема, копії договору позики, іпотечного договору, свідоцтва про право власності на квартиру, паспорта та ідентифікаційного коду відповідачки, одна адвокат має право посвідчувати копії лише тих документів, оригінали яких у нього наявні, необхідно зазначити таке.

Відповідно до статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Процесуальний закон не забороняє долучати до позовної заяви копії письмових доказів, оригінали яких знаходяться в інших осіб.

Позивачка надала копії матеріалів, які входили до її пакету документів під час оформлення відносин позики, тому сам факт подання нею копій свідоцтва про право власності на квартиру ОСОБА_1 , паспорта та ідентифікаційного коду відповідачки не свідчить про неналежність цих доказів, адже протилежна сторона не підтвердила невідповідність указаних доказів оригіналам.

Не підтвердила відповідачка й розбіжність змісту її примірників договорів (позики й іпотеки) із наданими стороною позивачки, а тому безпідставними є доводи касаційної скарги про недопустимість наведених доказів у справі.

Заявниця посилається також на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року в справі № 127/12240/22, про те, що кошти, які особа сплатила добровільно, знаючи, що в неї відсутній такий обов`язок, не підлягають поверненню як безпідставно набуті.

Спір у справі № 127/12240/22 виник щодо стягнення безпідставно набутих грошових коштів, а в цій справі предметом спору є стягнення боргу за договором позики, тому висновки Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2024 року в справі № 127/12240/22 нерелевантні до спірних правовідносин.

Стосовно доводів касаційної скарги про порушення судами правил територіальної підсудності, необхідно зазначити таке.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.

У договорі позики адресою реєстрації місця проживання позичальниці ОСОБА_1 зазначено: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 234).

Суддя першої інстанції Заставенко М. О. створила запит до Єдиного державного демографічного реєстру, за змістом відповіді на який станом на 29 листопада 2021 року місцем проживання ОСОБА_1 було: АДРЕСА_2 .

Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

У пункті 3 договору позики вказано, що виконання позичальником свого зобов`язання за цим договором має бути здійснено в м. Миколаєві готівкою.

Згідно із частиною восьмою статті 28 ЦПК України, якою врегульовано питання підсудності справ за вибором позивача, позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред`являтися також за місцем виконання цих договорів.

Враховуючи те, що пред`явлення позову за місцем виконання договору є альтернативною підсудністю, коли позивач вправі обирати між частиною першою статті 27 ЦПК України та частиною восьмою статті 28 ЦПК України, подання ОСОБА_2 позову за місцем проживання ОСОБА_1 до Дарницького районного суду м. Києва узгоджується із правилами визначення територіальної підсудності справи.

Щодо посилань заявниці на те, що в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому заявлено відвід, необхідно зазначити таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

Підставою відводу судді першої інстанції Заставенко М. О. (який визнано необґрунтованим у встановленому порядку) відповідачка вказувала: проведення підготовчого засідання і одночасне закриття засідання без участі сторін за першої неявки позивачки; призначення засідання на вихідний день; долучення до матеріалів справи документів російською мовою; відсутність у справі доказів повноважень сторонніх осіб вимагати виконати умови договору; порушення територіальної юрисдикції; намагання завершити судовий розгляд в найкоротший строк; повторна участь судді в розгляді справи після скасування апеляційним судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду.

Верховний Суд висновує про безпідставність наведених доводів, з огляду на таке.

Ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва Заставенко М. О. від 24 листопада 2021 року позов у цій справі було залишено без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 червня 2022 року, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 08 вересня 2023 року, ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 24 листопада 2021 року скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Розгляд справи продовжила суддя Заставенко М. О.

Відповідно до частини першої статті 37 ЦПК України суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а так само у новому розгляді справи судом першої інстанції після скасування рішення суду або ухвали про закриття провадження в справі.

Відповідно до підпункту 2.3.43 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, судові справи, що надійшли із судів апеляційної або касаційної інстанцій після скасування ухвал, які перешкоджають подальшому розгляду судової справи (крім ухвал про закриття, припинення провадження), а також ухвал, які не перешкоджають подальшому розгляду судової справи, передаються раніше визначеному у судовій справі головуючому судді (судді-доповідачу), ухвалу яких скасовано чи у провадженні яких перебувала або перебуває судова справа.

Суддя Заставенко М. О. не ухвалювала рішення суду по суті розгляду заявлених позовних вимог (не задовольняла позовні вимоги повністю/частково, не відмовляла у задоволенні позовних вимог повністю) та не постановляла ухвалу про закриття провадження в справі (ухвала про залишення позову без розгляду не є ухвалою про закриття провадження в справі), тому посилання відповідачки про недопустимість повторної участі судді в розгляді цієї справи є безпідставними.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання, не може бути підставою для відводу.

Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що під час вирішення того, чи є в цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення в справі «Білуха проти України», № 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року).

Верховний Суд, оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для відводу щодо суб`єктивного критерію, висновує про відсутність підстав стверджувати, що суддя Заставенко М. О. виявляє особисту упередженість. Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з`являться докази на користь протилежного.

За об`єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді. Вирішальним є те, чи можуть бути побоювання учасників справи щодо відсутності безсторонності у певного судді об`єктивно виправдані.

Згідно з об`єктивним критерієм оцінки безсторонності суду відсутні встановлені факти, які можуть ставити під сумнів безсторонність суддіЗаставенко М. О., адже не встановлено обставин, які унеможливлювали б ухвалення нею об`єктивного рішення в справі.

Позовна заява від імені ОСОБА_2 подана та підписана адвокатом Рабомізо Д. В.

На підтвердження повноважень для представництва інтересів позивачки надано ордер серії КВ № 419311 від 30 вересня 2021 року на надання правової допомоги у Дарницькому районному суді м. Києва на підставі договору про надання правової допомоги від 29 вересня 2021 року.

Належність повноважень представника позивачки підтверджена постановою Київського апеляційного суду від 06 червня 2022 року та постановою Верховного Суду від 08 вересня 2023 року в цій справі й додаткового дослідження не потребує, тому не може бути підставою для відводу судді Заставенко М. О.

Стосовно доводів про те, що суди не визначилися із повноваженнями Кешкентія Д. В. як представника позивачки, Верховний Суд зауважує, що матеріали справи (т. 1, а. с. 77) містять належним чином оформлений ордер на представництво інтересів позивачки адвокатом Кешкентієм Д. В.

Ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правничу допомогу, його копії або витягу разом з ордером чинна редакція ЦПК України не вимагає (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року в справі № 320/5420/18).

За таких умов залучення судом до матеріалів справи договору про надання правової допомоги між позивачкою та Кешкентієм Д. В. російською мовою не має вирішального правового значення та не свідчить про упередженість судді Заставенко М. О. чи її необ`єктивність.

Судове засідання, призначене на 28 жовтня 2023 року (вихідний день), не відбулося, оскільки помилку було виявлено та виправлено (т. 1, а. с. 239), що також не становить підставу для відводу судді Заставенко М. О.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів таких порушень норм процесуального права судами не вбачає.

Інші доводи касаційної скарги на правильність судових рішень не впливають та їх не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 389 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська