Постанова
Іменем України
27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 753/22334/16-ц
провадження № 61-8854св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітньої ОСОБА_3 ,
треті особи: Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація, Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітньої ОСОБА_3 , треті особи: Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація, Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилими приміщеннями.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 22 червня 1987 року виконавчим комітетом міської районної ради народних депутатів м. Києва їй був виданий ордер на квартиру АДРЕСА_1 . У спірній квартирі зареєстровані вона, її син ОСОБА_4 , онука ОСОБА_2 та дитина її онуки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З жовтня 2013 року ОСОБА_2 та її малолітня дочка ОСОБА_3 з дня народження у спірній квартирі не проживають, даною квартирою не цікавляться, кошти за житлово-комунальні послуги не сплачують, їхні речі в квартирі відсутні, фактично весь час ОСОБА_2 із своєю малолітньою дитиною мешкає у квартирі свого чоловіка.
Таким чином, ОСОБА_2 та її малолітня дочка ОСОБА_3 не проживають в спірній квартирі понад шість місяців.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року у складі судді Колесника О. М. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції виходив із того, що позивачем на виконання вимог частини третьої статті 12 і частини першої статті 81 ЦПК України доведено, що відповідачі не проживають у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд апеляційної інстанції постановив, що позивач не надала до суду належних та обґрунтованих доказів непроживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин, що є необхідною умовою для застосування статті 71 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР). Під час розгляду справи встановлено, що позивач вже тривалий час заперечує проти проживання відповідачів у спірній квартирі, вважаючи їх тимчасовими мешканцями, а також зазначала, що між сторонами існує конфлікт щодо користування спірною квартирою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що в матеріалах цієї справи наявні докази тривалого непроживання відповідача та її малолітньої дитини у спірній квартирі, відсутності їхніх речей у ній та несплати комунальних послуг. Також в матеріалах справи відсутні докази існування конфлікту між сторонами, у зв`язку з чим відповідач із своєю малолітньою дитиною начебто не може проживати в спірній квартирі.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року і витребувано із Дарницького районного суду міста Києва цивільну справу № 753/22334/16-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи
22 червня 1987 виконавчим комітетом мінської районної ради народних депутатів м. Києва ОСОБА_1 видано ордер на жиле приміщення № 1244 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з 2-х осіб: ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_4 . Спірна квартира не є приватизованою.
Відповідно до довідки об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ревуцького, 27» (далі - ОСББ «Ревуцького, 27») від 29 листопада 2016 року № 61 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , 1943 року народження, ОСОБА_4 , 1964 року народження, ОСОБА_2 , 1989 року народження.
Згідно з довідкою про місце проживання та склад сім`ї № 1143, виданою 13 березня 2017 року Комунальним концерном «Центр комунального сервісу», в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , 1943 року народження, ОСОБА_4 , 1964 року народження, ОСОБА_2 , 1989 року народження, та ОСОБА_3 , 2016 року народження.
Із заяв ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 від 20 листопада 2016 року, посвідчених головою ОСББ «Ревуцького, 27» Івановою Л. М., заяви від 28 вересня 2016 року за підписом трьох сусідів, мешканців квартир № № 19 , 60 , 205 , та акта ОСББ «Ревуцького, 27» від 14 листопада 2016 року встановлено, що ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Рішення суду апеляційної інстанції у частині позовних вимог про визнання права власності та зобов`язання внести запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно не оскаржуються, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не переглядаються в касаційному порядку.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.
Аналіз норм статей 71 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У матеріалах справи відсутні докази, які встановлюють на основі достовірних даних строк відсутності відповідачів у спірній квартирі та інформацію щодо причин їх непроживання у спірному приміщенні. Сам факт їх непроживання у вказаній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є непроживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.
У позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою з тих підстав, що вони не проживають у спірній квартирі понад шість місяців, що згідно з статтею 72 ЖК Української РСР є наслідком визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Оскільки підстави позову вона у встановленому порядку не змінювала, то під час вирішення спору з`ясуванню підлягали обставини, за наявності яких вказаною правовою нормою передбачена можливість визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 та її малолітня дочка ОСОБА_3 не проживали у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами, що підтверджується поясненнями третіх осіб, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Служби у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації та самої ОСОБА_1 , тобто з поважних причин.
У поясненнях на позов ОСОБА_1 . Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації на виконання вимог частини четвертої статті 19 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», з метою забезпечення інтересів та прав дитини просила суд врахувати права та інтереси малолітньої ОСОБА_3 та винести рішення відповідно до вимог чинного законодавства України та з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Чоловік відповідача ОСОБА_2 та батько малолітньої ОСОБА_3 . ОСОБА_5 у своїх поясненнях до суду зазначив, що його місце реєстрації та постійного проживання за адресою: АДРЕСА_4 , в цій квартирі також зареєстровані та проживають його батьки ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та брат ОСОБА_13 . Оскільки умови проживання в цій квартирі ускладнені у зв`язку із значною кількістю осіб, а також враховуючи малий вік дитини ОСОБА_3 , між ним та ОСОБА_2 була досягнута згода щодо спільного проживання малолітньої дитини з матір`ю в квартирі АДРЕСА_1 , в якій дитина і була зареєстрована. Також за цією адресою ОСОБА_3 перебуває на обліку в дитячій поліклініці. Крім того, пояснив, що йому відомо про існуючий конфлікт між ОСОБА_2 та її бабою ОСОБА_1 , яка постійно погрожує його дружині, що випише її з квартири. ОСОБА_2 сплачує частину вартості житлово-комунальних послуг за зазначену квартиру.
Колегія суддів звертає увагу на те, що малолітня ОСОБА_3 обмежена у праві самостійно обирати місце свого проживання.
Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна (частина четверта статті 29 ЦК України).
Малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована в спірній квартирі на підставі заяви ОСОБА_2 . Ця підстава її реєстрації у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона набула права користування цим житлом на законних підставах.
Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року в справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року в справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року в справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року в справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року в справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19) викладено правовий висновок про те, що малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин не проживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що ОСОБА_2 та її малолітня дочка ОСОБА_3 не проживають постійно у спірній квартирі через неприязні стосунки між сторонами, тобто з поважних причин. Незважаючи на зміну місця проживання у 2013 році у зв`язку з сімейними обставинами, квартира АДРЕСА_1 є єдиним законним місцем проживання ОСОБА_2 та її малолітньої дочки. Доказів того, що їм буде надано рівноцінне житло при втраті права користування спірною квартирою, матеріали справи не містять.
Таким чином, вирішуючи спір, апеляційний суд з дотриманням вимог статей 376 і 382 ЦПК України, повно та всебічно дослідив матеріали справи, правильно застосував норми матеріального права та дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк