Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 753/613/19

провадження № 61-921св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

третя особа (за первісним та за зустрічним позовами) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Титикало Романа Сергійовича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзивів на позовні заяви і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2019 рокуАкціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 03 липня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), який змінив назву на АТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 24-12/160 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 295 000 доларів США під 13,5 % річних на строк до 02 липня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 03 липня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 02-10/2289, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 загальною площею 129,9 кв. м жилою площею 81,6 кв. м, яка належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 08 травня 2002 року Відділом приватизації державного житлового фонду Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 березня 2010 року у справі № 2-1075/2010 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя за ОСОБА_1 , яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_1 ,визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення суду в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, 31 березня 2016 року було зареєстровано право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру. Тому відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» ОСОБА_1 набула статусу іпотекодавця і має всі права та несе всі обов`язки за договором іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/2289. Крім того, за інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна загальна площа квартири АДРЕСА_1 змінилася і складає 135,2 кв. м. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 09 листопада 2018 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 771 011,76 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 21 531 840,33 грн, з яких: заборгованості за кредитом - 250 901,29 доларів США, що еквівалентно 7 006 853,59 грн; заборгованість за відсотками - 341 822,35 доларів США, що еквівалентно 9 545 981,84 грн; заборгованість за комісіями - 12 668,21 доларів США, що еквівалентно 353 781,73 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 57 185,26 доларів США, що еквівалентно 1 596 997,54 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 108 434,65 доларів США, що еквівалентно 3 028 225,63 грн. З метою врегулювання спору в позасудовому порядку іпотекодавцю ОСОБА_1 було направлено письмову вимогу від 02 серпня 2018 року № 13-07/666 щодо виконання порушених позичальником зобов`язань за Кредитним договором, однак ця вимога залишилася без виконання. Враховуючи викладене, АТ «Укрсоцбанк» просило: визнати за ним право іпотеки на квартиру АДРЕСА_2 та належить на праві власності ОСОБА_1 ; в рахунок погашення вищевказаної заборгованості ОСОБА_2 перед АТ «Укрсоцбанк» за Кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/2289, а саме на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, із встановленням початкової ціни для подальшої реалізації на рівні 2 350 205 грн.

У відзиві на позовну заяву представники ОСОБА_1 - адвокати Титикало Р. С. та Діордієв С. Г. заперечили проти позову та просили відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не була стороною договорів, укладених між ОСОБА_2 та АКБСР «Укрсоцбанк», не має будь-якого відношення до цих договорів, а також не була обізнана з їх змістом та не знала про їх укладення. З наданих позивачем доказів вбачається, що ОСОБА_2 перестав виконувати свої зобов`язання за Кредитним договором з грудня 2008 року, однак протягом 10 років банк не вживав будь-яких заходів врегулювання спору в позасудовому порядку. Позивач не надав належних та допустимих доказів отримання ОСОБА_2 коштів у доларах США, тобто не довів факт видачі кредитних коштів в іноземній валюті та розміру заборгованості за Кредитним договором. Наданий позивачем звіт про експертну оцінку ринкової вартості квартири не можна вважати належним доказом, так як суб`єктом оціночної діяльності не проводився огляд спірної квартири. Також до спірних правовідносин необхідно застосувати положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Крім того, позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У березні 2019 рокуОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до АТ «Укрсоцбанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору іпотеки, в якому просила визнати недійсним нотаріально посвідчений договір іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/2289, укладений між банком та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . На обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя, так як набута під час її шлюбу з ОСОБА_2 . Однак вона як співвласник майна не надавала своєї нотаріально засвідченої згоди на передачу вказаної квартири в іпотеку.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року вимоги за зустрічним позовом об`єднані в одне провадження з первісним позовом.

У вересні 2019 року АТ «Укрсоцбанк» подало відзив на зустрічну позовну заяву, в якому зазначило, що квартира АДРЕСА_1 не була спільною сумісною власністю подружжя, так як ОСОБА_2 набув її у власність в порядку приватизації. Тому надання нотаріальної згоди ОСОБА_1 на передачу цього майна в іпотеку не вимагалося. Крім того, ОСОБА_1 знала про порушення свого права ще у 2007 році, однак звернулася до суду з позовом лише у 2019 році, тобто з пропуском позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні зустрічного позову.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 05 лютого 2020 року замінено позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом - АТ «Укрсоцбанк» його правонаступником - Акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»).

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року первісний позов задоволено. Визнано за АТ «Альфа-Банк» право іпотеки на належну на праві власності ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 згідно з договором іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/2289. В рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_2 перед АТ «Альфа-Банк» за Кредитним договором в розмірі 771 011,76 доларів США, що станом на 09 листопада 2018 року еквівалентно 21 531 840,33 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/2289, а саме на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» судовий збір у розмірі 35 253,07 грн. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_2 на праві особистої власності, так як набута ним в порядку приватизації. Тобто доводи ОСОБА_1 про те, що спірна квартира була придбана під час шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя, повністю спростовуються матеріалами справи та суперечать вимогам чинного законодавства, а її зустрічні позовні вимоги про визнання договору іпотеки недійсним, не підлягають задоволенню. У зв`язку з недоведеністю зустрічного позову суд не вбачав підстав для застосування позовної давності. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не спростували доводів АТ «Альфа-Банк» про те, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 09 листопада 2018 року в нього утворилася заборгованість в розмірі 771 011,76 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 21 531 840,33 грн, з яких: заборгованості за кредитом - 250 901,29 доларів США, що еквівалентно 7 006 853,59 грн; заборгованість за відсотками - 341 822,35 доларів США, що еквівалентно 9 545 981,84 грн; заборгованість за комісіями - 12 668,21 доларів США, що еквівалентно 353 781,73 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 57 185,26 доларів США, що еквівалентно 1 596 997,54 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 108 434,65 доларів США, що еквівалентно 3 028 225,63 грн. Матеріали справи не містять належних доказів на спростування вказаного розміру заборгованості за Кредитним договором. Оскільки виконання Кредитного договору було забезпечено договором іпотеки, то банк як іпотекодержатель набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки. На підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 березня 2010 року у справі № 2-1075/2010 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя за ОСОБА_1 , яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_1 , визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки. Тому відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» ОСОБА_1 набула статусу іпотекодавця і має всі права та несе всі обов`язки за іпотечним договором. Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Тому суд вважав необхідним визначити реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження. На час укладення Кредитного договору ОСОБА_2 був власником домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 06 березня 2003 року, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 128486. З 31 березня 2016 року власником цього домоволодіння є ОСОБА_1 , тому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. При цьому доводи відповідача про те, що банк не надав належних та допустимих доказів отримання ОСОБА_2 коштів у доларах США, тобто не довів факт видачі кредитних коштів в іноземній валюті, спростовуються матеріалами справи, зокрема заявою про видачу готівки, банківськими виписками по особовому рахунку. Суд не взяв до уваги доводи відповідача про пропуск позивачем позовної давності, виходячи з того, що право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру було зареєстровано 31 березня 2016 року, а з позовом АТ «Укрсоцбанк» звернулося 09 січня 2019 року, тобто в межах позовної давності.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

13 січня 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Титикало Р. С. подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктом 8 частини першої, пунктом 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник ОСОБА_1 - адвокат Титикало Р. С. вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, наведених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/8645/14-ц, щодо можливості передання в заставу майна, що є у спільній власності, лише за згодою усіх співвласників. Також представник заявника зазначив, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не звернули уваги на те, що банк ще у 2009 році пред`явив боржнику ОСОБА_2 вимогу про дострокове повернення коштів за Кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов`язання, що підтверджується актом про арешт майна від 08 лютого 2010 року, складеним Державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції Рубан Л. І. при примусовому виконанні виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. від 02 липня 2009 року № 2623. При цьому суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 05 липня 2017 року у справі № 6-3116цс16, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 756/2298/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 361/7076/19, щодо початку перебігу та/або пропуску позовної давності при зверненні стягнення на предмет іпотеки. Крім того, суди ухвалили судові рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_6 разом з її малолітнім сином ОСОБА_7 , які проживають у переданій в іпотеку квартирі та у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки можуть бути виселені із спірного житла.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва.

28 червня 2022 року справа № 753/613/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 8 частини першої, пунктом 1 частини третьоїстатті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Згідно з частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судами встановлено, що 03 липня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», який змінив назву на АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 295 000 доларів США під 13,5 % річних на строк до 02 липня 2022 року.

Випискою по особовому рахунку ОСОБА_2 № НОМЕР_1 за період з 03 липня 2007 року по 04 березня 2011 року підтверджено, що 03 липня 2007 року на поточний рахунок позичальника було перераховано кредитні кошти в сумі 75 000 доларів США, 04 липня 2007 року - 200 000 доларів США, 16 липня 2008 року - 20 000 доларів США, які були отримані ним готівкою в касі банку.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

03 липня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 02-10/2289, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 загальною площею 129,9 кв. м, жилою площею 81,6 кв. м, яка належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 08 травня 2002 року Відділом приватизації державного житлового фонду Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації.

На час укладення вищевказаних договорів ОСОБА_2 також був власником домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 06 березня 2003 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 128486.

Відповідно до пункту 1.6 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228, іпотекодавець гарантує, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб, в тому числі тих, що не зареєстровані у встановленому порядку.

Пунктом 1.15 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228 визначено, що предмет іпотеки належить іпотекодавцю особисто, так як його набуто в результаті використання права на приватизацію.

За змістом підпункту 2.4.4 пункту 2.4, пунктів 4.1, 4.2 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228 у разі невиконання іпотекодавцем хоча б одного із своїх обов`язків, встановлених у підпунктах 2.1.1-2.1.11 цього договору, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання позичальником основного зобов`язання, а у разі його невиконання - задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 4.5 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228 передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (підпункт 4.5.5).

Також судами встановлено, що з 05 вересня 1990 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 березня 2010 року у справі № 2-1075/2010 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1 .

Вищевказаним рішенням суду в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_1 було визнано право власності на квартиру загальною площею 129,9 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 31 березня 2016 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 135,2 кв. м, жилою площею 81,6 кв. м.

Частинами першою, другою статті 3 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення між банком та ОСОБА_2 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228, передбачено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або з дня набрання законної сили рішенням суду.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення між банком та ОСОБА_2 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.

Частинами першою, другою статті 23 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

07 грудня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», який змінив назву на АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду № 1 до Кредитного договору, якою встановлено графік зниження максимального ліміту заборгованості, щомісячно, рівними частинами по 1 500 доларів США, починаючи з 05 січня 2008 року, а у липні 2022 року - в сумі 6 500 доларів США.

ОСОБА_2 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком АТ «Укрсоцбанк» станом на 09 листопада 2018 року складала 771 011,76 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 21 531 840,33 грн, з яких: заборгованості за кредитом - 250 901,29 доларів США, що еквівалентно 7 006 853,59 грн; заборгованість за відсотками - 341 822,35 доларів США, що еквівалентно 9 545 981,84 грн; заборгованість за комісіями - 12 668,21 доларів США, що еквівалентно 353 781,73 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 57 185,26 доларів США, що еквівалентно 1 596 997,54 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 108 434,65 доларів США, що еквівалентно 3 028 225,63 грн.

АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», просило в рахунок погашення вищевказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , а саме - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 135,2 кв. м, жилою площею 81,6 кв. м.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції, реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотекивід 03 липня 2007 року № 02-10/2289, укладеного між банком та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 посилалася на те, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя, так як набута під час її шлюбу з ОСОБА_2 . Однак вона як співвласник майна не надавала своєї нотаріально засвідченої згоди на передачу вказаної квартири в іпотеку.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України в редакції, чинній на час укладення між банком та ОСОБА_2 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно зі статтею 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості (частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення між банком та ОСОБА_2 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на час видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на житло від 08 травня 2002 року, визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на час видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на житло від 08 травня 2002 року, приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

За змістом вищенаведених положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власником приватизованого житла стає особа (особи), яка (які) в установленому законом порядку взяла (взяли) участь у його приватизації.

Статтею 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на час укладення між банком та ОСОБА_2 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228, власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15.

Статтею 61 СК України визначено об`єкти спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин першої-четвертої цієї статті об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, вказану правову норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п`яту статті 61 СК України було виключено. Натомість Кодекс було доповнено, зокрема пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого житла змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. В інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц.

Як встановлено судами в цій справі, спірна квартира АДРЕСА_1 була приватизована ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 08 травня 2002 року Відділом приватизації державного житлового фонду Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позовуОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що надання нотаріальної згоди ОСОБА_1 на передачу спірної квартири в іпотеку не вимагалося, так як це майно не перебувало у спільній сумісній власності подружжя, а було набуте ОСОБА_2 в особисту приватну власність в порядку приватизації, що також підтверджено вищенаведеними умовами пункту 1.15 договору іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228.

Доводи касаційної скарги про те, що факт перебування спірної квартири у спільній сумісній власності подружжя підтверджено рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 березня 2010 року у справі № 2-1075/2010 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя, є неспроможними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.

При цьому, оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів.

Тобто, якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14-ц.

Оскільки АТ «Укрсоцбанк» та/або його правонаступник АТ «Альфа-Банк» не брали участі в розгляді справи № 2-1075/2010 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя, то рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 березня 2010 року в зазначеній справі не може мати преюдиційного значення під час розгляду інших справ для АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк».

Згідно з правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/8645/14-ц, на які послався заявник в касаційній скарзі, якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

У справі, яка переглядається, на відміну від вищенаведених справ № 372/504/17 та № 442/8645/14-ц, суди встановили, що надання нотаріальної згоди ОСОБА_1 на передачу спірної квартири в іпотеку не вимагалося, так як це майно не належало до спільної сумісної власності подружжя, а було набуте ОСОБА_2 в особисту приватну власність в порядку приватизації. Отже, висновки щодо застосування норм права, які містяться у вищезгаданих постановах Верховного Суду, на які послався заявник в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 372/504/17 та № 442/8645/14-ц.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що рішення місцевого суду та постанова апеляційного суду в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Укрсоцбанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору іпотеки постановлені з додержанням норм матеріального і процесуального права, вказані судові рішення в означеній частині підлягають залишенню без змін.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що у зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 09 листопада 2018 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 771 011,76 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 21 531 840,33 грн, з яких: заборгованості за кредитом - 250 901,29 доларів США, що еквівалентно 7 006 853,59 грн; заборгованість за відсотками - 341 822,35 доларів США, що еквівалентно 9 545 981,84 грн; заборгованість за комісіями - 12 668,21 доларів США, що еквівалентно 353 781,73 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 57 185,26 доларів США, що еквівалентно 1 596 997,54 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 108 434,65 доларів США, що еквівалентно 3 028 225,63 грн. Оскільки договором іпотеки від 03 липня 2007 року № 02-10/228 передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання, то суди дійшли висновку про те, що АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», як іпотекодержатель набуло право звернути стягнення на передане в іпотеку майно шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження на підставі статей 33, 41 Закону України «Про іпотеку».

Однак такі висновки ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права і зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов`язання» (статті 530 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

У справі, яка переглядається, умовами Кредитного договору (з урахуванням додаткової угоди від 07 грудня 2007 року № 1 до нього) встановлено як строк дії договору (до 02 липня 2022 року), так і строки виконання позичальником зобов`язань із щомісячним погашенням платежів.

Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

За змістом частини третьої статті 254 ЦК України строк виконання кожного щомісячного зобов`язання спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Оскільки в договорі встановлені окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання, зокрема прострочення виконання відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Не внесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Таким чином, встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів.

Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, на яку послався заявник в касаційній скарзі.

В постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-3116цс16, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що з урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Пред`явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов`язання. Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора у зв`язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі. При цьому таке право згідно з умовами укладених договорів виникає через тридцять календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання. У справі, яка є предметом перегляду, позивач міг пред`явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі).

При цьому згідно з правовим висновком, наведеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 756/2298/18, на яку послався заявник в касаційній скарзі, вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

Також в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 361/7076/19, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що пред`явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов`язання та зумовлює перебіг позовної давності.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Під час розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій сторона відповідача за первісним позовом посилалася на акт про арешт майна від 08 лютого 2010 року, складений Державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції Рубан Л. І. при примусовому виконанні виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. від 02 липня 2009 року № 2623, яким, на думку цієї сторони, підтверджується, що банк ще у 2009 році пред`явив боржнику ОСОБА_2 вимогу про дострокове повернення коштів за Кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов`язання.

Також в суді першої інстанцій представник ОСОБА_1 - адвокат Діордієв С. Г. заявляв клопотання про витребування від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. виконавчого напису від 02 липня 2009 року № 2623 про звернення стягнення на предмет іпотеки, договору іпотекивід 03 липня 2007 року № 02-10/2289, укладеного між банком та ОСОБА_2 , вимоги АКБСР «Укрсоцбанк» про дострокове виконання ОСОБА_2 порушеного зобов`язання з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки, надані банком документи на підтвердження наявності заборгованості та аркуш реєстру для реєстрації нотаріальних дій. Заявник обґрунтував своє клопотання, зокрема тим, що приватний нотаріус відмовився надати вказані документи на його адвокатський запит, що підтверджується наявним в матеріалах справи відповідним листом нотаріуса.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 11 червня 2020 року, внесеною до протоколу судового засідання, в задоволенні вказаного клопотання про витребування доказів було відмовлено у зв`язку з тим, що вказані заявником у клопотанні документи не мають доказового значення для вирішення саме цієї справи.

При цьому в оскаржуваному рішенні місцевого суду зазначено, що надана представником відповідача копія акта про арешт майна від 08 лютого 2010 року на підтвердження того, що позивачем ще у 2009 році було висунуто боржнику ОСОБА_2 вимогу про усунення порушень, судом не приймається до уваги, оскільки з неї не вбачається, що боржнику було висунуто вимоги за спірним Кредитним договором.

Однак суд не врахував, що для встановлення вказаної обставини якраз і необхідно було дослідити докази, про витребування яких сторона відповідача за первісним позовом заявила клопотання.

В апеляційній скарзі на рішення місцевого суду представник ОСОБА_1 - адвокат Діордієв С. Г. також посилався на те, що банк ще у 2009 році пред`явив боржнику ОСОБА_2 вимогу про дострокове повернення коштів за Кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов`язання. Однак апеляційний суд не перевірив і не спростував ці доводи та не з`ясував, чи був змінений строк виконання основного зобов`язання у зв`язку з видачею виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. від 02 липня 2009 року № 2623, хоча встановлення вказаних обставин має важливе значення для правильного вирішення спору.

Під час розгляду цієї справи в апеляційному суді представник ОСОБА_1 - адвокат Діордієв С. Г. повторно заявив клопотання про витребування вищенаведених доказів, однак апеляційний суд відхилив це клопотання з посиланням на те, що відповідач за первісним позовом не оскаржувала ухвалу місцевого суду про відмову у витребуванні доказів, зокрема шляхом включення заперечень на неї до апеляційної скарги на рішення суду.

Таким чином, суди попередніх інстанцій не дотрималися вимог пункту 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України, згідно з якими суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Отже, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, не з`ясував правильності нарахування позивачем розміру заборгованості за Кредитним договором, не встановив періоду нарахованих процентів за користування кредитними коштами та неустойки, а також не спростував доводів сторони відповідача за первісним позовом щодо пропуску банком позовної давності, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено в повному обсязі.

Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в цій справі суперечать правовим висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 05 липня 2017 року у справі № 6-3116цс16, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 756/2298/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 361/7076/19, є обґрунтованими.

Разом з тим доводи касаційної скарги про те, що суди ухвалили судові рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_6 разом з її малолітнім сином ОСОБА_7 , які проживають у переданій в іпотеку квартирі та у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки можуть бути виселені із спірного житла, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

В мотивувальних та резолютивних частинах оскаржуваних в цій справі судових рішень не міститься суджень та висновків про права, свободи, інтереси та обов`язки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 разом з її малолітнім сином ОСОБА_7 .

Крім того, скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Однак ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у своїх інтересах та в інтересах її малолітнього сина ОСОБА_7 не оскаржували в апеляційному та касаційному порядку судових рішень в цій справі.

Викладене узгоджується з правовими висновком, наведеними в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2022 року у справі № 494/786/20 та від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на те, що внаслідок неналежного дослідження зібраних доказів та необґрунтованого відхилення клопотання сторони відповідача про витребування доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення позову АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Титикало Романа Сергійовича задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року в частині вирішення позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотекискасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору іпотеки залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук