Постанова

Іменем України

21 червня 2022 року

м. Київ

справа № 753/6241/19

провадження № 61-10587св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Дарницький районний відділ Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Дарницький районний відділ Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення її права користування житловим приміщенням.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Свої вимоги мотивував тим, що вказана квартира належить йому на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 червня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 1263.

Як власник житла він 22 серпня 2016 року надав дозвіл на проживання та реєстрацію відповідачу, проте з грудня 2017 року відповідач у спірній квартирі не проживає, водночас залишається зареєстрованою й не вживає заходів для зняття з реєстраційного обліку, внаслідок чого позивач вимушений сплачувати за неї, як зареєстровану особу, житлово-комунальні послуги.

Позивач вважає, що відповідач втратила право користування цим житловим приміщенням.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року у складі судді Коренюк А. М. позовні вимоги задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

В решті вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог, оскільки відповідач без поважних причин понад один рік не проживає в спірній квартирі.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасовано рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірна квартира придбана в період шлюбу між сторонами, домовленостей чи шлюбного договору щодо майна подружжям укладено не було та виходячи із презумпції спільного майна подружжя, колегія суддів прийшла до висновку про передчасність звернення до суду із цим позовом.

Посилання позивача на те, що відповідач самостійно вчиняла дії щодо зняття її з місця реєстрації та не проживала протягом року у спірній квартирі, не може бути підставою для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користуватися житловим приміщенням, оскільки відповідно до статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно та на власний розсуд.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Дарницького районного суду міста Києва.

09 червня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як підставу для касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 283/1443/16-ц та від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 27 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб (а. с. 131).

17 червня 2016 року між ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 передано у власність квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 12-17).

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 28 березня 2018 року шлюб між сторонами розірвано (а. с. 18, 19).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною третьою 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону передбачають презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця матеріально-правова презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція у судовій практиці є незмінною і, зокрема, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Спірну квартиру позивач придбав 17 червня 2016 року, тобто коли сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Пунктом 10 договору купівлі-продажу квартири від 17 червня 2016 року встановлено, що за попередньою досягнутою подружжям домовленістю квартира, що є предметом цього договору, буде належати ОСОБА_1 на праві особистої власності, так як набувається ним за особисті кошти.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір щодо права користування житлом, оцінив вищенаведений письмовий доказ, та вказав, що позивач не надав належних доказів на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі.

Враховуючи викладене апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана в період шлюбу між сторонами, презумпція спільного майна подружжя позивачем не спростована, що свідчить про передчасність звернення до суду із позовом про визнання колишньої дружини такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 283/1443/16-ц та від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими у ніж у справі, яка переглядається. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров