Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 753/7476/16

провадження № 61-6470св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Київська міська рада, Департамент земельних ресурсів та Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

розглянув у порядку письмового позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Київської міської ради на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року у складі судді Трусової Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня

2021 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів та Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про зобов`язання вчинити дії.

Позов мотивований тим, що він користується спірною земельною ділянкою добросовісно, відкрито і безперервно з 1974 року, у зв`язку з чим неодноразово звертався до Київської міської ради із заявами про передачу земельної ділянки безкоштовно у приватну власність, а саме: 0,10 га - для обслуговування житлових будинків і господарських будівель; 0,12 га - для ведення садівництва та огородництва; 0,01 га - під гараж. Раніше він земельні ділянки у приватну власність не отримував. Незважаючи на те, що він має усі документи, які підтверджують законність користування земельною ділянкою та здійсненого на ній будівництва, йому чиняться перешкоди і перепони, що є підставою для звернення до суду з даним позовом.

З урахуванням наведеного просив суд:

зобов`язати Київську міську раду передати йому безкоштовно у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,23 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:90:262:0005, а саме: 0,10 га - для обслуговування житлових будинків і господарських будівель; 0,12 га - для ведення садівництва та огородництва; 0,01 га - під гараж;

зобов`язати Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) внести до бази даних відомості про земельну ділянку згідно технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування від 18 липня 2008 року;

зобов`язати Реєстраційну службу Головного територіального управління юстиції у м. Києві (правонаступник - Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати право власності на розташовані за вказаною адресою три житлові будинки - під літерою «А» площею 161,2 кв. м, під літерою «В» площею 242,1 кв. м, під літерою «Г» площею 156,1 кв. м, а також господарські будівлі: гараж, теплицю, навіс, погреб; споруди (ворота та огорожа).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за позивачем право власності на домоволодіння, що розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:90:262:0005 за адресою: АДРЕСА_2 , яке складається з трьох житлових будинків та господарських будівель і споруд, а саме: житлового будинку під літерою «А» загальною площею 161,2 кв. м, житловою площею 78,7 кв. м; житлового будинку під літерою «В» загальною площею 242,1 кв. м, житловою площею 100,7 кв. м; житлового будинку під літерою «Г» загальною площею156,1 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; гаражів під літерами «Д», «Б»; теплиці під літерою «Ж»; навісу під літерою «Е»; погреба; споруд № 1-3.

В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право на набуття земельної ділянки у власність є конституційним правом громадянина, яке реалізується шляхом звернення громадянина до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з дотриманням визначеної законом процедури. На момент звернення позивача до суду з даним позовом процедура одержання права на землю із земель комунальної власності

у м. Києві визначалась Тимчасовим порядком передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28 лютого

2013 року № 63/9120 «Про Тимчасовий порядок передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві» зі змінами, внесеними рішенням від 04 березня 2015 року

№ 195/1060 (далі - Тимчасовий порядок). Оскільки на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні позивача, розташовані будинки, будівлі і споруди, право власності на які не оформлене у встановленому законом порядку, за змістом положень Тимчасового порядку отримання земельної ділянки у власність повинно відбуватися на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Тимчасовий порядок втратив чинність у зв`язку з прийняттям Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві (далі - Порядок), затвердженого рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 № 241/2463, положення якого, в цілому, аналогічні положенням Тимчасового порядку.

За обставинами цієї справи доказуванню підлягає факт звернення позивача до Київської міської ради з відповідним клопотанням (заявою), подання ним усіх передбачених Тимчасовим порядком документів та дотримання визначеної ним процедури, яка, зокрема, включає отримання дозволу Київської міської ради, резолюції (доручення) Київського міського голови або заступника міського голови - секретаря Київської міської ради на розроблення проекту землеустрою, його розроблення, погодження та затвердження в порядку, встановленому статтями 186 186-1 ЗК України, державної реєстрації земельної ділянки (внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру) відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр» та звернення в установленому порядку до державного адміністратора дозвільного центру на одержання документа дозвільного характеру.

Вимоги позову обґрунтовані тим, що з 2004 року позивачу чиняться перепони, спрямовані на перешкоджання реалізації його права на отримання земельної ділянки безкоштовно у приватну власність, однак позовна заява не містить жодних посилань та обґрунтувань, в чому ж полягає неправомірність дій (чи бездіяльності) Київської міської ради або її виконавчого органу. Належних і достатніх доказів, які б свідчили про те, що позивач дотримався визначеної законом процедури отримання земельної ділянки у власність, але відповідачі безпідставно відмовили у реалізації його конституційного права, суду не надано. Всупереч доводам позивача таких доказів немає і в матеріалах цивільної справи № 2-14/12, які були досліджені судом.

Зважаючи на викладене, суд не вбачав підстав для захисту порушеного права позивача на отримання земельної ділянки у власність в обраний ним спосіб та відмовляє у позові у зв`язку з необґрунтованістю і недоведеністю вимог.

Оскільки вимога про зобов`язання внести відомості про земельну ділянку до Державного земельного кадастру є похідною від вимог про зобов`язання передати земельні ділянки у власність та ураховуючи, що за нормою статті 76-1 ЗК України та положеннями Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку їх відведення, підстави для її задоволення також відсутні.

ОСОБА_1 у встановленому законом порядку отримав в користування земельну ділянку, на якій на підставі Свідоцтва на забудову індивідуальної садиби, виданого на підставі рішення Бориспільської районної Ради народних депутатів трудящих від 08.07.1974 № 170 (а. с. 87), господарським способом побудував житловий будинок під літерою «А» загальною площею 161,2 кв. м., житловою площею 78,7 кв. м.; житловий будинок під літерою «В» загальною площею 242,1 кв. м., житловою площею 100,7 кв. м.; житловий будинок під літерою «Г» загальною площею 156,1 кв. м., житловою площею 40,1 кв. м.; гаражі під літерами «Д», «Б»; теплицю під літерою «Ж»; навіс під літерою «Е»; погреб; споруди № 1-3. Згідно даних технічного паспорта будівництво здійснено позивачем в період з 1975 року по 1999 рік.

Аналізуючи чинні на час ухвалення даного рішення нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та процедуру прийняття в експлуатацію таких об`єктів будівництва, суд дійшов висновку, що зареєструвати право власності на індивідуальний житловий будинок, збудований до 09 квітня 2015 року без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, можливо лише при наявності зареєстрованої органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Оскільки обов`язковою умовою реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об`єкта до експлуатації є подання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, при відсутності у Державному земельному кадастрі відомостей про користування позивачем спірною земельною ділянкою, що стало наслідком помилки, допущеної при інвентаризації земельної ділянки, він не може отримати документ, що засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта.

Одним з можливих способів захисту цивільних та інтересів є визнання права. Незважаючи на те, що житловий будинок збудований позивачем на земельній ділянці, що була відведена для будівництва індивідуального житлового будинку і господарчих споруд, суд дійшов висновку, що він є самочинним будівництвом, оскільки збудований без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, та належно затвердженого проекту. Сукупність встановлених судом обставин, а саме те, що забудови розташовані на відведеній позивачу земельній ділянці, яка межує з землями загального користування та земельною ділянкою, на яку вже отриманий державний акт, що підтверджується актом встановлення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі та абрисом земельної ділянки (а. с. 65, 66), дає підстави вважати, що здійснене позивачем самочинне будівництво не порушує права інших осіб. Судом також установлено, що здійснене позивачем самочинне будівництво має поштову адресу, про що свідчить реєстрація місця проживання позивача за даною адресою (а. с. 72), і до того ж позивач вже звертався до компетентних державних органів щодо прийняття забудови до експлуатації та оформлення права власності, однак не зміг оформити документи через зміну законодавства.

Отже ураховуючи, що на цей час не існує законної процедури оформлення права власності на нерухоме майно, збудоване без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, при відсутності оформлення у встановленому законом порядку права власності або права користування земельною ділянкою, на якій воно збудоване, суд вбачає підстави для захисту порушеного права позивача шляхом визнання за ним права власності на самочинно збудоване домоволодіння. Рішення суду про визнання права власності на нерухоме майно є підставою для реєстрації цього права у порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 липня 2020 року стягнено з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 10 510 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що за обставинами справи встановлено, що майнові права позивача на самочинне збудоване ним домоволодіння відповідачі не порушували, у зв`язку з чим суд не вбачає підстав для покладення на них судового збору, який не сплачувався позивачем при поданні позовної заяви. За таких обставин саме позивач повинен сплатити судовий збір за рішення суду про визнання права власності на самочинне збудоване нерухоме майно в дохід держави.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 січня 2020 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірне будівництво змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що визнаючи за

ОСОБА_1 право власності на розташовані за вищевказаною адресою три житлові будинки - під літерою «А» площею 161,2 кв. м, під літерою «В» площею 242,1 кв. м, під літерою «Г» площею 156,1 кв. м, а також господарські будівлі, суд першої інстанції, керуючись статтею 376 ЦК України, установив, що вони є самочинним будівництвом, оскільки збудовані без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, та належно затвердженого проекту.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Крім того, згідно з частинами першою та другою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. До 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Порядок та умови прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва вперше встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення» (втратила чинність). Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації (лист Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року

№ 8.4-35//18/1) (постанова Верховного Суду № 623/214/17 від 15 жовтня

2020 року).

З 31 січня 1966 року по 19 січня 1996 року питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», який визначав умови та правові наслідки будівництва, і постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1948 року

№ 3211 «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків». Пункт 2 постанови № 3211 визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Із чого слід вважати, що підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок з 26 серпня 1948 року був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства.

Крім того, в той час діяла Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена 31 січня 1966 року Міністерством комунального господарства Української РСР та яка діяла до 19 січня 1996 року, яка передбачала здійснення реєстрації всіх будинків у бюро технічної інвентаризації місцевих органів виконавчої влади на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлювальних документів, перелік яких додавався до неї). Оскільки державна реєстрація нерухомого майна в сільській місцевості в період чинності Інструкції від 31 січня 1966 року не проводилась, то документами, що підтверджують право спадкодавця на будинки, збудовані після видання Указу від 26 серпня 1948 року та в період дії Інструкції від

31 січня 1966 року, можуть бути довідки виконавчого комітету відповідної місцевої ради, виписки з погосподарської книги відповідної місцевої ради щодо належності будинку, ухвалені ОМС рішення про оформлення права власності громадян на будинки, технічні паспорти на будівлі, документи про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо, що відповідало діючому на той час законодавству. Отже, за Указом від

26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Згідно пунктів 6 та 20 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, не підлягали реєстрації будинки і домоволодіння, що розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але до них не приєднані, право власності на будинок або домоволодіння при відсутності правовстановлюючих документів, могло бути оформлене при наявності записів в погосподарських книгах. Тобто з 31 січня 1966 року, якщо будинок було побудовано в сільській місцевості, він не підлягав державній реєстрації та на нього не виготовлялась документація про право власності, факт наявності запису в погосподарській книзі є достатнім обґрунтуванням права власності на будинки в сільській місцевості.

Установлено, що рішенням виконавчого комітету Бортницької сільської Ради депутатів трудящих від 25 травня 1974 року, прийнятим відповідно до наказу по радгоспу «Бортничі» від 21 травня 1974 року № 202, ОСОБА_1 була відведена присадибна земельна ділянка розміром 0,12 га для будівництва індивідуального житлового будинку і господарчих споруд на землях присадибного фонду радгоспу «Бортничі». На підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської районної Ради депутатів трудящих від 08 липня

1974 року № 170 ОСОБА_1 було видано свідоцтво на забудову індивідуальної садиби (а. с. 9 том 1). Наказом Держплемзаводу «Бортничі» від 13 червня 1990 року № 376 ОСОБА_1 була також виділена земельна ділянка площею 0,08 га під город (а. с. 6, том 1). За даними архівного витягу з погосподарських книг Бортницької сільської Ради народних депутатів і її виконкому с. Бортничі Бориспільського району за період з 1974 року по 1985 року ОСОБА_1 користувався земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 у 1974-1976 року - площею 0,08 га, а з травня 1974 року - площею 0,15 га, на якій побудовано будинок - рік забудови будинку - 1970 (а. с. 10, том 1). У довідках Громадського контролю у мікрорайоні Бортничі м. Києва зазначено, що на вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 з дозволу сільської ради побудував будинок (літера Г), а також господарську споруду (літера Д), що звірено з технічними паспортом (індивідуального будинку), були побудовані в 1988 році, а також споруди В-2, А-2 ( а. с.90-91, том1).

Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок», право власності на житловий будинок, збудований громадянином виникає з часу його реєстрації в виконкомі місцевої Ради. У цьому випадку така реєстрація відбулася, про що свідчить свідоцтво на забудову індивідуальної садиби видане ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської районної Ради депутатів трудящих від 08 липня

1974 року № 170.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1608/18 від 19 травня

2020 року у подібних правовідносинах прийшла до наступного висновку. Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач має документи, що підтверджують його право власності на збудовані ним будинки на земельній ділянці відведеній для цієї мети, але в них міститься суперечлива інформація щодо дати забудови спірних будинків.

Суд першої інстанції при встановленні строку побудови вказаних будинків, керувався технічним паспортом садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , виготовленим Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна станом на 19 січня 2007 року, відповідно до інформації якого останні побудовані в період з 1975 року по 1999 рік. При цьому, суд першої інстанції не взяв до уваги технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовлений ТОВ «Архітектурне бюро технічних ідей» станом на

17 вересня 2018 року, відповідно до якого спірні будинки побудовані в період з 1975 року по 1991 рік, оскільки його подано з порушенням порядку подання доказів, визначеного частиною 9 статті 83 ЦПК України (а. с. 151-167, том 1). Суд апеляційної інстанції уважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, оскільки вказаний доказ у сукупності з вказаними документами має значення для правильного вирішення даної справи, був поданий у підготовчому судовому засіданні, а тому повинен був прийнятий до розгляду разом з іншими доказами та належним чином оцінений.

Отже, оцінюючи вказані документи у їх сукупності, достовірно встановлено, що ОСОБА_1 , отримавши земельну ділянку по АДРЕСА_1 з кадастровим кодом 8000000000:90:262:0005 площею 2790,19 кв. м у користування під забудову і садівництво у 1974 році у встановленому на той час порядку, та на законних підставах побудував на ній будинки під літерою «А», загальною площею 161,2 кв. м, житловою площею 78,7 кв. м; під літерою «В» загальною площею 242,1 кв. м, житловою площею 100,7 кв. м; під літерою «Г» загальною площею 156,1 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; гаражів під літерами «Д», «Б»; теплиці під літерою «Ж»; навісу під літерою «Е»; погреба; споруд № 1-3 в період з 1974 року по 1991 рік. Враховуючи те, що будівництво указаних будинків було закінчено до 05 серпня 1992 року та діючим на той час законодавством обов`язковість його державної реєстрації не була передбачена, а в технічних паспортах не міститься ніяких застережень щодо незаконності або самочинності будівництва будь-яких приміщень чи прибудов, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Саме за вказаних обставин та керуючись зазначеними судом апеляційної інстанції нормами матеріального та процесуального права і підлягає задоволенню позов ОСОБА_1 в частині визнання за ним права власності на спірне будівництво. Проте суд першої інстанції задовольнивши вказану вимогу ОСОБА_1 на підставі статті 376 ЦК України при наявності у позивача свідоцтва на забудову індивідуальної садиби, на вказане уваги не звернув, унаслідок чого мотивувальна частина рішення суду у вказаній частині підлягає зміні в редакції цієї постанови щодо підстав задоволення вимоги ОСОБА_1 з залишенням рішення суду першої інстанції в іншій частині без змін.

Аргументи учасників справи

У квітні 2021 року Київська міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що Київська міська рада не погоджується з рішенням судів попередніх інстанцій в частині визнання права власності на земельну ділянку, а також права власності на домоволодіння та вважає, що вони прийняті з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішеннях судів, обставинам справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи.

Запис із погосподарських книг Бортницької сільської Ради народних депутатів датований за період з 1974 року по 1985 рік, що не свідчить про оформлення права землекористування станом на момент виникнення спірних правовідносин з урахуванням вимог статі 20 ЗК УРСР 1970 року. Доказів, що підтверджують оформлення права землекористування відповідно до норм чинного законодавства, позивачем не надано. Наголошуємо, що суд дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для захисту права на землю позивача з огляду на недотримання останнім процедури отримання земельної ділянки у власність.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що на даний час не існує законної процедури оформлення права власності на нерухоме майно, збудоване без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, при відсутності оформлення у встановленому законом порядку права власності або права користування земельною ділянкою, на якій воно збудоване, тому вбачав підстави для захисту порушеного права позивача шляхом визнання за ним права власності на самочинно збудоване домоволодіння. Проте указані висновки суду першої інстанції суперечать статтям 328 376 ЦК України.

Позивач не заявляв вимоги про визнання права власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Суд розглядає цивільні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до ЦПК України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку інших учасників провадження. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від

29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі

№ 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16- ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі

№ 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від

06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від

13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц).

Таким чином, принцип стабільності є визначальним щодо можливості виходу за межі позовних вимог. Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а).

До початку розгляду судом справи по суті позивач має право у спосіб подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц).

Право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі № 819/1420/15).

Суд апеляційної інстанції, змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, вказав, що оскільки позивачем зазначено, що спірне нерухоме майно збудовано в період з 1975 року по 1999 рік та відповідно до норм чинного законодавства він не може оформити право власності на нерухоме майно у зв`язку зі зміною законодавства, дійшов висновку, що об`єкти збудовані відповідно до вимог законодавства, діючого на момент будівництва, та встановив обставину, що спірне нерухоме майно збудовано в період з 1975 року по 1991 року та відповідно дійшов висновку, що реєстрація права власності за позивачем відбулась. За таких обставин апеляційний суд безпідставно залишив рішення суду першої інстанції без змін, натомість встановив ті обставини, які унеможливлюють задоволення позовних вимог через відсутність порушеного права.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2021 року у справі

№ 553/2339/16, від 07 жовтня 2019 року у справі № 359/8381/16-ц, від

06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від

17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від

30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі

№ 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від

19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а, від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц, від

24 вересня 2019 року у справі № 819/1420/15; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від

05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Бортницької сільської Ради депутатів трудящих від 25 травня 1974 року, прийнятим відповідно до наказу по радгоспу «Бортничі» від 21 травня 1974 року № 202, ОСОБА_1 відведена присадибна земельна ділянка розміром 0,12 га для будівництва індивідуального житлового будинку і господарчих споруд на землях присадибного фонду радгоспу «Бортничі».

На підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської районної Ради депутатів трудящих від 08 липня 1974 року № 170 ОСОБА_1 видано свідоцтво на забудову індивідуальної садиби.

Наказом Держплемзаводу «Бортничі» від 13 червня 1990 року № 376 ОСОБА_1 також виділена земельна ділянка площею 0,08 га під город.

За даними архівного витягу з погосподарських книг Бортницької сільської Ради народних депутатів за період з 1974 року по 1985 рік ОСОБА_1 користувався земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 у 1974-1976 роках - площею 0,08 га, а з травня 1974 року - площею 0,15 га.

На вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 з дозволу сільської ради побудував будинок та господарські споруди: будинки Г-ІІ; В-ІІ; А-ІІ; господарські споруди Д; Б, про що зазначено у довідці Громадського контролю у мікрорайоні Бортничі м. Києва.

Згідно із технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , виготовленого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна станом на 19 січня 2007 року, домоволодіння за вказаною адресою, яке перебуває у користуванні ОСОБА_1 , розташоване на земельній ділянці площею 2 490 кв. м і складається з житлового будинку під літерою «А» загальною площею 161,2 кв. м, житловою площею 78,7 кв. м; житлового будинку під літерою «В» загальною площею 242,1 кв. м, житловою площею 100,7 кв. м; житлового будинку під літерою «Г» загальною площею 156,1 кв. м, житловою площею 40,1 кв. м; гаражів під літерами «Д», «Б»; теплиці під літерою «Ж»; навісу під літерою «Е»; погреба; споруд № 1-3, які побудовані в період з 1975 року по 1999 рік (а. с. 75-86, т. 1).

Акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта (без дати), не затверджений та не зареєстрований у встановленому законом порядку, він був погоджений з представником Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, Головним державним санітарним лікарем Дарницького району у м. Києві та представником органу державного пожежного нагляду, відомості про його погодження Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю м. Києві в акті відсутні (а. с. 34-35, т. 1).

Відповідно до Технічного звіту по встановленню зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_2 , код (кадастровий номер) 00000000:90:262:0005, виготовленого Комунальним підприємством «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі», узгодженого з начальником відділу землевпорядкування Дарницького району м. Києва, станом на 2008 рік у користуванні

ОСОБА_1 перебувала земельна ділянка площею 2 790,19 кв. м (а. с. 59-71, т. 1).

Податкові органи нараховують ОСОБА_1 земельний податок за користування земельною ділянкою площею 2 790,19 кв. м.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року у задоволенні позову заступника прокурора Дарницького району м. Києва в інтересах територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки площею 1 300 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 було відмовлено. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили.

Ухвалюючи указане рішення суд виходив із того, що земельної ділянки по АДРЕСА_3 не існує, а зазначена в актах земельна ділянка за цією адресою (обліковий код ділянки 90:262:005), помилково зареєстрована за ОСОБА_2 , і земельна ділянка по АДРЕСА_1 - це одна і та ж сама ділянка з кадастровим кодом 8000000000:90:262:0005 площею

2 790,19 кв. м. Цією земельною ділянкою користується ОСОБА_1 , він отримав її у користування у 1974 році у встановленому на той час порядку, за користування даною земельною ділянкою йому нараховується земельний податок. До Державного земельного кадастру не внесено інформації про користування ОСОБА_1 зазначеною земельною ділянкою, при цьому останній неодноразово, починаючи з 2008 року, звертався до КП «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі» та до Головного управління земельних ресурсів з приводу оформлення свого землекористування.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша статті 264 ЦПК України).

Відповідно до статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, або якщо особа втратила документ, що визначено, що засвідчує її право власності.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. висновок у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня

2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі

№ 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц,від

30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі

№ 697/2368/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від

01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, на які є посилання у касаційній скарзі).

У постанові Верховного Суду від13 лютого 2018 року у справі

№ 264/4263/16-ц, на які є посилання у касаційній скарзі,зазначено, що «суд обмежений вимогами диспозитивності цивільно-процесуального судочинства та не може вийти за межі позовних вимог. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову. Позов у цивільному процесі - це письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право). Предмет позову - це матеріальний зміст позовних вимог позивача, що проявляється в матеріально-правовій заінтересованості отримати певне матеріальне благо. Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об`єктивуються у поданих доказах».

Звертаючись до суду із позовом до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів та Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

ОСОБА_1 посилався на те, що він має усі документи, які підтверджують законність користування земельною ділянкою та здійсненого на ній будівництва, користується спірною земельною ділянкою з 1974 року, у зв`язку з чим неодноразово звертався до Київської міської ради із заявами про передачу земельної ділянки безкоштовно у приватну власність, але йому безпідставно чиняться перешкоди. Тому просив суд зобов`язати відповідачів передати йому безкоштовно у приватну власність земельну ділянку, внести до бази даних відомості про земельну ділянку згідно технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування та зареєструвати право власності на розташовані за вказаною адресою житлові будинки, а також господарські будівлі.

Суди не врахували, що позивач вимогу про визнання права власності на домоволодіння не заявляв, відповідні підстави для вирішення саме цієї вимоги, зокрема, що його право оспорюється або не визнається відповідачами або про втрату документів, що засвідчує його право власності, не наводив. Тому суди в порушення норм процесуального права вийшли за межі позовних вимог і підстав позову та зробили помилковий висновок про можливість розгляду і задоволення позовної вимоги, якої ОСОБА_1 не пред`являв.

Тому рішення судів в цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання права власності на домоволодіння.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об`єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, подаються: 1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою; 2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав. Для здійснення державної реєстрації прав власності на зазначені об`єкти документом, що посвідчує речові права на земельну ділянку під таким об`єктом, може також вважатися рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність. Для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об`єктів нерухомості є необов`язковим».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі

№ 752/14334/19 (провадження № 61-5090св21) зроблено висновок, що «право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2012 року № 6-54цс12 та постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 557/1209/16-ц. До 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення», яка втратила чинність 30 грудня 2004 року, було встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва, при цьому введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності, збудованих до 05 серпня 1992 року, не передбачалося. Належним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації. Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 15 липня 2019 року у справі № 263/8226/16-ц і від 01 квітня 2020 року у справі

№ 760/1651/16-ц».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі

№ 149/2547/19-ц (провадження № 61-14132 св 21) зазначено, що «будинки, які були збудовані до 1992 року, не потребували введення до експлуатації, при набутті права власності на такі об`єкти. Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 26 лютого

2020 року у справі № 607/16873/18, провадження № 61-12451св19; від

15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17, провадження № 61-1978св20».

Апеляційний суд встановив, що за даними архівного витягу з погосподарських книг Бортницької сільської Ради народних депутатів і її виконкому с. Бортничі Бориспільського району за період з 1974 по 1985 рік ОСОБА_1 користувався земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 у 1974-1976 р. - площею 0,08 га, а з травня 1974 р. - площею 0,15 га, на якій побудовано будинок - рік забудови будинку - 1970. На вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 з дозволу сільської ради побудував будинок (літера Г), а також господарську споруду (літера Д), що звірено з технічними паспортом (індивідуального будинку), були побудовані в 1988 році, а також споруди В-2, А-2. Згідно технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовлений ТОВ «Архітектурне бюро технічних ідей» станом на 17 вересня 2018 року, будинки побудовані в період з 1975 року по 1991 рік.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Вказані обставини встановлені також рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року у справі № 2-14/12, яке набрало законної сили та яким у задоволенні позову заступника прокурора Дарницького району м. Києва в інтересах територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки відмовлено.

Вказане рішення має преюдиціальне значення у цій справі, оскільки в ній брали участь ті самі особи та особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильні висновки, що

ОСОБА_1 отримав земельну ділянку по

АДРЕСА_1 у користування під забудову і садівництво у 1974 році у встановленому на той час порядку та на законних підставах побудував на ній будинки під літерою «А», «В» «Г» та господарські споруди в період з 1974 року по 1991 рік.

Тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги в частині незгоди з наведеними мотивами постанови апеляційного суду у зв`язку з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Крім того, колегія суддів враховує, що згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ЦПК України основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що Київська міська рада не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії порушують права та інтереси Київської міської ради за умови, що позивач, якому у задоволенні позову в цій частині відмовлено, не скористався в установленому порядку своїм правом на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в частині задоволення позову про визнання права власності на домоволодіння ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в зазначеній частині скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, а в іншій частині - залишити без змін.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У частинах першій, шостій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи висновки Верховного Суду на наслідком перегляду справи та скасування судових рішень в частині задоволення позову про визнання права власності, втрачає законну силу також і додаткове рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 липня 2020 року про стягнення

з ОСОБА_1 в дохід держави судового збору в розмірі 10 510 грн за рішення суду про визнання права власності на самочинне збудоване нерухоме майно, а судові витрати в цій частині слід віднести за рахунок держави, оскільки ОСОБА_1 такої вимоги не пред?являв. Київській міській раді, у зв`язку з частковим задоволення касаційної скаргита відсутності підстав для покладення судових витрат в зазначеній частині на позивача, належить компенсувати половину судового збору, сплаченого при поданні апеляційної (10 335,00 грн) та касаційної (13 780,00 грн) скарг, тобто в сумі 12 057,50 грн.

Керуючись статтями 141 400 402 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 рокув частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на домоволодіння скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.

В іншій частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 рокузалишити без змін.

Частину судового збору, сплачену у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи у суді касаційної інстанції, в сумі 12 057,50 грн компенсувати Київській міській раді за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року у скасованих частинах, а такождодаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 липня 2020 року втрачають законну силу і подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук