Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 754/10065/17

провадження № 61-6357св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна, Київський державний нотаріальний архів,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2019 року у складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна, Київський державний нотаріальний архів, про визнання заповіту недійсним.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, відповідно до якого просив визнати недійсним заповіт від 25 жовтня 1995 року, складений спадкодавцем ОСОБА_1 на користь відповідача, посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої київської державної нотаріальної контори Кашубою О. Б.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилась спадщина на майно. В установлений законом строк позивач звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тарас О. В. (далі - приватний нотаріус КМНО Тарас О. В.) із заявою про прийняття спадщини, як спадкоємець першої черги.

Під час оформлення документів з`ясувалося, що 31 травня 2017 року до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини вже звернулася відповідач, пред`явивши заповіт від імені ОСОБА_3 від 25 жовтня 1995 року, але вказаний заповіт не був зареєстрований у спадковому реєстрі в установленому законом порядку, не містить дати та місця народження спадкодавця, відсутні відомості про місце, в якому були проведені нотаріальні дії, а також відсутні відомості про родинні зв`язки спадкодавця та спадкоємця, якщо такі є.

Крім того, позивач вказує, що при ознайомленні із заповітом він помітив, що підпис на заповіті від імені ОСОБА_3 значно відрізняється від справжнього підпису померлого та вказаний заповіт не відповідав волі померлого, оскільки на момент його складання він проживав разом із сім`єю в квартирі, що вказана в заповіті, з дружиною ОСОБА_4 та двома дітьми.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивач належними та допустимими доказами не довів обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Деснянського районного суду міста Києва.

29 червня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 405/6934/15-ц.

У касаційній скарзі зазначається, що помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що висновок спеціаліста, наданий позивачем не може бути доказом у вказаній справі. Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили усі наявні у матеріалах справи докази та не надали їм відповідної оцінки, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи.

Доводи інших учасників справи

У травні 2020 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а доводи викладені у ній не підтверджуються та не можуть бути взяті до уваги. Просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть (т. 1 а. с. 9).

Позивач ОСОБА_3 є рідним сином померлого, а відповідач - рідною сестрою померлого, що підтверджується матеріалами спадкової справи.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , що належала на момент смерті ОСОБА_3 .

25 жовтня 1995 року ОСОБА_3 склав заповіт на ім`я ОСОБА_2 на належну йому квартиру АДРЕСА_1 . Заповіт був складений у письмовій формі, підписаний заповідачем ОСОБА_3 та посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої київської державної нотаріальної контори (т. 1 а. с. 4, 5).

У встановлений законом строк позивач ОСОБА_3 звернувся до приватного нотаріуса Тарас О. В. із заявою про прийняття спадщини на підставі закону після смерті батька, як спадкоємець першої черги, на підставі чого була відкрита спадкова справа.

У подальшому з аналогічною заявою про прийняття спадщини на підставі заповіту у визначений законодавством строк звернулася відповідач ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 6).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 року цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до змісту статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною першою статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до частини першої статті 534 ЦК УРСР (який був чинним на час укладення оспорюваного заповіту) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Згідно зі статтею 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Відповідно до частини другої статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Вирішуючи вказаний спір та для вирішення питання щодо справжності підпису ОСОБА_3 на оспорюваному заповіті судом було призначено судово-почеркознавчу експертизу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 24 липня 2019 року № 5454/5455/19-32, підпис від імені ОСОБА_3 , що міститься у рядку «підпис» на зворотній стороні аркуша заповіту від 25 жовтня 1995 року, складеного від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки та застосування технічних засобів; підпис від імені ОСОБА_3 , що міститься у рядку «підпис» на зворотній стороні аркуша заповіту від 25 жовтня 1995 року, складеного від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , виконаний ОСОБА_3 .

З наведеного вище вбачається, що оспорюваний заповіт від 25 жовтня 1995 року підписаний особисто заповідачем ОСОБА_3 . Таким чином було визначено волевиявлення останнього.

Крім того, судами встановлено, що в матеріалах справи міститься заява спадкодавця ОСОБА_3 від 24 листопада 1995 року, адресована прокурору Печерського району м. Києва, в якій ОСОБА_3 зазначає про своє волевиявлення в частині складення заповіту на користь відповідача (т. 1 а. с. 38).

Посилання заявника про невідповідність заповіту вимогам чинного законодавства, у зв`язку із невнесенням його до Спадкового реєстру є безпідставними, оскільки Положення про Спадковий реєстр було затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07 липня 2011 року № 1810/5, а оспорюваний заповіт посвідчено 25 жовтня 1995 року.

Заповіти, посвідчені нотаріусами, консульськими установами, посадовими і службовими особами, які зазначені у статтях 1251 і 1252 ЦК України, статті 37 і частині першій статті 40 Закону України «Про нотаріат», до створення та введення в дію програмного забезпечення Спадкового реєстру підлягають обов`язковій державній реєстрації в зазначеному реєстрі шляхом подання зазначеними особами та установами реєстраторові заяви за формою, наведеною у додатку 9 (пункт 2.5 вказаного Положення).

У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій Сімнадцятої київської державної нотаріальної контори (том № 3с2-27) міститься запис про заповіт, посвідчений державним нотаріусом Кашубою О. Б. 25 жовтня 1995 року за № 3с-1163.

На підставі пункту 10 Положення про державний нотаріальний архів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 18 травня 2009 року № 870/5, завідувачем Київського державного нотаріального архіву відомості про заповіт внесено до Спадкового реєстру.

Враховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач належними та допустимими доказами не довів обґрунтованість позовних вимог.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 405/6934/15-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко