Постанова

Іменем України

14 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 754/17533/19

провадження № 61-2079св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач - Київська міська державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2020 року в складі судді Скрипки О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Поливач Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київської міської державної адміністрації (далі - КМДА), в якому просив зобов`язати відповідача визнати за ним та оформити право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до інформації КМДА, на підставі проекту землеустрою щодо її відведення за позивачем у міському земельному кадастрі обліковується земельна ділянка, площею 0,0970 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташована на АДРЕСА_1 . Ця земельна ділянка також зареєстрована в Державному земельному кадастрі.

Проект землеустрою щодо відведення зазначеної ділянки розроблений і направлений до КМДА ще у 2015 року, позивачу нараховується земельний податок з фізичних осіб, який ним регулярно сплачується. Однак, відповідач до цього часу не прийняв рішення про безоплатну передачу земельної ділянки у власність позивачу. Позивач просив суд зобов`язати КМДА визнати за ним та оформити право власності на спірну земельну ділянку.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем пред`явлено позов до неналежного відповідача, оскільки вирішення питання про передачу спірної земельної ділянки у власність позивачу вирішується Київською міською радою. Крім того, позивачем не доведено порушення його відповідних прав відповідачем; ОСОБА_1 не надано доказів того, що він у встановленому законом порядку звертався до уповноваженого органу із заявою про визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 травня 2020 року - без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки зважаючи на встановлені судом фактичні обставини справи, заявлені позивачем відповідні позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягали задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 12 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було враховано тих обставин, що він звертався до Київської міської ради із заявою про передачу йому у власність спірної ділянки ще у 2015 році, і ця земельна ділянка обліковується за ним на підставі проекта землеустрою та зареєстрована у Державному земельному кадастрі, а відсутність рішення про передачу йому у власність спірної землі порушує його конституційне право на отримання земельної ділянки як учасника бойових дій, через що вважає висновок суду про відмову у задоволенні позову необґрунтованим. Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних подібних правовідносинах.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

21 травня 2021 року КМДА надіслала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому вона вказує на законність оскаржуваних рішень та просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та надано строк для подання відзиву до 21 травня 2021 року, але який не міг перевищувати десяти днів після вручення цієї ухвали.

Копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги КМДА отримала 05 травня 2021 року, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення рекомендованого листа. Однак, відзив був надісланий до суду після спливу десяти днів після отримання відповідних документів, тобто з пропуском установленого строку та КМДА не порушує клопотання про поновлення строку на його подання, а суд позбавлений права самостійно вирішити дане процесуальне питання.

У зв`язку із цим, відповідно до статей 126 127 395 ЦПК України Верховний Суд залишає відзив КМДА без розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в міському земельному кадастрі обліковується за позивачем ОСОБА_1 на підставі проекта землеустрою щодо її відведення (справа А-22224).

Земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 8000000000:62:510:0014, що підтверджується витягом від 10 вересня 2015 року № НВ-8000210522015.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Судами попередніх інстанцій установлено, що спірна земельна ділянка обліковується за позивачем ОСОБА_1 та зареєстрована в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 8000000000:62:510:0014.

Відповідно до статті 40 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

У статті 116 ЗК України зазначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Статтею 118 ЗК України передбачено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідно до пункту 4.8. Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у м. Києві (затвердженого рішенням Київської міської ради від 20 квітня 2017 року № 241/2463) після державної реєстрації земельної ділянки (внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру про проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки) зацікавлена особа з метою прийняття Київською міською радою рішення про передачу (надання) земельної ділянки у власність (в користування) звертається в установленому порядку до приймальні Київради з земельних питань для прийняття Київською міською радою відповідного рішення. Приймальня Київради з земельних питань у день надходження заяви або протягом наступного робочого дня надсилає подані матеріали до Департаменту земельних ресурсів для: підготовки висновку щодо надання в установленому законом порядку земельної ділянки відповідно до статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в України»; занесення відповідної інформації до міського земельного кадастру (за необхідності); підготовки проекту рішення Київської міської ради про передачу (надання) земельної ділянки у власність (в користування) або про відмову у передачі (наданні) земельної ділянки у власність (в користування); підготовки пояснювальної записки до проекту рішення Київської міської ради про передачу (надання) земельної ділянки у власність (в користування) або про відмову у передачі (наданні) земельної ділянки у власність (в користування). Пояснювальна записка до проекту рішення Київської міської ради обов`язково має містити інформацію щодо: правового статусу земельної ділянки; правового статусу об`єкта нерухомого майна (за наявності); особи заявника та іншу наявну інформацію, що має значення для прийняття рішення Київської міської ради.

Судами попередніх інстанцій установлено, що рішення про передачу земельної ділянки у власність приймає орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, та в даному випадку це є повноваженнями Київської міської ради.

Оскільки позивачем заявлені позовні вимоги до КМДА, яка є виконавчим органом Київської міської ради, суди дійшли обґрунтованого висновку, що позов пред`явлено до неналежного відповідача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц викладений висновок, що за результатами розгляду справи по суті заявлених вимог до належного відповідача, суд відмовляє в позові до такого відповідача.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Судами установлено та не спростовано позивачем, що він не звертався до Київської міської ради із заявою про передачу у власність спірної земельної ділянки з урахуванням вимог статті 118 ЗК України та пункту 4.8. Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у м. Києві.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належними чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду: від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20; від 08 липня 2021 року в справі № 264/1520/19).

У справі, яка переглядається, колегія суддів Верховного Суду, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах і ухвалено рішення відповідно до встановлених обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Верховний Суд здійснює касаційний перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій на підставі документів (доказів), наявних у справі на час постановлення оскаржуваних рішень, а тому не приймає докази, подані учасниками справи до Верховного Суду.

Наведені у касаційній скарзі аргументи щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Викладені у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не свідчать про незаконність відповідних рішень і зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд приходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію їх обґрунтованості.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук