ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 754/2712/22

провадження № 61-2158св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

третя особа -виконувач обов`язків директора Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Тищенко Володимир Анатолійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 березня 2023 року, додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року, ухвалені у складі судді Лісовської О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва») про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він працює на посаді фельдшера спеціалізованої бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги за спеціалізацією психіатрія відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги з надання психіатричної допомоги КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва».

Наказом КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 31 січня 2022 року № 64 його відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Вказував на те, що зазначений наказ є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ньому працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, а тому відсутні підстави для відсторонення, що передбачені статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

При цьому щеплення від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-COV-2, не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками.

На порушення статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби, відповідного подання про усунення особи від роботи.

Крім того, оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення, оскільки ані стаття 46 КЗпП України, ані стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містить порядку для відсторонення працівників, які не щеплені проти С0VID-19. Пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236, що містить вимогу про «взяття до відома», не містить імперативних приписів про порядок здійснення відсторонення працівників, а лише вказує на рекомендації до усвідомлення інформації, висловленої Кабінетом Міністрів України.

Стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» вимагає, щоб відсторонення відбувалося в порядку, встановленому законом, а постанова Кабінету Міністрів України № 1236 не є законом та не може собою його підміняти.

Конституція України не визначає серед випадків обмеження права на працю, обмеження пов`язане із щепленням проти СОVID-19, встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України, як це було встановлено рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати наказ КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 31 січня 2022 року № 64 про його відсторонення від роботи на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати, поновити його на займаній посаді та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 21 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 31 січня 2022 року № 64 про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати.

Стягнуто з КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 01 лютого 2022 року до 31 березня 2022 року включно у розмірі 154 362,26 грн.

Стягнуто з КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» на користь держави судовий збір у розмірі 1 543,62 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що відповідач перед видачею оскаржуваного наказу документально не зафіксував факт проведення обов`язкового медичного огляду особи перед щепленням та (або) відмови чи ухилення позивача від його проходження і щеплення та, відповідно, оскаржуваний наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмова чи ухилення від проведення щеплення, тобто не дотримано порядку відсторонення від роботи на підставі наведених вище законодавчих актів.

При цьому суд першої інстанції враховував те, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, а відповідачем в оспорюваному наказі не наведено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання незаконним та скасування наказу відповідача від 31 січня 2022 року № 64 про відсторонення від роботи та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року стягнуто з КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 37 000,00 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивач поніс витрати на правничу допомогу у розмірі 37 000,00 грн, які підлягають стягненню з відповідача на його користь.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року апеляційну скаргу КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» задоволено частково, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 березня 2023 року у частині стягнення з КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за період з 01 лютого 2022 року до 31 березня 2022 року включно у розмірі 154 362,26 грн змінено, викладено мотивувальну частину рішення в цій частині у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 березня 2023 року залишено без змін.

Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у стягненні з КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 37 000,00 грн відмовлено.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню на користь позивача, слід вираховувати з середньоденної заробітної плати позивача та кількості робочих днів за період відсторонення, не врахував, що позивач виконував погодинну роботу і оплата його праці розраховувалася також щодо відпрацьованих годин на місяць, а тому середній заробіток повинен розраховуватися не з середньоденної заробітної плати, а з середньогодинної заробітної плати, і не з робочих днів за період з 01 лютого 2022 року до 31 березня 2022 року (дата допуску до роботи), а з кількості годин, які позивач повинен був відпрацювати за цей період згідно з графіком роботи.

При цьому апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсторонення ОСОБА_1 від роботи було неправомірним, оскільки в матеріалах справи відсутні докази факту відмови поінформованого працівника (позивача) від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факту ухилення від останнього, що оформлені відповідно до порядку, визначеного винним законодавством. Жодних доказів про надання лікарем особисто ОСОБА_1 об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення, матеріали справи не містять. Крім того, відсутнє відповідне письмове підтвердження відмови позивача, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідченого акта, складеного у присутності свідків, матеріали справи також не містять. Також у матеріалах справи відсутні й відомості щодо статистичного обліку відмови ОСОБА_1 від обов`язкових профілактичних щеплень, що були б внесені до відповідних медичних документів.

Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що позивач пропустив строк для подання додаткових доказів щодо понесених витрат на правничу допомогу і в заяві про ухвалення додаткового рішення не просив поновити пропущений процесуальний строк та не вказував про поважність причин його пропуску, а тому, враховуючи відсутність у матеріалах справи доказів витрат позивача на професійну правничу допомогу та розміру таких витрат, дійшов висновку про відмову у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У лютому 2024 року КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач був належним чином повідомлений про необхідність щеплення проти COVID-19 та надання відповідних документів про проходження цієї процедури або про наявність абсолютних протипоказань до такого щеплення, або документа про одужання від зазначеної хвороби, а також роз`яснено наслідки ненадання одного з таких документів та відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 у вигляді відсторонення від роботи без збереження заробітної плати. ОСОБА_1 не пред`явив роботодавцю документ, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцин, включених Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях або документ про одужання від зазначеної хвороби, або виданий в установленому Міністерством охорони здоров`я порядку висновок лікаря щодо наявності абсолютних протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (за формою № 028/1-о), а надав письмові пояснення про відмову від вакцинації від 25 січня 2022 року.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що медичні працівники КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва» (в тому числі і фельдшер ОСОБА_1 ) мають велику кількість соціальних контактів через виїзний характер роботи, а саме: під час виконання викликів відбуваються контакти з: пацієнтами, родичами пацієнтів, іншими особами, які знаходяться поряд із пацієнтом; водіями бригад; у разі здійснення госпіталізації пацієнта відбуваються контакти з: працівниками стаціонарних закладів охорони здоров`я та іншими особами які, під час здійснення госпіталізації пацієнта, знаходяться у стаціонарному закладі охорони здоров`я; під час знаходження у приміщеннях відділення відбуваються контакти з: іншими співробітниками закладу охорони здоров`я, які в свою чергу також здійснюють виїзди на виклики до пацієнтів, а також відбувається контакт з наявними лікарськими засобами та медичною апаратурою, з якою надалі мають контакт інші працівники та пацієнти), відповідно, наявність у фельдшера ОСОБА_1 більшої вірогідності заразитися COVID-19 та заразити велику кількість інших осіб через значну кількість соціальних контактів на роботі.

Суди не надали оцінки загрозі, яку потенційно на роботі може нести невакцинований медичний працівник закладу охорони здоров`я системи екстреної медичної допомоги.

Також суди не врахували неможливість встановити дистанційну/надомну форму організації праці ОСОБА_1 через характер виконуваної ним роботи.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Постанова апеляційного суду в частині скасування додаткового рішення суду першої інстанції не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Остапович В. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції в не зміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У березні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 працює на посаді фельдшера спеціалізованої бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги за спеціалізацією психіатрія відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги з надання психіатричної допомоги КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва».

10 січня 2022 року КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» видано наказ № 9 «Про попередження щодо відсторонення від роботи працівників підприємства, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19», відповідно до якого працівників КНП, у тому числі і позивача, попереджено про їх можливе відсторонення від роботи у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

25 січня 2022 року позивач надав роботодавцю письмові пояснення про відмову від вакцинації.

Наказом в.о.директора КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 31 січня 2022 року № 64 позивача було відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати з 01 лютого 2022 року до усунення причин, що зумовили таке відсторонення, і отримання доступу до роботи за результатами контролю.

Наказом в.о.директора КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 28 лютого 2022 року № 130/2 у зв`язку з введенням воєнного стану в Україні відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зупинено діюнаказу в.о.директора КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 31 січня 2022 року № 64 з 26 лютого 2022 року до завершення воєнного стану в Україні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»

Частиною шостою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21(провадження № 14-82цс22) ).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ України), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ України від 30 листопада 2021 року № 2664 затверджено Зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, відповідно до яких Перелік доповнено, зокрема пунктом 8 «Заклади охорони здоров`я державної та комунальної форми власності».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5

Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66, з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004 XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211), Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною.

Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

У справі, яка переглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі осіб, які звертаються до медичних закладів з метою отримання медичної допомоги і мають право на отримання безпечних медичних послуг; інших працівників цього ж медичного закладу, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, зокрема працівників медичних закладів, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників системи охорони здоров`я, в тому числі і власне нещепленого працівника.

Колегія суддів зазначає, що відмова від вакцинації є правом громадянина, але, як будь-яке право, в деяких ситуаціях це право може бути обмежено.

Верховний Суд, визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, враховує наявність відповідних фактів, у тому числі кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих). Позивач працюєфельдшером спеціалізованої бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги за спеціалізацією психіатрія відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги з надання психіатричної допомоги КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва», тобто має значну кількість соціальних контактів, у тому числі з особами, які звертаються до медичних закладів з метою отримання медичної допомоги, унаслідок чого має підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню, а отже, нагально необхідним є її відсторонення від роботи та саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), тому Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то заробітна плата працівнику в цей період не виплачується, а отже, вимоги про виплату заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи не підлягають задоволенню.

Відповідач, застосувавши такий тимчасовий захід, як відсторонення від виконання обов`язків працівників, які не мають профілактичного щеплення, виконував свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я оточуючих. Право позивача на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не надав документа на підтвердження наявності у нього щеплення проти COVID-19 або будь-яких доказів на підтвердження того, що у нього є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Верховний Суд вважає, що відсторонення позивача відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає службову необхідність у контактуванні з іншими людьми, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд дійшов висновку, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Зазначене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 27 березня 2024 у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23), де суд касаційної інстанції виснував, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточення (людей). Одночасно з цим, об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, встановлено, що таке індивідуальне обмеження, як тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постановах від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20), від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 22 листопада 2023 року у справі № 357/1508/22 (провадження № 61-8101св23); від 08 травня 2024 року у справі № 335/6967/22 (провадження № 61-3707св24).

З огляду на зазначене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та скасування наказу про відсторонення, що є підставою для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій. При цьому Верховний Суд вважає, що обмеження прав особи може відбуватися в інтересах держави і суспільства і повинно бути обумовленим насамперед необхідністю поваги таких самих прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року не підлягає перегляду в касаційному порядку, оскільки скасоване постановою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року, яка не оскаржується в частині скасування додаткового рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 квітня 2023 року та ухвалення нового рішення про відмову у стягненні з КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 37 000,00 грн, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Враховуючи те, що Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів попередніх інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , а останній звільнений від сплати судового збору, судові витрати, які сплатило КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 2 315,43 грн та у суді касаційної інстанцій у розмірі 7 038,84 грн, підлягають стягненню за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа - виконувач обов`язків директора Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Тищенко Володимир Анатолійович, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку відмовити.

Стягнути за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, на користь Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) судові витрати у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 2 315,43 грн (дві тисячі триста п`ятнадцять гривень 43 копійки) та у суді касаційної інстанції у розмірі 7 038,84 грн (сім тисяч тридцять вісім гривень 84 копійки).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець