Постанова
Іменем України
12 січня 2022 року
м. Київ
справа № 754/4475/19
провадження № 61-5491св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 травня 2020 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Сержанюка А. С., Слюсар Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позовна заява мотивована тим, що 02 листопада 2010 року сторони
у справі уклали договір позики у вигляді розписки, відповідно до якої відповідач отримав у борг від позивача грошові кошти у розмірі 73 600 дол. США на будівництво приватного будинку та зобов`язався повернути ці
кошти після його продажу, у найближчий час, орієнтовно до 01 червня
2012 року.
Вказувала, що ОСОБА_2 брав позику на будівництво будинку, розташованого на АДРЕСА_1 . При цьому він запевнив ОСОБА_1 , що після продажу вказаного будинку поверне кошти. Проте відповідач будинок не добудував, не ввів його в експлуатацію та не здійснив продаж зазначеного майна, у зв`язку з чим у визначений строк позику не повернув.
У 2016 році внаслідок невиконання відповідачем боргових зобов`язань позивач звернулась до правоохоронних органів із заявою про злочин, за результатом розгляду якої відкрито кримінальне провадження, під час
якого проведена почеркознавча експертиза, яка підтвердила, що розписка
від 02 листопада 2010 року написана особисто відповідачем. У подальшому (24 жовтня 2016 року) кримінальне провадження закрито та роз`яснено позивачу право звернутись до суду в порядку цивільного провадження.
Станом на час звернення з указаним позовом відповідач так і не здійснив
дій щодо продажу будинку та повернення коштів позивачу. Внаслідок невиконання ОСОБА_2 умов договору позики виникла заборгованість
у розмірі 1 999 712 грн.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 02 листопада 2010 року у розмірі 1 999 712 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 21 травня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що встановлення орієнтовного строку виконання зобов`язання за договором позики вказує на невизначеність такої істотної умови як строк виконання зобов`язань за цим правочином. Звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів, надані останньою пояснення слідчим, зібрані у справі докази та пояснення сторін свідчать про те, що ОСОБА_2 обіцяв повернути грошові кошти після продажу будинку, який він будував, але не пізніше 01 червня 2012 року. Зазначені обставини свідчать про те, що позивач могла дізнатись про порушення свого цивільного права у червні 2012 року та достеменно знала про таке порушення у січні 2016 року.
Звернення до суду 28 листопада 2016 року з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою від 02 жовтня 2010 року не перериває позовну давність, оскільки вказаний позов залишено без розгляду ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року у справі № 754/14873/16-ц.
З позовом у цій справі позивач звернулась лише 22 березня 2019 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Позивач не надала доказів на підтвердження наявності поважних причин пропуску позовної давності. Із заявою про поновлення позовної давності позивач до суду не зверталась.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позивач зобов`язання за договором позики від 02 листопада 2010 року виконала у повному обсязі, відповідач отримав надані у борг грошові кошти у розмірі 73 600 дол. США на строк до 01 червня 2012 року. ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики належним чином не виконав, станом на час звернення позивача до суду позику не повернув. Відповідач, не сплативши в указаний у договорі строк позику, порушив вимоги статті 530 ЦК України. Однак, позивач пропустила позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови
у позові.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Вказує, що відсутній висновок щодо початку перебігу позовної давності у справі про стягнення заборгованості за договором позики, якщо відповідно до розписки грошові кошти повинні бути повернені боржником після настання орієнтовного строку чи після настання певної події, якою є продаж приватного будинку.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (частина третя
Касаційна скарга мотивована тим, що кінцевої дати повернення боргу розписка не містить, у ній зазначено, що ОСОБА_2 зобов`язався повернути борг за умови настання певної події. Тобто зміст розписки свідчить про те, що строк настання зобов`язань щодо повернення боргу починається після настання певної події (з відкладальною умовою), якою
є продаж будинку, розташованого на
АДРЕСА_1 . На час звернення до суду
з цим позовом, відповідач будинок не продав. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що повернення боргу мало відбутися 01 червня
2012 року.
На час написання розписки у відповідача була у власності одна
земельна ділянка, розташована на
АДРЕСА_1 , на якій знаходився фундамент, і саме на цій земельній ділянці позичальник зобов`язався побудувати будинок та продати його, а після продажу повернути кошти позикодавцеві. Інших будинків у відповідача не було та не має. ОСОБА_2 не надав доказів, що його обов`язок щодо повернення коштів виникає після продажу будинку, розташованого у селі Погребах Броварського району Київської області.
На час звернення до суду приватний будинок, на будівництво якого були отримані гроші в борг, продано не було, тобто позовна давність не сплила, оскільки обумовлена розпискою подія (продаж будинку) на час звернення до суду так і не настала.
Суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема на підставі протоколу одночасного допиту осіб від 12 жовтня 2016 року. Матеріали кримінального провадження були витребувані за ініціативою суду, сторони не заявляли клопотань про витребування вказаних доказів. Витребування зазначених матеріалів відбувалося на стадії розгляду справи по суті, що є порушенням норм процесуального права. Разом з тим, зміст указаного протоколу не може бути доказом щодо обставин, коли саме позивач дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_2 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказував, що протокол одночасного допиту осіб від 12 жовтня 2016 року був наданий суду відповідачем та є належним і допустимим доказом, якому суди дали належну правову оцінку. Суди належним чином дослідили зібрані
у справі докази, зокрема, договір позики, а також правильно встановили фактичні обставини та початок перебігу позовної давності. Будинок, розташований у селі Гатному Києво-Святошинського району Київської області, не має відношення до договору позики. Вказаний будинок був проданий у травні 2014 року, про цей факт позивач була обізнана.
ОСОБА_1 пропустила позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем, тому суди правильно відмовили у задоволенні позову саме з цієї підстави.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
01 червня 2021 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
від 22 грудня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що сторони у справі 02 листопада 2010 року уклали договір позики у вигляді розписки.
Згідно з указаною розпискою ОСОБА_2 отримав у борг від
ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 73 600 дол. США на будівництво приватного будинку та зобов`язується їх повернути після його продажу, сподівається в найближчий час, орієнтовно до 01 червня 2012 року. З огляду на виправлення у розписці щодо зазначення року, сторони визнають, що
у розписці вказано «до 01 червня 2012 року».
ОСОБА_1 25 січня 2016 року звернулась до Оболонського управління поліції Головного управління національної поліції у м. Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення за фактом неповернення
ОСОБА_2 боргу за розпискою від 02 листопада 2010 року. За вказаним фактом порушено кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Відповідно до протоколу одночасного допиту осіб від 12 жовтня 2016 року ОСОБА_1 повідомила слідчому, що ОСОБА_2 обіцяв повернути грошові кошти, коли продасть будинок, який він будував, але обіцяв повернути грошові кошти не пізніше 01 червня 2012 року.
Постановою старшого слідчого від 24 жовтня 2016 року закрито кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 25 січня 2016 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України, за відсутністю в діях складу кримінального правопорушення.
28 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу у розмірі 1 987 200 грн, відшкодування моральної шкоди - 5 000 грн.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 23 грудня 2016 року відкрито провадження у справі № 754/14873/16-ц за вищевказаним позовом.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року
у справі № 754/14873/16-ц позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу залишено без розгляду відповідно до частини п`ятої статті 223, пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.
З позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулась до суду 22 березня
2019 року.
Відповідач у суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що зобов`язання за договором позики від 02 листопада 2010 року позивач виконала у повному обсязі, відповідач отримав надані у борг грошові кошти у розмірі 73 600 дол. США
з днем повернення до 01 червня 2012 року. Відповідач зобов`язання за договором позики належним чином не виконав, станом на час звернення позивача до суду позику не повернув. Відповідач, несплативши в указаний
у договорі строк позику, порушив вимоги статті 530 ЦК України, відповідно до якої, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Строк виконання у розписці не встановлений вказівкою на подію, яка неминуче має настати. Позивач не надала суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, тому порушене право позивача не підлягає захисту у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Також апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що виходячи зі змісту протоколу одночасного допиту осіб від 12 жовтня
2016 року, що позивач мала змогу дізнатись про порушення свого цивільного права ще у червні 2012 року та достеменно знала про таке порушення у січні 2016 року.
Колегія суддів Верховного Суду частково не погоджується з указаними висновками апеляційного суду, враховуючи таке.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту
і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що вона передала відповідачу у борг кошти на будівництво будинку, розташованого на
АДРЕСА_1 , про що було написано відповідну розписку від 02 листопада
2010 року, в якій зазначено, що ОСОБА_2 отримав у борг від
ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 73 600 дол. США на будівництво приватного будинку та зобов`язується їх повернути після його продажу, сподівається в найближчий час, орієнтовно до 01 червня 2012 року.
Позивач стверджувала, що кошти у позику були надані саме для
будівництва будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язався повернути борг після продажу вказаного будинку, проте зазначений будинок не продав, кошти не повернув. Вказувала, що позичальник діє недобросовісно, тому вона звернулася до правоохоронних органів, а потім до суду за захистом своїх порушених прав.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_2 зазначав, що брав кошти у борг у ОСОБА_1 , тому написав відповідну розписку, проте
вказані кошти були отримані не для будівництва будинку, розташованого
в селі Гатному Києво-Святошинського району Київської області, а для будівництва будинку, розташованого у селі Погребах Броварського району Київської області, та саме після продажу останнього він мав намір
повернути борг. Вказував, що факт кінцевого строку повернення боргу
(01 червня 2012 року) підтверджено протоколом прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 25 січня 2016 року та проколом одночасного допиту осіб від 12 жовтня 2016 року, які знаходяться у матеріалах кримінального провадження. Отже, позивач пропустила позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем у відзиві на позовну заяву, що є підставою для відмови у позові.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України).
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)
у строк та в порядку, що встановлений договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів
є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення,
а згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі,
з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша
статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» визначені у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами частини першої цієї статті, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Разом з тим, визначений позичальником у розписці термін повернення позики «сподіваюся в найближчий час, орієнтовно до 01 червня 2012 року» не може бути розтлумачений як кінцевий термін повернення позики.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08 травня 2019 року у справі № 554/6694/17 (провадження № 61-38242св18).
Проте апеляційний суд дійшов помилкового висновку про визначення
у розписці кінцевої дати повернення коштів (01 червня 2012 року), оскільки такий строк не є конкретним.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,
є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 251 ЦК України строком є певний період
у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
З настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 липня
2021 року у справі № 686/16464/18 (провадження № 61-2769св19).
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що
з пояснень позивача, викладених у протоколі одночасного допиту осіб
від 12 жовтня 2016 року, вбачається, що вона мала змогу дізнатись про порушення свого цивільного права ще у червні 2012 року та достеменно знала про таке порушення у січні 2016 року.
Разом з тим відповідач не погодився з викладеними у протоколі одночасного допиту осіб від 12 жовтня 2016 року поясненнями позивача, про що і зазначив власноручно у цьому ж протоколі, а постановою старшого слідчого
від 24 жовтня 2016 року закрито вищевказане кримінальне провадження за відсутністю в діях складу кримінального правопорушення.
Отже, викладені у протоколі обставини не можуть вважатися такими, що визнані сторонами у справі та не підлягають доказуванню під час вирішення заявлених вимог.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
З урахуванням наведеного посилання ОСОБА_2 на викладені
у протоколі одночасного допиту осіб від 12 жовтня 2016 року пояснення позивача (з метою застосування до спірних правовідносин позовної давності) за наявності письмової незгоди його з такими поясненнями
(з метою уникнення кримінальної відповідальності) не узгоджується із засадами розумності, добросовісності та справедливості, визначеними статтею 3 ЦК України.
Отже, суд апеляційної інстанції помилково погодився з висновками місцевого суду, який на підставі протоколу одночасного допиту осіб
від 12 жовтня 2016 року встановив, що позивач мала змогу дізнатись про порушення свого цивільного права ще у червні 2012 року та достеменно знала про таке порушення у січні 2016 року. Вказані висновки не підтверджені належними та допустимими доказами. Так, матеріалами справи не підтверджено настання саме у червні 2012 року або у січні
2016 року моменту, з якого у позивача як зацікавленої сторони виникло право на позов, тобто можливість реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
З аналізу зазначеної норми можна зробити висновок, що відкладальна обставина, це така обставина, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Тобто сторони на момент укладення правочину, щодо якого правові наслідки пов`язуються з настанням певної обставини, усвідомлюють можливість ненастання такої обставини.
Водночас згідно з абзацом другим частини першої статті 530 ЦК України зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
За змістом цієї норми, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, відповідна подія має неминуче настати.
Тлумачення змісту договору не може бути таким, що призводитиме до неможливості виконання договірного зобов`язання взагалі і ніколи.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня
2021 року у справі № 740/2904/17 (провадження № 61-15352св20).
Відкладальна обставина повинна мати вірогідний характер, однак сторонам завчасно невідомо, чи матиме місце така обставина.
Укладаючи правочин з відкладальною обставиною, його сторони пов`язують виникнення прав і обов`язків за таким правочином з певною обставиною, щодо появи якої в майбутньому у сторін існує лише відповідна вірогідність.
Відкладальна обставина може полягати у діях як однієї із сторін договору, так і третьої особи, яка нею не є, але у будь-якому разі повинна обумовлювати настання (зміну) відповідних прав і відповідних обов`язків обох сторін договору, а не лише однієї з них, та у момент укладання договору стосовно такої обставини має бути невідомо, настане вона чи ні.
Таким чином, на відміну від строку, яким є визначений проміжок часу до відомого моменту або події, яка неминуче має настати, відкладальна обставина має характер такої обставини, що може і не настати.
У розписці зазначено обов`язок відповідача повернути спірну суму позики після продажу будинку, на будівництво якого була отримана позика.
Тобто, за договором, укладеним між сторонами у цій справі, настання події (продажу будинку) залежить, в тому числі від волі відповідача, який заперечує отримання коштів з метою будівництва будинку на
АДРЕСА_1 , а також вважає неможливим повернення боргу після продажу цього будинку.
Разом з тим, позивач стверджує, що спірні кошти були надані саме для будівництва будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язався повернути борг після продажу саме цього будинку. Вказує, що відповідач до укладення договору позики надав їй докази на підтвердження обставин щодо наявності у нього земельної ділянки за вищевказаною адресою та початок будівельних робіт.
На підтвердження своїх доводів позивач подала до суду інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04 березня 2019 року, відповідно до якої ОСОБА_2 є власником об`єкта незавершеного будівництва (готовністю 82 %) загальною площею 227 кв. м, розташованого на
земельній ділянці на АДРЕСА_1 . Дата прийняття рішення про державну
реєстрацію - 27 вересня 2010 року. Підстава виникнення права власності на земельну ділянку - державний акт про право власності на земельну
ділянку, виданий 07 червня 2010 року Управлінням Держкомзему
у Києво-Святошинському районі Київської області на підставі договору дарування від 17 липня 2008 року.
Відповідач зазначає, що кошти у борг були отримані для будівництва будинку, розташованого у селі Погребах Броварського району Київської області та саме після продажу останнього він мав намір повернути борг, однак будівництво не здійснив взагалі.
Разом з тим, у запереченнях на апеляційну скаргу відповідач вказував, що
він 08 травня 2014 року продав ОСОБА_3 об`єкт незавершеного будівництва разом із земельною ділянкою, розташованою на
АДРЕСА_1 .
На підтвердження вказаних доводів відповідач подав до апеляційного суду інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 23 серпня 2019 року (том 1 а. с. 220-222), згідно з якою ОСОБА_3 є власником об`єкта незавершеного будівництва загальною площею 227 кв. м (готовністю 82 %) та земельної ділянки площею 0,0607 га, розташованих на
АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу від 08 травня 2014 року.
Проте апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув та не встановив, чи відбулась подія (відчуження будинку на
АДРЕСА_1 ), та чи була вона відкладальною умовою договору позики у вигляді розписки, за наявності у матеріалах справи двох інформаційних довідок з відповідного реєстру, які містять суперечливі відомості, а також не дослідив обставини щодо продажу зазначеного майна. При встановленні цих обставин підлягали перевірці доводи відповідача про застосування позовної давності.
При цьому у матеріалах справи немає доказів, що ОСОБА_2 належало нерухоме майно у селі Погребах Броварського району Київської області, та він не надав доказів, що саме після продажу останнього мав намір повернути борг. Відповідач не надав доказів, які підтверджують твердження позичальника щодо наявності будинку за вказаною вище адресою (у селі Погребах Броварського району Київської області), його будівництва та реалізацію.
Крім того, ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 29 березня 2019 року забезпечено позов у цій справі та накладено арешт саме на об`єкт незавершеного будівництва (готовність 82%) та земельну ділянку
для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських
будівель і споруд, які знаходяться на
АДРЕСА_1 .
Таким чином, передчасним є висновок апеляційного суду, що матеріалами справи не підтверджено надання позики саме для будівництва будинку на АДРЕСА_1 .
У справі, яка переглядається, очевидно, що дії відповідача, який отримав від позивача грошові кошти в розмірі 73 600 дол. США для будівництва будинку та погодився повернути кошти після продажу будинку, а згодом не вчиняє дій щодо повернення боргу, суперечать його попередній поведінці (отриманню коштів та встановленню обов`язку їх повернути після продажу будинку)
і є недобросовісними.
Матеріалами справи не підтверджено, що відповідач виконує або намагається виконати свій обов`язок щодо повернення коштів.
За таких обставин, з врахуванням змісту частини третьої статті 212 ЦК України та того, що відповідач не надав доказів щодо будівництва будинку, розташованого у селі Погребах Броварського району Київської області, заперечує отримання коштів з метою будівництва будинку, розташованого на
АДРЕСА_1 , а також вважає неможливим повернення боргу після продажу цього будинку і йому це невигідно, колегія суддів вважає, що позичальник не виконує обов`язок по поверненню отриманих грошових коштів.
Разом з тим, розписка містить дату її складання, відомості про отримання грошових коштів у конкретно визначеній сумі та зобов`язання щодо їх повернення. Отже, між сторонами виникли правовідносини позики, тому відповідач, який набув обов`язки за цим правочином, зобов`язаний виконати його умови та повернути борг.
Також апеляційному суду необхідно звернути увагу на те, що повернення позики не визначено кінцевою датою, оскільки зазначення у розписці «після продажу будинку, на будівництво якого була отримана позика», не може бути розтлумачене як конкретний кінцевий термін повернення позики.
За умови, якщо встановити дійсність намірів сторін при визначенні строку не є можливим, то вказана обставина може бути кваліфікована як така, що свідчить про невизначеність строку повернення грошових коштів.
Однак наведене не може свідчити про неукладення договору позики. Тим більше, чинне законодавство допускає можливість укладання договорів,
в яких сторонами заздалегідь не визначено строк їхнього виконання,
і такий може встановлюватися відповідно до вимог абзацу другого частини першої статті 1049 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.
Європейський суд з прав людини вказав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні, вимоги задовольнили. До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (рішення від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України»).
Проте апеляційний суд надав перевагу запереченням відповідача, не перевірив з достатньою повнотою доводи позивача, у постанові не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку
з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Отже, апеляційному суду необхідно перевірити зазначені сторонами обставини справи, а також норми права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.
Оскільки недоліки, допущені апеляційним судом, не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість вимог позивача, сприяти вирішенню заявлених
у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам
в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.
Доводи, наведені у позовній заяві, апеляційній та касаційних скаргах, а також відповідних запереченнях (відзивах) підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд
є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених
у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню
з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. Ю. Мартєв
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук