Постанова

Іменем України

14 липня 2022 року

м. Київ

справа № 754/6384/21

провадження № 61-2548св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - відділ з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - відділ з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що зазначена квартира належить ОСОБА_1 . Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2020 року встановлено, що квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , оскільки набута за договором дарування. Відповідач не подавав на зазначене рішення апеляційну скаргу. Після розлучення сторін у 2015 році відповідач вчиняє протиправні дії відносно позивача та її майна. Протиправність дій відповідача підтверджується зверненнями до поліції та листами, які долучені до позову. З 2009 року ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі. З цього часу за погодженням з відповідачем спірна квартира здається в оренду. Відповідач має у власності інше нерухоме майно та фактично проживає в елітному котеджі « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». ОСОБА_2 добровільно виселився з квартири, добровільно не проживає в ній та не вживає реальних дій, що свідчать про таке бажання. Він є заможною людиною, здає в оренду нерухоме майно, а тому ніяким чином житлове право відповідача не буде порушене у зв`язку із визнання його таким, що втратив право на користування відповідною квартирою.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що представником позивача в судовому засіданні вказано про те, що в Київському апеляційному суді перебуває справа № 754/17322/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Тому суд дійшов висновку, що позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є передчасним.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задоволено.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - відділ з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частині кожному. 01 червня 2004 року ОСОБА_2 подарував свою частину квартири позивачу. На час розгляду даної справи судові рішення про визнання договору дарування недійсним чи про поділ майна, зокрема цієї квартири відсутні. Остання належить на праві власності позивачу. Цей факт визнано відповідачем в судовому засіданні суду апеляційної інстанції. Зазначене свідчить, що відповідач свідомо вчинив дії, направлені на відчуження свого права власності позивачу, а, отже, і права користування спірною квартирою, яке є складовою права власності.

Також апеляційний суд, урахувавши всі обставини справи на підставі наданих сторонами доказів дійшов висновку, що визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, не порушуватиме вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки: втручання у право відповідача на повагу до його житла ґрунтується на законі, є необхідним у демократичному суспільстві та переслідує легітимну мету - захист права власності іншої особи; таке втручання не завдасть суттєвої шкоди відповідачу, який добровільно відчужив квартиру на користь позивача та має у власності інше житло (квартира АДРЕСА_2 ), що ним не заперечується.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

16 лютого 2022 року ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року та залишити у силі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що частина спірної квартири належить відповідачу, оскільки її 1/2 частина отримана позивачем на підставі договору купівлі-продажу під час перебування у шлюбі з відповідачем. Спір про поділ майна подружжя, у тому числі і даної квартири перебуває на розгляді судів з 2016 року та відповідна судова справа знаходиться на розгляді Київського апеляційного суду, тому рішення не набрало законної сили (справа № 754/17322/15-ц). Крім того, у провадженні Деснянського районного суду міста Києва перебуває на розгляді справа № 754/10620/21 щодо оспорювання договору дарування 1/2 частки спірної квартири. Тобто, фактично право особистої приватної власності позивача на квартиру не визнається відповідачем.

Тому наразі передчасно вважати, що у відповідача припинилося право власності на спірне житло (квартиру) та як наслідок - він втратив право на користування цим житловим приміщенням (майном).

Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 листопада 2015 року в справі № 754/15248/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 12 березня 1988 року Відділом реєстрації актів м. Фергана (Республіка Узбекистан) за актовим записом № 231.

Сторони мають спільну дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Спірним житловим приміщенням у цій справі є квартира АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 30 січня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 332, продавець ОСОБА_5 передала у власність покупців - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування частини квартири від 01 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 3959, ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 безоплатно у власність 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєстрований у спірній квартирі з 20 січня 2005 року та проживав у ній до 2018 року, що не заперечувалося відповідачем.

За договором оренди від 15 липня 2018 року ОСОБА_1 здає в оренду спірну квартиру ОСОБА_6 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2020 року в справі № 754/17322/15-ц за первісним та зустрічним позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, крім іншого, встановлено, що: не є предметом судового поділу квартира АДРЕСА_1 , оскільки є особистою власністю ОСОБА_1 . У рішенні суду зазначено, що за період шлюбу сторони набули у власність, крім іншого, квартиру АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу квартири від 31 серпня 2006 року, покупцем за яким був ОСОБА_2 .

За цим рішенням суду, крім іншого майна, у власність ОСОБА_2 виділено квартиру АДРЕСА_2 .

Рішення суду було оскаржено ОСОБА_1 та розгляд справи триває у суді апеляційної інстанції.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житла.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц).

У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 сформульована правова позиція, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла і членами його сім`ї, а також членами сім`ї колишнього власника житла.

У першому випадку (який має місце у справі, яка переглядається) власник житла (позивач) має право вимагати визнання колишнього власника (відповідача) таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Втрата права користування таким житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на нього у колишнього власника.

Апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності позивачу ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_2 по 1/2 частці кожному згідно договору купівлі-продажу від 30 січня 2004 року.

За договором дарування від 01 червня 2004 року ОСОБА_2 подарував свою частку цієї квартири (1/2) позивачу ОСОБА_1 .

Статтею 346 ЦК України визначено підстави припинення права власності, серед яких є, зокрема, відчуження власником свого майна, що й було зроблено відповідачем у справі.

Тобто, у такому випадку власник житла, який у добровільному порядку відчужив його іншій особі, втрачає право користування зазначеним житлом, яке є складовою права власності.

Відповідач ОСОБА_2 свідомо вчинив дію з відчуження свого права власності на частку у спірній квартирі позивачу, а, отже, і відмови від права користування спірною квартирою, яке в силу статті 317 ЦК України є складовою права власності.

ОСОБА_2 внаслідок таких дій фактично підтвердив свою добровільну згоду на втрату ним права користування спірним житловим приміщенням (квартирою) як співвласник у зв`язку із припиненням права власності на частку цього майна.

Разом із цим, апеляційний суд врахував наявність у відповідача іншого житла (квартири АДРЕСА_2 ), що не заперечувалося останнім. Суд відхилив заперечення відповідача, що квартира є предметом його бізнесу, здається в оренду та з неї сплачуються податки та інші платежі, оскільки це не спростовує неможливість її використання для особистого проживання.

Суд апеляційної інстанції, встановивши належним чином фактичні обставини справи на підставі наданих сторонами доказів, дійшов обґрунтованого висновку, що визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою не буде порушенням вимог Конвенції, оскільки: втручання у право відповідача на повагу до його житла ґрунтується на законі, є необхідним у демократичному суспільстві та переслідує легітимну мету - захист права власності позивача; не завдасть суттєвої шкоди відповідачу, який добровільно відчужив квартиру на користь позивача та має у власності інше житло та має можливість проживати там.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У справі, що переглядається, апеляційним судом на підставі наданих сторонами доказів обґрунтовано встановлено, що відповідач ОСОБА_2 втратив право на користування спірним житловим приміщенням. Разом із цим, задоволення цієї вимоги не порушить його право на житло, він не стане безхатченком, оскільки відповідач має у власності інше житло.

Висновки суду по суті вирішеного спору є правильними, законними, обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи.

У силу вищезазначених вимог закону та фактичних обставин у справі, апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків про можливість захисту прав позивача шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою.

Оскаржуючи в касаційному порядку рішення суду апеляційної інстанції, відповідач вказував, що договір дарування частки квартири оспорюється ним в судовому порядку (справа № 754/10620/21). Крім того, позивачем ОСОБА_1 оскаржено до Київського апеляційного суду рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 грудня 2020 року про поділ майна подружжя, де спірна квартира також є предметом спору (справа № 754/17322/15-ц).

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Сторони при розгляді цієї справи не скористалися своїм правом заявити клопотання про зупинення провадження до набрання законної сили рішенням суду у справі № 754/17322/15-ц (про поділ майна сторін), тому вирішення спору про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом суди першої та апеляційної інстанцій правильно здійснювали виключно на підставі наданих сторонами доказів.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (статті 328 ЦК України в редакції на час отримання позивачем у власність спірної квартири).

Ухвалюючи оскаржуване рішення апеляційний суд врахував, що відповідачем не спростовано законність правочинів про набуття позивачем права власності на спірну квартиру. Судові рішення про визнання договору дарування частки спірної квартири недійсним, про її поділ, позбавлення права власності позивача на це майно, або визнання за відповідачем права власності на цю квартиру (повністю або на частку) відсутні. У разі наявності такого рішення суду, відповідач не позбавлений права на перегляд постанови апеляційного суду в порядку, визначеному ЦПК України.

Як видно із касаційної скарги, підставою касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявник визначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування, зокрема, статей 405 406 ЦК України у подібнихправовідносинах.

Верховний Суд не вбачає підстав для формування висновку щодо питання застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах з огляду на наявність таких висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), посилання на які містяться у мотивувальній частині цієї постанови.

З огляду на предмет і підстави заявлених вимог, встановлені у справі фактичні обставини та правові норми, які підлягають застосуванню й були застосовані судом апеляційної інстанції при вирішенні спору, висновок щодо застосування наведених норм права, який формулює заявник у касаційній скарзі, не впливає на правильність вирішення апеляційним судом спору, у зв`язку із чим, Верховний Суд не формує висновок з приводу застосування цих статей у спірних правовідносинах.

При цьому необхідно зазначити, що формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 400 ЦПК межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Ураховуючи викладене, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, а тому не може бути задоволеназ огляду на наявність висновків Верховного Суду зі вказаного питання, які регулюють правовідносини щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житлом згідно статей 405 406 ЦК України, а також зважаючи на недоведення заявником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у цій конкретній справі.

Водночас, як свідчить характер доводів касаційної скарги, вони фактично зводяться донезгоди заявника із наданою апеляційним судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційним судом було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, і доводи касаційної скарги відповідних висновків апеляційного суду не спростовують.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук