Постанова

Іменем України

14 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 755/14595/17

провадження № 61-1653св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: Орган опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року у складі судді Гончарук В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заяви та рішень судів

У вересні 2017 року ОСОБА_1 в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні житлом.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що після розірвання шлюбу із ОСОБА_3 їх син - неповнолітній ОСОБА_2 за їх взаємною згодою став проживати разом з нею у с. Панфили Яготинського району Київської області, тоді як зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем проживання свого батька ОСОБА_3 . Співласниками вказаної квартири також є ОСОБА_4 та ОСОБА_6 . Неповнолітній ОСОБА_2 навчається в державному професійно- технічному навчальному закладі «Київське вище професійне училище водного транспорту у м. Києві» на денній формі та починаючи із травня 2017 року проживав разом із батьком за місцем реєстрації як член сім`ї одного із співвласників. Проте, відповідачі заперечують проживання в спірній квартирі неповнолітнього ОСОБА_2 .

Із урахуванням наведених обставин, позивач просила суд зобов`язати відповідачів усунути перешкоди неповнолітньому ОСОБА_2 у користуванні житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .

Під час судового розгляду ОСОБА_3 подав зустрічний позов та просив суд визнати неповнолітнього ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме спірною квартирою, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що неповнолітній ОСОБА_2 у спірній квартирі із червня 2013 року не проживає та з цього часу проживає разом зі своєю матір`ю - ОСОБА_1 , яка і утримує останнього, у зв`язку із чим втратив право на користування спірним житлом.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року позов ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , задоволено. Усунуто перешкоди неповнолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року залишено без змін.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскільки неповнолітній ОСОБА_2 , досягши чотирнадцяти років, виявив бажання та почав проживати разом зі своїм батьком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , де він зареєстрований, тому відсутні правові підстави для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. При цьому відповідачі не заперечують той факт, що вони перешкоджають йому у користуванні спірною квартирою, що є підставою у задоволенні первісного позову.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не дослідили докази, надані ОСОБА_3 . Суди помилково послалися на положення статті 160 Сімейного кодексу України, оскільки вказана норма застосовується у разі спору між батьками щодо місця проживання дитини, а також на статтю 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтю 155 Житлового кодексу Української РСР, оскільки неповнолітній ОСОБА_2 не є власником спірного нежитлового приміщення.

У травні 2019 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , у якому заявник просить відхилити указану касаційну скаргу та залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 не підлягає задоволенню із таких підстав.

Встановлені судами обставини

Рішенням Яготинського районного суду Київської області від 03 червня 2013 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

У шлюбі сторони маєть двох синів: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після розірвання шлюбу за домовленістю між батьками ОСОБА_2 почав проживати разом зі своєю матір'ю, а ОСОБА_7 - разом із батьком у спірній квартирі.

Відповідно до договору міни від 09 лютого 1995 року квартира квартир АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6

ОСОБА_2 зареєстрований у квартир АДРЕСА_2 із 14 вересня 2004 року.

На час розгляду справи ОСОБА_2 виповнилося 17 років та він поступив на навчання у Державний професійно-технічний навчальний заклад «Київське вище професійне училище водного транспорту в м. Києві» на денну форму навчання, тому починаючи із травня 2017 року проживав разом із батьком у спірній квартирі за місцем своєї реєстрації, як член сім'ї співвласника квартири, іншого житла не має.

Нормативно-правове обґрунтування

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що неповнолітній ОСОБА_2 із червня 2013 року не проживає у спірній квартирі, а проживає і перебуває на утриманні своєї матері - ОСОБА_1 .

Станом на червень 2013 року ОСОБА_2 не досяг чотирнадцяти років, тобто вважався малолітньою особою.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 не міг самостійно визначити місце свого проживання, тому сам по собі факт його не проживання у спірній квартирі не може вважатися безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користуватися житлом.

Встановивши, що неповнолітньому ОСОБА_2 відповідачі чинять перешкоди у користуванні спірною квартирою, у якій неповнолітній ОСОБА_2 зареєстрований та право на користування якою йому належить в силу закону, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод неповнолітньому ОСОБА_2 у користуванні вказаним житловим приміщенням.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що суди помилково послалися на положення статті 391 ЦК України, оскільки неповнолітній ОСОБА_2 не є власником спірного житлового приміщення, є необґрунтованими, з огляду на те, що із позовом про усунення перешкод у користуванні майном може звернутися не лише власник майна, а також і особа, яка відповідно до закону або договору має право володіння та користування майном.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не свідчать про порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Верховний Суд також ураховує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).

З урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин, Верховний Суд вважає, що позбавлення неповнолітнього ОСОБА_2 права на користування спірним житлом буде становити для нього надмірний тягар, неспіврозмірний із переслідуваною законною метою, та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, ґрунтуються на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, а тому відсутні підстави для їх скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик