Постанова

Іменем України

08 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 755/15348/19

провадження № 61-12458св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зобов`язання вчинити певні дії.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 15 липня 2019 року він є власником квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_2 чинить йому як власнику майна перешкоди у володінні та користуванні цим майном.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд усунути перешкоди у користуванні майном шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, зокрема квартирою АДРЕСА_1 , а також зобов`язати Дніпровську районну в м. Києві державну адміністрацію зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку в квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 02 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто перешкоди у користуванні квартирою ОСОБА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні майном, тому позов в цій частині є обґрунтованим і підлягає задоволенню на підставі статей 319 321 379 380 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Крім того, зазначив, що прийняте рішення про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, є підставою дня зняття цієї особи з реєстрації, тому додатково зобов`язувати реєстраційні органи вчинити ці дії немає потреби.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 грудня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд апеляційної інстанції постановив, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача і позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, тому наявні підстави для відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначив застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 308/5835/17 (провадження № 61-37066св18).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував вимоги статей 391 396 ЦК України до спірних правовідносин, а також вийшов за межі позовних вимог, поверхово описавши обставини спорів у інших справах між тими ж сторонами, і таким чином самоусунувся від дослідження обставин цієї справи.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року і витребувано із Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу № 755/15348/19.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи

З 15 липня 2019 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою М. С. відповідно до статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», та на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затвердженого 21 червня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Телявським А. М. за реєстровим № 3501.

Відповідно до відомостей із електронного реєстру територіальної громади м. Києва від 27 вересня 2019 року ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 грудня 2019 року у справі № 755/6436/19 позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Кондратюк В. С., приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Телявський А. М., про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, задоволено.

Визнано виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Кондратюком В. С. 05 лютого 2019 року, зареєстрований в реєстрі за № 202, про звернення стягнення з ОСОБА_2 , який є боржником за кредитним договором від 21 липня 2008 року № 23-512/08-А, укладеним між ним та Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит», перейменованим на Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником всіх прав та обов`язків якого на підставі договору про відступлення прав вимоги за договором застави, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М. А. 15 листопада 2018 року за реєстровим № 667, є Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», таким, що не підлягає виконанню.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення набрало законної сили.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року у справі № 755/24747/14-ц заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» про заміну сторони виконавчого провадження залишено без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Спір з приводу користування квартирою АДРЕСА_1 виник між її новим власником ОСОБА_1 , якому ця квартира належить на праві власності відповідно до свідоцтва про право власності від 15 липня 2019 року, та ОСОБА_2 , який зареєстрований у цій квартирі та був її власником до проведення прилюдних торгів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У рішенні ЄСПЛ від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформулювала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК Української РСР).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Колегія суддів вважає, що права колишнього власника, членів сім`ї колишнього власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Таким чином, у справі, яка переглядається в касаційному порядку, необхідно оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном з урахуванням правових висновків, викладених у вказаних постановах Верховного Суду та рішеннях ЄСПЛ, і дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цією квартирою відповідачем, який не є членом його сім`ї, проте зареєстрований у цій квартирі.

Також суду апеляційної інстанції необхідно з`ясувати, за які кошти колишнім власником спірної квартири вона була придбана, оскільки відповідно до статті 109 ЖК Української РСР, як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не виконав вимоги, передбачені процесуальним законодавством України, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки апеляційним судом порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час перегляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, усунути вказані недоліки на стадії касаційного перегляду неможливо, тому у суду касаційної інстанції відсутні підстави для ухвалення нового рішення або зміни судового рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалена з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводам і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк