Постанова

Іменем України

29 липня 2022 року

м. Київ

справа № 755/16414/18-ц

провадження № 61-234св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, Реєстраційна служба Головного територіального управління юстиції у м. Києві,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 липня 2021 року у складі судді Чех Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Кулікової С. В., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві (далі - ГТУЮ у м. Києві), Реєстраційна служба Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, скасування запису про реєстрацію свідоцтва та скасування запису про реєстрацію права власності.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 . Спадкоємцями за законом є він та його рідний брат ОСОБА_2 . Після смерті батька залишилось спадкове майно - квартира АДРЕСА_1 . Разом із батьком у цій квартирі проживали він, його дружина ОСОБА_5 та їхня донька ОСОБА_6 . Відповідач, хоча і був зареєстрований у квартирі, але з 2010 року до цього часу в ній не проживає. З дня діагностування хвороби батька та до смерті, його лікуванням та доглядом займався лише він. Відповідач не приймав участі у догляді та лікуванні батька, не був присутній навіть при похованні. Після смерті батька в установлений строк він звернувся до Десятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, на підставі чого 24.03.2015 року заведена спадкова справа № 331/2015.

25 серпня 2015 року нотаріус видав йому свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частини спірної квартири. У вересні 2018 року йому зателефонував відповідач та повідомив, що він як спадкоємець за законом отримав свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частини квартири. Свідоцтво видано на підставі витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання, згідно з яким ОСОБА_2 зареєстрований у спірній квартирі з 03 вересня 1981 року і до цього часу.

Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 вересня 2018 року, видане Десятою Київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій під № 6-617 на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ; Скасувати у Спадковому реєстрі запис про реєстрацію свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 вересня 2018 року; скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на 1/2 частини спірної квартири.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 липня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних, достатніх доказів на підтвердження того, що відповідач із 2010 року до травня 2014 року не проживав за місцем реєстрації.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 .

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У грудні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19.

Також, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судових рішень представник заявника посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними братами та синами ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 оку.

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1 .

24 березня 2015 року на підставі заяви ОСОБА_1 Десятою Київською нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 331-2015 щодо майна померлого ОСОБА_4 .

Згідно з довідкою ЖБК «Харчовик-5» від 20 січня 2015 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 (знятий з реєстрації у зв`язку зі смертю), ОСОБА_1 з 03 вересня 1981 року, ОСОБА_5 із 19 серпня 2008 року, ОСОБА_6 із 06 травня 2008 року та ОСОБА_2 з 03 вересня 1981 року.

25 серпня 2015 року державний нотаріус Десятої Київської державної нотаріальної контори Гладкова О. П. на підставі поданої заяви ОСОБА_1 видала Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , реєстровий № 4-887.

05 вересня 2018 року ОСОБА_2 подав заяву до Десятої Київської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті батька - ОСОБА_4 .

05 вересня 2018 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , реєстровий № 6-617.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК Україниправо на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу(стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК Україниспадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Тобто, особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що прийняла спадщину.

Подібні висновки щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК Українивикладені у постановах Верховного Суду: від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19 (провадження № 61-3620св21).

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК Україниє необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.

Частиною першою статті 29 ЦК Українивизначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК Українине ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема, у готелі чи у санаторії тощо).

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.

Згідно з пунктами 3.21, 3.22 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, у редакції на момент відкриття спадщини, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

Зі змісту наведених норм закону, під постійним місцем проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.

Частина третя статті 1268 ЦК Українивимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що може бути відмінним один від одного (постанови Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц (провадження № 61-11488св21)).

Згідно зі статтею 1301 ЦК Українисвідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що подані позивачем докази достовірно не підтверджують факт непроживання ОСОБА_2 із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Матеріали справи свідчать про те, що не проживання ОСОБА_2 за адресою спадкодавця підтверджено наданими позивачем доказами. Отже, позивачем не доведено факту непроживання відповідача разом із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, а тому останній у силу вимог частини третьої статті 1268 ЦК Українивважається таким, що прийняв спадщину.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19.

У справі № 569/15147/17 Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції при вирішенні первісного позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого сину спадкодавця, який повно та всебічно дослідив обставини справи, перевірив їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, правильно встановив спірні правовідносини сторін і норми права, які підлягають застосуванню до них, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки він не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту постійного проживання зі своєю дружиною на час її смерті та не подав нотаріусу у встановлений статтею 1270 ЦК України строк заяву про прийняття спадщини.

У справі № 204/2707/19 Верховний Суд погодився з висновками про те, що державна реєстрація позивача у будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті батька за цією адресою реєстрації, оскільки спростована належними та допустимими доказами.

Водночас, висновок у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.Висновки у справах, на які міститься посилання у касаційній скарзі, і у справі, яка переглядається, не є суперечливими.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. При цьому порушень порядку надання та отримання доказів судом не встановлено.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний