ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 січня 2025 року
м. Київ
справа № 755/1773/24
провадження № 61-8158св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Томчишин Андрій Ігорович , на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого
2024 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року у складі колегії суддів Кулікової С. В., Болотова Є. В.,
Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту недостовірної інформації та її спростування, у якій просив встановити факт недостовірності та спростувати інформацію, поширену в мережі Інтернет на веб-сайті « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2».
Заявник обґрунтовував свою заяву тим, що на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_1 за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 викладено статтю, яка містить недостовірну інформацію стосовно заявника.
Зазначав, що неможливість встановити власника веб-сайту тягне за собою неможливість встановити автора відповідної статті, отримати про нього більше ідентифікуючої інформації, для пред`явлення до нього позовної заяви.
Зауважував, що заявник вчиняв усі можливі дії щодо встановлення поширювача інформації, автора статті, однак, попри це, поширювач інформації залишився бути невідомим, а сама по собі інформація « ОСОБА_4 » не є достатньою, для ідентифікації конкретної особи відповідача в позовному провадженні.
Оскільки особа, яка поширила інформацію, невідома, тому заявник вимушений звернутися із заявою про встановлення факту недостовірності інформації
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2024 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду міста Києва
від 08 травня 2024 року, у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1
про встановлення факту недостовірної інформації відмовлено.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що автор статті відомий ( ОСОБА_4 ), а доказів вчинення заявником всіх можливих дій для встановлення власника веб-сайту https://аntikor.com.ua суду надано не було.
Зі змісту статті, в якій, на думку заявника, міститься недостовірна інформація, вбачається, що автором статті зазначений ОСОБА_4 , отже автор статті відомий. Тобто у цьому випадку відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» належним відповідачем є автор відповідного інформаційного матеріалу.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що посилання заявника на неможливість встановлення особи, яка поширила недостовірну інформацію, та звернення до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування, є передчасними, та спростовуються документами, доданими до заяви. Таким чином, заява ОСОБА_1 про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування містить спір про особисте немайнове право, що виключає можливість її розгляду в порядку окремого провадження.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
03 червня 2024 року адвокат Томчишин А. І., який діє в інтересах ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року у цій справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі 757/43793/18-ц (провадження № 14-311цс19); у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року № 504/4099/16 (провадження № 61-11424сво23); у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 742/853/20 (провадження № 61-4484св23); у постанові Вищого господарського суду України від 14 липня 2009 року у справі № 21/131.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У жовтні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду із заявою про встановлення факту недостовірної інформації та її спростування, просив суд встановити факт недостовірності та спростувати інформацію, поширену в мережі Інтернет на веб-сайті « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2».
З довідки Дочірнього підприємства «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» від 15 липня 2022 року № 119/2022-ЗВ вбачається, що за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту https://аntikor.com.ua встановлено, зокрема, такі ідентифікатори: адреса електронної пошти реєстратора доменного імені, веб-сайт реєстратора доменного імені, хостинг-провайдер.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
У частині першій статті 293 ЦПК України зазначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (частина друга статті 293 ЦПК України).
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення визначені в частині першій статті 315 ЦПК України.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).
Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
Отже, у порядку окремого провадження розглядаються справи за заявами фізичних осіб про встановлення фактів, якщо встановлення фактів не пов`язується з наступним вирішенням спору про право і чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28 березня 2019 року у справі № 200/18232/18 (провадження № 61-2441св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 373/1890/19 (провадження № 61-6525св20), від 25 вересня 2024 року у справі № 757/19351/22-ц (провадження № 61-1564св23).
Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
При цьому недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких взагалі не було або які були, але відомості про них не відповідають дійсності. Крім того, законодавець уточнює, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка поширила таку інформацію, не доведе протилежне.
Таким чином, відповідно до частини другої статті 302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов`язана переконатися в її достовірності.
Захищаючи свої права, особа, щодо якої поширено недостовірну інформацію, має довести факт того, що таке поширення інформації порочить її честь, гідність і ділову репутацію.
Що стосується поширення негативної інформації в мережі інтернет, то відповідачем у такій справі є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту/порталу. При цьому саме позивач (людина, яка захищає своє чесне ім`я) зобов`язаний знайти і встановити дані цих осіб, оскільки ця інформація повинна бути відображена в позовній заяві.
Якщо ж автор поширеної інформації невідомий або його місце проживання/перебування встановити не вдається, якщо інформація має анонімний характер і доступ до сайту є вільним, то належним відповідачем у такій справі буде сам власник веб-сайту, на якому розміщувався інформаційний матеріал, оскільки саме цей власник ресурсу створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
У пункті 6.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) викладено висновок про те, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет. Згідно з усталеною практикою у сфері реєстрації і користування доменними іменами у мережі Інтернет, власником веб-сайту може бути інша особа, ніж реєстрант доменного імені, яким адресується такий веб-сайт. У таких випадках, власник веб-сайту визначається у договорі, укладеному з реєстрантом доменного імені. Інформація щодо власника веб-сайту може бути отримана у хостинг-провайдера веб-сайту.
У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц (провадження № 61-5189св18) вказано, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (пункт 2 частини третьої статті 175 ЦПК України). Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.
Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 277 ЦК України судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати, тощо). У такому випадку суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт неправдивості цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження.
Така заява розглядається за правилами, визначеними розділом IV ЦПК України «Окреме провадження». У разі доведеності обставин, на які посилається заявник, суд лише констатує факт, що поширена інформація є неправдивою, та спростовує її. При цьому тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на заявника, який несе витрати, пов`язані з її спростуванням. Встановлення такого факту можливо лише у тому разі, коли особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома. Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження особа, яка поширила інформацію, щодо якої виник спір, стане відома, то суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 504/4099/16-ц (провадження № 61-11424сво23).
У статті 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» зазначено, що веб-сайт - це сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою
і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом; веб-сторінка - це складова частина веб-сайту, що може містити дані, електронну (цифрову) інформацію, інші об`єкти авторського права і (або) суміжних прав тощо; власник веб-сайту - це особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про телекомунікації» домен - це частина ієрархічного адресного простору мережі Інтернет, яка має унікальну назву, що її ідентифікує, обслуговується групою серверів доменних імен та централізовано адмініструється; домен.UA - це домен верхнього рівня ієрархічного адресного простору мережі Інтернет, створений на основі кодування назв країн відповідно до міжнародних стандартів, для обслуговування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет.
З довідки дочірнього підприємства «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» від 15 липня 2022 року № 119/2022-ЗВ, яка міститься у матеріалах справи, відомо, що за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту https://аntikor.com.ua встановлено, зокрема, такі ідентифікатори: адреса електронної пошти реєстратора доменного імені, веб-сайт реєстратора доменного імені, хостинг-провайдер.
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
За наведених обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши знеособленість даних про реєстранта доменного імені в службі WHOIS, з метою встановлення власника веб-сайту https://аntikor.com.ua дійшли правильного висновку про можливість витребування відповідно до законодавства даних про реєстранта доменного імені anticor.com.ua у реєстратора цього доменного імені - Gransy s.r.o.; даних про отримувача послуг хостингу щодо розміщення програмного забезпечення веб-сайту https://аntikor.com.ua на спеціалізованому веб-сервері та забезпечення доступу до нього з мережі Інтернет - у хостинг-провайдера цього веб-сайту - ТОВ «Варіті»; даних про володільця облікового запису, що використовуються для розміщення веб-сайту: https://аntikor.com.ua у мережі Інтернет - у реєстранта доменного імені anticor.com.ua та/або отримувача послуг хостинга, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі за заявою, поданою у порядку окремого провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України, оскільки цей спір підлягає вирішенню у порядку позовного провадження відповідно до статей 27 175 177 ЦПК України.
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій колегія суддів Верховного Суду погоджується.
Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі 757/43793/18-ц (провадження № 14-311цс19), у постановах Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 742/853/20 (провадження
№ 61-4484св23), від 11 грудня 2023 року № 504/4099/16 (провадження № 61-11424сво23), оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які міститься посилання у касаційній скарзі, є різними, а правовідносини не є подібними.
У справі № 757/43793/18-ц (провадження № 14-311цс19) Великою Палатою Верховного Суду розглядався позов Компанії «Collyer Limited» до АТ КБ «Приватбанк», НБУ, ОСОБА_1, ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Томчишин Андрій Ігорович, Компанія «Teamtrend Limited», Компанія «Trade Point Agro Limited», Міністерство фінансів України, про визнання бездіяльності незаконною, визнання інформації недостовірною та такою, що порочить ділову репутацію.
У справі № 504/4099/16 (провадження № 61-11424сво23) Верховним Судом розглядалася заява ТОВ з іноземними інвестиціями «Трансінвестсервіс» про встановлення факту недостовірності інформації, заінтересовані особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, інтернет-видання «368.MEDIA Український антикорупційний портал». У цій справі Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виклав висновок про те, що юридична особа має право на ділову репутацію і таке право по своїй суті не може належати тільки фізичній особі; з метою захисту свого особистого немайнового права, в тому числі права на ділову репутацію, юридична особа може застосовувати як загальні способи захисту (глава 3 ЦК), так і спеціальні способи захисту особистих немайнових прав, які передбачені у главі 20 ЦК, зокрема, вимагати спростування поширеної недостовірної інформації, дати відповідь на цю інформацію тощо; з урахуванням принципу розумності, абзац 3 частини четвертої статті 277 ЦК України потрібно тлумачити в контексті змісту частини першої статті 91 ЦК України та частини першої статті 94 ЦК України. Тобто, оскільки юридична особа, хоча вона й є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, має універсальну правоздатність, юридичній особі належить право на ділову репутацію, то для захисту цього права юридична особа може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома. В такій ситуації юридична особа по суті немає іншого правового механізму захисту права на ділову репутацію (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2023 року).
У справі № 742/853/20 (провадження № 61-4484св23) Верховним Судом розглядався позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Громадської організації «Комітет по протидії корупції в органах влади», Компанії Тека-Груп Фаундеішн (Teka-Group Foundation) про визнання інформації недостовірною, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію
та відшкодування моральної шкоди.
Таким чином, порівнювані правовідносини різняться встановленими обставинами справи, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 757/43793/18-ц, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 504/4099/16 та у постанові Верховного Суду у справі № 742/853/20, є нерелевантним.
Саме по собі посилання на різні постанови Верховного Суду із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах чи у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.
При цьому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 14 липня 2009 року у справі № 21/131, оскільки
у частині 4 статті 263 ЦПК України, під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Інші доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли
під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору
на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів
не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами попередніх інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №№ 17160/06, 35548/06)).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування місцевим та апеляційним судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій
і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якого діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська