Постанова

Іменем України

14 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 755/17988/18

провадження № 61-19841св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

боржник - ОСОБА_2 ,

заінтересована особа - Міністерство юстиції України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Савицької Світлани Леонідівни на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року у складі судді Марфіної Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

В листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з клопотанням про визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню на підставі міжнародного договору, посилаючись на те, що з 01 грудня 2006 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , в якому вони мають двох неповнолітніх дітей - доньку ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 . У 2015 році вони всією сім`єю переїхали проживати до Канади, а на початку серпня 2017 року разом з дітьми виїхали до України для відпочинку. Однак по завершенню відпочинку ОСОБА_2 відмовився повертатися до Канади та залишив разом із собою сина ОСОБА_4 . Судовою постановою Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року № 500-12-336888-171 було оголошено про розлучення сторін, доручено ОСОБА_1 опіку над неповнолітніми дітьми, наказано негайно повернути ОСОБА_4 в Канаду без зволікання і щоб дитина повернулася під опіку матері, наказано припинення подружнього режиму сторін відповідно до закону. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила надати дозвіл на примусове виконання судової постанови № 500-12-336888-171 Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, що набрало законної сили 12 квітня 2018 року, про відібрання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у відповідача ОСОБА_2 та повернення його матері ОСОБА_1 за постійним місцем проживання в Канаді.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року в задоволенні клопотання відмовлено.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 як сторона, стосовно якої було постановлене судове рішення Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року, був позбавлений можливості взяти участь у судовому процесі через те, що йому не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи. Крім того, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не підлягає задоволенню і з тієї підстави, що судова постанова Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року ухвалена у справі щодо повернення дитини, розгляд якої належить виключно до компетенції суду України. Також судом зазначено, що питання про відібрання дитини та повернення її під опіку матері може вирішуватися на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» та яка набула чинності для України з 01 вересня 2006 року (далі - Конвенція 1980 року).

Постановою Київського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

06 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Савицька С. Л. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити клопотання, надати дозвіл на виконання судової постанови Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року № 500-12-336888-171.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи і не звернули уваги на те, що повідомлення ОСОБА_2 про судовий процес, який відбувався в Канаді, здійснювалося відповідно до вимог процесуального законодавства Канади, провінції Квебек, яким передбачено випадки та порядок повідомлення відповідача у справі про судовий процес через Viber, електронну пошту та інші технічні засоби. ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 через Viberповідомлення з документами щодо всіх судових процедур у справі, яка розглядалася Вищим Судом Канади, після чого ОСОБА_2 відповів на вказані повідомлення, що свідчить про його належне і вчасне повідомлення про розгляд справи. Таким чином, зробивши висновок про неналежне повідомлення боржника про розгляд справи іноземним судом, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не застосував до спірних правовідносин законодавство Канади та помилково послався на норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Крім того, в оскаржуваних судових рішеннях суди дали оцінку діям матері та батька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виходячи з вимог Конвенції 1980 року, однак не звернули уваги на те, що в цій справі ОСОБА_1 не заявляла вимог про повернення дитини в рамках Конвенції 1980 року, а заявила клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду.

У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Дутковський Б. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Оскільки заявник не надала доказів належного повідомлення ОСОБА_2 про розгляд справи Вищим Судом (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, то в цій справі місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. У клопотанні ОСОБА_1 посилалася на Конвенцію 1980 року, тому суди зобов`язані були встановлювати обставини щодо в`їзду/виїзду дитини з батьками до Канади та України, а також щодо нового середовища проживання ОСОБА_4 в Україні. ОСОБА_4 перебував в Україні з дня свого народження - 18 лютого 2010 року по січень 2016 року, а повернувся до України з Канади в червні 2017 року. Тобто за неповних десять років свого життя ОСОБА_4 перебував у Канаді півтора роки, а близько восьми з половиною років - в Україні. Наведене свідчить про те, що постійним місцем проживання дитини є Україна, а не Канада.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду міста Києва.

20 лютого 2020 року справа № 755/17988/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що судовою постановою про розірвання шлюбу Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року № 500-12-336888-171 було оголошено, зокрема про розлучення сторін, шлюб яких був зареєстрований 01 грудня 2006 року в місті Києві (Україна), доручено ОСОБА_1 опіку над неповнолітніми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , наказано негайно повернути дитину ОСОБА_4 в Канаду без зволікання і щоб дитина повернулася під опіку матері ОСОБА_1 , наказано припинення подружнього режиму сторін відповідно до закону.

За документами, наданими заявником зі справи, яка перебувала на розгляді у Вищому Суді (відділенні у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, судами встановлено, що ОСОБА_1 не зазначила ні адреси реєстрації, ні адреси фактичного проживання (перебування) ОСОБА_2 на території України.

02 листопада 2017 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марін Гузун подала до Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, клопотання про спеціальний режим оповіщення по електронній пошті і Viber, в якому зазначала, що з червня 2017 року ОСОБА_2 проживає в Україні, ОСОБА_1 спілкується з ним по електронній пошті або через додаток Viber, знає домашню адресу батьків ОСОБА_2 , але не впевнена, що він проживає з ними.

В поданій до Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, заяві позивача під присягою на підтримку клопотання про спеціальний режим оповіщення по електронній пошті та Viber, ОСОБА_1 зазначила, що ОСОБА_2 з дитиною знаходяться в Україні, в неї є адреса його батьків, але вона не знає, чи знаходиться він зараз за цією адресою, все їх спілкування здійснюється за допомогою електронної пошти та Viber.

Отже, при звернені до Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, ОСОБА_1 не зазначила адреси реєстрації, перебування чи фактичного проживання ОСОБА_2 .

При цьому в постанові про розірвання шлюбу Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року № 500-12-336888-171 та в інших наявних у справі документах не зазначено про те, що ОСОБА_2 було відомо про розгляд справи Вищим Судом (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, та що він отримував відповідні судові виклики і повідомлення.

За таких обставин місцевий суд констатував, що ОСОБА_2 як сторона, стосовно якої було постановлене рішення Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року № 500-12-336888-171, був позбавлений можливості взяти участь в судовому процесі через те, що йому не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи, оскільки іншого в цій справі не встановлено та стороною стягувача не доведено.

Крім того, апеляційний суд встановив, що 31 жовтня 2017 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марін Гузун подала до Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, повідомлення про подання ОСОБА_2 інформації про розгляд 16 листопада 2017 року в палаці Правосуддя Монреаля о 09.00 справи за клопотанням про тимчасові заходи і прохання про захисні заходи, що будуть представлені до винесення судового рішення. Однак зазначене повідомлення фактично електронною поштою чи будь-яким іншим засобом зв`язку ОСОБА_2 не направлялося. При цьому надані копії ймовірних скриншотів телефона ОСОБА_1 щодо листування в додатку Viber датовані 03 листопада 2017 року, тому не можуть бути доказом повідомлення про розгляд справи, який відбувся раніше.

Відповідно до статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. В Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу, внесеного до переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на користь юридичної особи держави-агресора та/або держави-окупанта або юридичної особи з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства держави-агресора та/або держави-окупанта.

Згідно зі статтею 82 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Частиною першою статті 462 ЦПК України передбачено, що рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Рішення іноземного суду може бути пред`явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред`явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (стаття 463 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 464 ЦПК України питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.

Згідно з частиною шостою статті 467 ЦПК України, розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом сторонам у триденний строк з дня постановлення ухвали.

Підстави для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду передбачені статтею 468 ЦПК України, за якою клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред`явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.

Під «повідомленням про процес» слід розуміти саме сповіщення судом сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення сторін «правом на суд».

Відповідно до частини першої статті 500 ЦПК України суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги щодо вручення викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, переданих їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами.

Згідно з частинами першою, другою статті 501 ЦПК України доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів виконується у судовому засіданні або уповноваженим працівником суду за місцем проживання (перебування, місцем роботи) фізичної особи чи місцезнаходженням юридичної особи. Виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вручаються особисто фізичній особі чи її представникові або представникові юридичної особи під розписку.

Порядок передачі судових та позасудових документів регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2052-III «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» з відповідними заявами та застереженнями, та яка набула чинності для України з 01 грудня 2001 року (далі - Конвенція про вручення).

Конвенція про вручення також ратифікована Канадою 10 квітня 1989 року. Тобто Україна та Канада є учасниками Конвенції про вручення.

Відповідно до статті 1 Конвенції про вручення ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно зі статтею 3 Конвенції про вручення орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.

Статтею 15 Конвенції про вручення передбачено, що судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві та це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту. Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Згадана правова норма застосовується за умов необхідності повідомлення фізичної особи - нерезидента, який є відповідачем у справі, про наявність справи, яка розглядається судом, для надання особі можливості вжиття заходів захисту, а саме, належного ознайомлення зі справою та вимогами інших сторін, підготовки власної позиції, доказів, доводів та міркувань тощо. Положення Конвенції про вручення не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки відповідача.

Звертаючись до суду з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, ОСОБА_1 посилалася одночасно на положення статей 462 464 465 ЦПК України та положення Конвенції 1980 року. При цьому заявник зазначила, що вона разом з дітьми вилетіли до України на початку серпня 2017 року, тоді як при зверненні до суду в Канаді вказувала, що виліт до України відбувся 20 червня 2017 року. Квитки на літак для неї та дітей купував ОСОБА_2 , а квиток для себе він придбав таємно від неї.

В суді апеляційної інстанції в судовому засіданні ОСОБА_1 пояснювала, що вона з ОСОБА_2 та дітьми разом вирушили до України для спільного відпочинку, у зв`язку з чим дозвіл на виїзд сина ОСОБА_4 від ОСОБА_2 не оформлювався, оскільки дитину супроводжували обоє батьків. ОСОБА_1 також зазначала, що протягом 6 місяців до звернення до іноземного суду з позовом про розірвання шлюбу вона не спілкувалася з ОСОБА_2 , а тому не знала, де він проживає.

Згідно зі статтею 3 Конвенції 1980 року переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Як зазначено у статтях 12, 13 Конвенції 1980 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини. Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

За таких обставин, оскільки при переміщенні сина сторін ОСОБА_4 з Канади до України з ним знаходилися обоє його батьків, які діяли за спільною згодою, а рішення про передачу дитини під опіку матері та визначення місця проживання дитини разом з нею ще не існувало, то суди дійшли висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин вищенаведених положень Конвенції 1980 року.

При цьому судами встановлено, що неповнолітня дитина - ОСОБА_4 у розумінні Конвенції 1980 року прижився у своєму новому середовищі в Україні, про що свідчать довідки з місця проживання (з 22 липня 2017 року дитина проживає зі своїм батьком в місті Фастові), акт обстеження умов проживання від 09 серпня 2018 року, витяг з протоколу засідання комісії з питань захисту прав дитини від 19 квітня 2018 року № 4/9, характеристика на дитину за третій клас навчання за підписом директора Фастівської спеціалізовано загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4, характеристика на дитину за другий клас навчання за підписом директора Фастівської дитячої музичної школи, декларація про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу ОСОБА_4 .

Крім того, у наведеному вище контексті місцевий суд звернув увагу на те, що за змістом психологічного обстеження, проведеного 06 лютого 2019 року психологом ОСОБА_13 , дитина проявляє прихильність до тата та негативні емоції по відношенню до мами. Психолог зазначив, що дитина проявляє бажання бути разом з татом та не хоче проживати разом з мамою. При згадуванні про маму у дитини спостерігається відчуття страху.

Згідно зі статтею 8 Конвенції 1980 року будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, може звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини. Заява повинна містити: a) інформацію про особу заявника, особу дитини і про особу того, хто підозрюється в переміщенні або утримуванні дитини; b) якщо можливо, дату народження дитини; c) підстави, на яких заявник вимагає повернення дитини; d) всю наявну інформацію про дитину і про особу того, у кого ймовірно знаходиться дитина. Заяву може бути доповнено: e) завіреною копією будь-якого рішення або угоди, що має відношення до справи; f) посвідченням або письмовим свідченням, виданим Центральним органом або іншим компетентним органом держави постійного проживання дитини або кваліфікованою особою, стосовно відповідного законодавства такої держави; g) будь-яким іншим документом, що має відношення до справи.

Статтею 5 Конвенції 1980 року передбачено, що вона застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції 1980 року припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.

При цьому, хоча Конвенція 1980 року спрямована на вирішення питання про повернення дитини до місця її постійного проживання, вона не містить визначення поняття «постійне місце проживання». У зв`язку з цим, при вирішенні питання про визначення постійного місця проживання враховуються, як правило, такі обставини, як: соціальне становище сім`ї, навчання у школі, чи була відповідна країна осередком життя дитини до переміщення або незаконного утримування, тощо.

Правові підстави виникнення правового зв`язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала.

Отже, Конвенція 1980 року чітко визначає, що виникнення правовідносин між дитиною та особами, яким належать права піклування про неї (у першу чергу, звичайно йдеться про батьків), слід пов`язувати із законодавством тієї держави, в якій дитина постійно проживає, не зважаючи на те, громадянином якої держави є дитина, заявник або особа, яка ймовірно протиправно утримує дитину.

Особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з Держави-учасниці або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину, може відповідно до статті 8 Конвенції 1980 року звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

У тому ж порядку, який передбачений для звернення із заявою про повернення дитини, відповідно до статті 21 Конвенції 1980 року може бути подана заява з проханням організувати або забезпечити ефективне здійснення прав доступу до дитини.

В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією 1980 року функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції (Головні управління юстиції в областях, Автономній Республіці Крим, місті Києві та місті Севастополі).

У разі, коли заява не відповідає вимогам Конвенції 1980 року, Центральний орган зобов`язаний невідкладно вжити всіх заходів, і в першу чергу, тих, які спрямовані на забезпечення добровільного повернення дитини або досягнення дружнього вирішення питання. У тому випадку, коли досягти цього не вдається, то Центральний орган зобов`язаний звернутися до суду або до компетентного органу.

Вищенаведене свідчить про те, що, виключно суди (або в деяких іноземних державах інші, призначені з цією метою адміністративні органи) тієї держави, де знаходиться дитина, мають право розглядати по суті справи на підставі Конвенції 1980 року. Тобто лише суд може вирішити питання про повернення дитини або відмовити у її поверненні, а також прийняти рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною (стаття 11 Конвенції 1980 року).

В Україні справи про повернення дитини до іноземної держави та про забезпечення права доступу до дитини суд розглядає у позовному провадженні в порядку, визначеному ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 був позбавлений можливості взяти участь в судовому процесі у Вищому Суді (відділенні у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, через те, що його не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи іноземним судом, а тому наявні правові підстави, передбачені пунктом 2 частини другої статті 468 ЦПК України, для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Крім того, пославшись на положення Конвенції 1980 року, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що зазначене клопотання не підлягає задоволенню також з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 468 ЦПК України, оскільки судова постанова Вищого Суду (відділення у справах сім`ї) Канади, провінції Квебек, округу Монреаль, від 12 квітня 2018 року ухвалена у справі щодо повернення дитини, розгляд якої належить виключно до компетенції суду України.

Доводи касаційної скарги про те, що повідомлення ОСОБА_2 про судовий процес, який відбувався в Канаді, здійснювалося відповідно до вимог процесуального законодавства Канади, провінції Квебек, яким передбачено випадки та порядок повідомлення відповідача у справі про судовий процес через Viber, електронну пошту та інші технічні засоби, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать вищенаведеним положенням Конвенції про вручення, за змістом яких документи про розгляд справи іноземним судом мали бути вручені саме у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави, в даному випадку - за нормами ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди дали оцінку діям матері та батька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виходячи з вимог Конвенції 1980 року, однак не звернули уваги на те, що в цій справі ОСОБА_1 не заявляла вимог про повернення дитини в рамках Конвенції 1980 року, а заявила клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду, є неспроможними, так як суди попередніх інстанції не вирішували питання про повернення чи відмову в поверненні дитини до Канади та не робили висновків щодо незаконного утримання дитини на території України, а виходили з вимог та доводів клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. У вказаному клопотанні заявник обґрунтовувала свої вимоги посиланням як на статті 462 464 465 ЦПК України, так і на Конвенцію 1980 року. Тому суди, враховуючи закріплений у статті 13 ЦПК України принцип диспозитивності цивільного судочинства та виходячи з вимог статті 263 цього Кодексу щодо законності і обґрунтованості судового рішення, зобов`язані були дати відповідь на всі доводи клопотання.

Суди попередніх інстанцій правильно застосували положення Конвенції 1980 року в контексті вирішення питання про те, до компетенції якого суду - Канади чи України - належить вирішення спору про повернення дитини.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно зазначив у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення висновок про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин Конвенції 1980 року, так як при переміщенні сина сторін ОСОБА_4 з Канади до України з ним знаходилися обоє його батьків, які діяли за спільною згодою, а рішення про передачу дитини під опіку матері та визначення місця проживання дитини разом з нею ще не існувало, також не заслуговують на увагу. Вказаний висновок суд апеляційної інстанції зробив, виходячи з пояснень ОСОБА_1 в судовому засіданні, яка зазначила, що вона з ОСОБА_2 та дітьми разом вирушили до України для спільного відпочинку, у зв`язку з чим дозвіл на виїзд сина ОСОБА_4 від ОСОБА_2 не оформлювався. При цьому в касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Савицька С. Л. не заперечувала факту прибуття ОСОБА_4 з Канади до України разом з обома батьками одним літаком.

Крім того, апеляційний суд встановив вищевказані обставини згідно з вимогами частини другої статті 367 ЦПК України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин справи, що за приписами статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Савицької Світлани Леонідівни залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук