№ 755/3782/17 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 755/3782/17

провадження № 61-15927св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року, ухвалене у складі судді Яровенко Н. О., та постанову Київського апеляційного суду

від 22 вересня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про знесення самочинного будівництва та повернення земельної ділянки.

В обґрунтування позову вказував, що прокуратура встановила факт порушення права територіальної громади міста Києва на розпорядження та користування земельною ділянкою, на якій незаконно збудовано нерухоме майно.

Зазначав, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 6 березня 2014 року у справі № 755/3627/14-ц визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю площею 352 кв.м, розташовану на

АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення суду право власності на нежитлове приміщення магазину площею 352 кв.м 26 березня 2014 року зареєстровано за ОСОБА_2 .

Рішенням державного реєстратора від 5 травня 2014 року № 12827602 внесено зміни щодо площі та назви об`єкта нерухомості, а саме: відомості «нежитлова будівля площею 352 кв.м» змінено на «нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м».

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 3 червня 2015 року скасовано рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 6 березня 2014 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до

ОСОБА_3 про визнання права власності відмовлено. На виконання цього рішення суду апеляційної інстанції рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 21 квітня 2016 року № 29363569 скасовано реєстрацію права власності на вказане майно, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м, розташоване на

АДРЕСА_1 , 8 червня 2016 року зареєстроване за

ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В. В. Реєстрація права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 порушує право власності територіальної громади міста Києва на земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Земельна ділянка, на якій незаконно збудовано зазначене майно, підлягає звільненню шляхом знесення самовільно збудованого нежитлового приміщення, оскільки вона належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва, виключно Київська міська рада має право розпоряджатися нею. Будь-які рішення про передачу спірної земельної ділянки ОСОБА_2 ,

ОСОБА_1 чи іншим особам Київська міська рада не приймала, документи, що посвідчують право користування земельною ділянкою, відсутні.

Оскільки будівництво нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 здійснено на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, вказаний об`єкт є самочинно збудованим. Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві (за інформацією на 23 червня 2015 року) не видавав дозволу та не реєстрував інших документів дозвільного характеру, які надавали б право на виконання підготовчих або будівельних робіт, та не приймав зазначений об`єкт до експлуатації. Ураховуючи, що на комунальній земельній ділянці, право розпорядження якою має лише Київська міська рада, незаконно збудовано будівлю магазину, Київська міська рада має право вимагати її знесення з метою поновлення свого порушеного права.

За таких обставин просив зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 350 кв.м, розташовану на

АДРЕСА_1 , територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року, ухваленим у складі судді Яровенко Н. Ю., у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 придбав приміщення, що знаходиться на земельній ділянці, яку позивач просить повернути територіальній громаді, за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, який не оспорений та не визнаний недійсним.

У зв`язку з тим, що відповідач не вчиняв жодних дій щодо самочинного будівництва об`єкта, який позивач просить знести, суд дійшов висновку, що права позивача ОСОБА_1 не порушував, жодних неправомірних дій не вчиняв, тому позов у поданій заступником прокурора редакції задоволенню не підлягає.

Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києві залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року - без змін.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказував про недоведення належними і допустимими доказами того, що нерухоме майно, яке належить відповідачу, знаходиться на земельній ділянці, яку просить звільнити заступник прокурора. Зазначив, що прокурор не надав актів обстеження земельної ділянки, графічних матеріалів, висновків земельної та будівельно-технічної експертиз, тому у матеріалах справи відсутні докази, які б у своїй сукупності вказували на конкретну земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме майно, та містили чіткі характеристики вказаного нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що у судовому засіданні сторонам роз`яснено право заявити клопотання про призначення у справі судової експертизи для встановлення обставин, які потребують з`ясування, однак позивач вказував, що у матеріалах справи достатньо доказів для задоволення позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У жовтні 2020 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована застосуванням судом апеляційної інстанції

статті 376 ЦК України без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі № 753/9171/15 (провадження № 61-19520св18).

Вважає помилковим висновок апеляційного суду про ненадання доказів, які б у своїй сукупності вказували на конкретну земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме майно та містили чіткі характеристики вказаного нерухомого майна, оскільки такий висновок не відповідає встановленим судам обставини, зокрема факту перебування нежитлового приміщення (магазину) площею 350 кв.м на АДРЕСА_1 ; здійснення самочинного будівництва цього приміщення на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети; звернення ОСОБА_1 до Київської міської ради із клопотанням про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлового приміщення (магазину) за вказаною адресою орієнтовною площею 0,6 га.

Крім того, в порушення статті 82 ЦПК України суд апеляційної інстанції не врахував обставин, встановлених рішенням Апеляційного суду міста Києва

від 3 червня 2015 року у справі № 755/2627/17, яким встановлена відсутність у ОСОБА_2 (попереднього власника спірного майна) права власності на самочинно збудований (реконструйований) об`єкт нерухомого майна на АДРЕСА_1 та самовільне використання нею земельної ділянки за цією адресою.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Нагорний О. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури, у якому, посилаючись на правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Зазначив про ненадання прокурором належних і допустимих доказів на підтвердження факту порушення відповідачем прав Київської міської ради, що виключає задоволення позову.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 7 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі № 753/9171/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 6 березня 2014 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю площею 352 кв.м, розташовану на АДРЕСА_1 .

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна

від 1 листопада 2016 року суди встановили, що на підставі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 6 березня 2014 року нежитлове приміщення магазину площею 352 кв.м, розташоване на

АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2 .

У подальшому рішенням державного реєстратора від 5 травня

2014 року № 12827602 внесено зміни щодо площі та назви вказаного об`єкта нерухомості, а саме: відомості «нежитлова будівля площею 352 кв.м» змінено на «нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м».

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 3 червня 2015 року скасовано рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 6 березня 2014 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності.

На виконання вказаного рішення апеляційного суду рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 21 квітня 2016 року № 29363569 скасовано реєстрацію права власності на вказане майно, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

від 1 листопада 2016 року суди встановили, що 8 червня 2016 року нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В. В.

Цей договір купівлі-продажу недійсним не визнавався, реєстрація права власності на нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м не скасована, що вказано сторонами.

Суди також встановили, що будівництво нежитлового приміщення проведено на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вказаний об`єкт є самочинно збудованим.

Згідно з базою даних міського земельного кадастру земельна ділянка

на АДРЕСА_1 не обліковується.

Крім того, суди встановили, що спірна земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва. Будь-які рішення про передачу вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 чи іншим особам Київська міська рада не приймала, документи, що посвідчують право користування земельною ділянкою, відсутні.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).

Статтею 126 ЗК України передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до статті 9 ЗК України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить, зокрема, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб і надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

З листа Департамента земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради від 25 червня 2015 року суди встановили, що земельна ділянка

на АДРЕСА_1 в міському земельному кадастрі не обліковується.

Спірна земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва. Будь-які рішення про передачу вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 чи іншим особам Київська міська рада не приймала, документи, що посвідчують право користування земельною ділянкою, відсутні, будівництво нежитлового приміщення проведено на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, отже вказаний об`єкт є самочинно збудованим.

Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (статті 391 ЦК України).

За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» про самовільне зайняття земельної ділянки свідчить вчинення особою будь-якої дії, спрямованої на фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

За правилами статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м на АДРЕСА_1 споруджене на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, дійшли правильного висновку, що це приміщення є самочинно збудованим.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про недоведення факту знаходження спірного нежитлового приміщення на земельній ділянці, яку просить звільнити заступник прокурора.

Вказаний висновок апеляційного суду спростовується встановленими судами обставинами. Так, факт знаходження нежитлового приміщення магазину площею 350 кв.м на АДРЕСА_1 підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна

від 1 листопада 2016 року № 71930775 та змістом договору купівлі-продажу

від 31 травня 2016 року, укладеного ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В. В.

Вважаючи встановленим факт перебування спірної земельної ділянки у власності територіальної громади міста Києва та знаходження об`єкта самочинного будівництва - нежитлового приміщення магазину

площею 350 кв.м - на АДРЕСА_1 , апеляційний суд безпідставно поклав на позивача обов`язок з надання доказів конфігурації спірної земельної ділянки (актів обстеження земельної ділянки, графічних матеріалів, висновків земельної та будівельно-технічної експертиз).

Також апеляційний суд безпідставно послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 19 квітня 2017 року у справі

№ 6-129цс17, оскільки у вказаній справі між сторонами (суміжними землекористувачами) виник спір щодо здійснення відповідачем самочинного будівництва частини житлового будинку на частині земельної ділянки, що належить позивачу. З урахуванням встановлених судами у вказаній справі обставин Верховний Суд України зазначив про необхідність у такому випадку з`ясування, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню, чи не вплине знесення окремих конструктивних елементів будинку на його міцність і безпечність.

У справі, що переглядається, будівництво нежитлового приміщення магазину площею 350 кв.м на АДРЕСА_1 здійснено на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, не була передана у власність ОСОБА_2 або ОСОБА_1 .

Отже у справі № 6-129цс17, що переглядалась Верховним Судом України, та у справі № 755/3782/17 судами попередніх інстанції встановлені різні фактичні обставини.

Враховуючи, що нежитлове приміщення магазину площею 350 кв.м

на АДРЕСА_1 побудовано на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, та є об`єктом самочинного будівництва, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позовних вимог прокурора та усунення перешкод у користуванні і розпорядженні Київською міською радою цією земельною ділянкою.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 25 листопада

2019 року у справі № 753/9171/15 (провадження № 61-19520св18), який судом апеляційної інстанції не врахований.

Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд скасовує рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 3 серпня

2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року і ухвалює нове рішення про задоволення позову.

Щодо втручання у право на мирне володіння майном

Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила:

1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення

статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, Верховний Суд враховує доведення належними та допустимими доказами незаконності і безпідставності перебування спірного об`єкта нерухомого майна на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Києва, та встановлені рішенням Апеляційного суду міста Києва

від 3 червня 2015 року у справі № 22ц/796/6252/2015 обставини щодо відсутності підстав для визнання права власності на спірні нежитлові будівлі за ОСОБА_2 , яка після скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції про визнання за нею права власності на вказане майно відчужила його ОСОБА_1 .

За таких обставин право органу місцевого самоврядування повернути самовільно зайняту земельну ділянку, з огляду на встановлені у даній справі обставини, гарантоване чинним законодавством України (стаття 212 ЗК України). Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 347/1276/17 (провадження № 61-40200св18).

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Враховуючи висновок касаційного суду про задоволення касаційної скарги, з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури підлягає стягненню судовий збір, сплачений нею за подання: позовної заяви - у розмірі 2 400 грн; апеляційної скарги у розмірі - 1 760 грн; касаційної скарги у лютому 2018 року - у розмірі 6 400 грн та касаційної скарги у жовтні 2020 року - у розмірі 3 200 грн, а всього підлягає відшкодуванню 13 760 грн.

Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про знесення самочинного будівництва та повернення земельної ділянки задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 350 кв.м, розташовану на АДРЕСА_1 , територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, привівши її у придатний для використання стан, шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури судовий збір за подання позову, апеляційної та касаційних скарг у загальному розмірі 13 760 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук