Постанова

Іменем України

20 червня 2022 року

м. Київ

справа № 755/457/17-ц

провадження № 61-114св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солом`яна Лідія Василівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2021 року у складі судді Виниченко Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період із 2001 року по 04 жовтня 2013 року; визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_1 ; визнання за нею права власності на Ѕ частини квартири та виключення Ѕ частини квартири зі спадкової маси ОСОБА_5 .

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що у період 1984-1988 роки вона та ОСОБА_5 познайомились та почали зустрічатися, після чого розійшлись. У 2000 році випадково зустрівшись, відновили свої відносини та з 2001 року почали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тобто почали вести спільне господарство, побут, сімейний бюджет, проводити всі сімейні свята, ювілеї, дні народження друзів. З ними також проживав її син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до якого ОСОБА_5 проявляв батьківську любов та повагу, як до власного сина. Шлюб вона та ОСОБА_5 уклали 04 жовтня 2013 року.

Стверджує, що в 2001 році спільно накопичені кошти вона з ОСОБА_5 вклали в інвестиційний контракт від 06 серпня 2001 року № 26567 для придбання нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 та 10 жовтня 2003 року квартиру оформили на ОСОБА_5 , відповідно свідоцтва про право власності.

Вартість квартири складала 230 227,52 грн, оплата за інвестиційним контрактом здійснювалася частинами за графіком платежів, що підтверджується касовими ордерами за період із 03 серпня 2001 року по 03 вересня 2002 року. Спільних коштів для інвестування квартири не вистачало, тому вона 03 січня 2002 року взяла в борг у своїх знайомих 115 000,00 грн, що підтверджується розпискою. З 2003 року по 2008 рік вона неофіційно була працевлаштована на підприємстві де здійснювала продаж рекламних площ, отримуючи середню заробітну плату 1 000 дол. США, що станом на 01 січня 2003 року еквівалентно 5 332,40 грн, а з 2009 року офіційно працювала в МПН «Артекс». Борг за розпискою від 03 січня 2002 року повернутий у 2014 році.

Спільними зусиллями та за спільні кошти вони проводили ремонтні роботи, почали купувати меблі. Після закінчення ремонту у 2009 році стали проживати у спірній квартирі, яка була набута нею та ОСОБА_5 спільно за час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також внаслідок їхньої спільної праці та за рахунок спільних коштів, у зв`язку з чим квартира є спільною сумісною власністю.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер. Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_5 є вона та його батько ОСОБА_4 . Заяви про прийняття спадщини вони подали у встановлений законом строк.

09 червня 2017 року позивач подала до суду позовну заяву у новій редакції, у якій просить встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу її та ОСОБА_5 у період із 18 березня 2000 року до 04 жовтня 2013 року; визнати спільною сумісною власністю квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на Ѕ частини квартири.

Позовні вимоги, крім викладеного раніше, обґрунтовані тим, що спірна квартира отримана без будь якого облаштування та оздоблення, а надалі вартість квартири збільшена у зв`язку з спільно проведеним ремонтом. З 01 січня 2004 року спільними зусиллями та за спільний кошт вони проводили ремонтні роботи, почали купувати меблі. Після закінчення ремонту у 2009 році вони почали проживати у спірній квартирі, яка була набута нею та ОСОБА_5 спільно за час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також внаслідок їхньої спільної праці та за рахунок спільних коштів, у зв`язку з чим квартира є спільною сумісною власністю.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 24 червня 2019 року залучено до участі у справі правонаступника ОСОБА_4 - ОСОБА_2 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Кодекс про шлюб та сім`ю УРСР не передбачав правого режиму проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу, що виключає можливість встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та ОСОБА_5 у період позовних вимог із 18 березня 2000 року по 31 грудня 2003 року.

Крім того, позивач до 17 січня 2002 року позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, а спірна квартира, що є предметом спору, придбана ОСОБА_5 за інвестиційним договором, кошти за яку сплачені до 03 вересня 2002 року.

Позивачем не доведено обставин, що у період із 01 січня 2004 року до 04 жовтня 2013 року за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу внаслідок спільної праці та за спільні кошти були проведені ремонтно-будівельні роботи за рахунок яких зросла вартість спірної квартири.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у період, який охоплюється позовними вимогами ОСОБА_1 про встановлення факту проживання із ОСОБА_5 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 до 17 січня 2002 року, що само по собі виключає можливість встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 18 березня 2000 року до 16 січня 2002 року. Позивачем не доведено обставин, що у період з 01 січня 2004 року до 04 жовтня 2013 року за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу внаслідок спільної праці та за спільні кошти були проведені ремонтно-будівельні роботи за рахунок яких зросла вартість спірної квартири.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У січні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19, від 10 червня 2021 року у справі № 501/2887/16-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 462/2962/20, Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.

Також, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частина третя статті 411 ЦПК України), а саме, про призначення комплексної судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи.

Щодо клопотання пор розгляд справи за участю представників ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі заявник просить розгляд касаційної скарги здійснювати у судовому засіданні за його участю сторін, зокрема, не обмежуючись, її представників ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

Клопотання обґрунтовано тим, що справа є достатньо складною, особливо з урахуванням тривалого періоду часу з 18 березня 2000 року до 04 жовтня 2013 року, що охоплює відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 , які спільно проживали сім`єю без реєстрації шлюбу (характер відносин), змін у законодавстві, яким регулювалися спірні правовідносини. Тому характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Сторона позивача реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі. Клопотання про розгляд справи судом касаційної інстанції за участю позивача не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення можуть надати представники ОСОБА_1 лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово у касаційній скарзі.

Верховний Суд, враховуючи викладене, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає, що у цій справі відсутні підстави для виклику заявника та її представників у судове засідання для надання особистих пояснень на стадії касаційного перегляду справи.

Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання особистих пояснень, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

06 серпня 2001 року між ОСОБА_5 та Акціонерним товариством Холдингова компанія «Київміськбуд» в особі АКБ «Аркада» укладений інвестиційний контракт № 26567 (про інвестування у житлове будівництво), предметом якого було інвестування двокімнатної квартири на бульварі Давидова в м. Києві.

10 жовтня 2003 року між АТ ХК «Київміськбуд» та ОСОБА_5 підписано акт прийому-передачі квартири інвестору, за змістом якого ОСОБА_5 , як інвестор, сплатив 100 % вартості та прийняв квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 80,93 кв. м, загальна дійсна вартість квартири складає 230 227,52 грн.

13 жовтня 2003 року на ім`я ОСОБА_5 . Державним управлінням справами Президента України видане Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 82,50 кв. м.

На підставі цього свідоцтва квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_5 у Київському міському бюро технічної інвентаризації Київської міської ради, що підтверджується Інформаційною довідкою КВ-2016 від 28 вересня 2016 року № 34969.

Із 02 січня 1993 року до 17 січня 2002 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_12 , який розірвано рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2001 .

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано 04 жовтня 2013 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу її та ОСОБА_5 у період із 18 березня 2000 року до 04 жовтня 2013 року та визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції Українизакони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК Україниакти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).

Водночас Конституція Українипередбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Пунктом 1 розділу VIIПрикінцевих положень Сімейного кодексу України визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Отже, норми СК Українизастосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК Українита ЦК України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

Крім того, частиною другою статті 3 СК Українипередбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Постановою Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-97цс11, ухваленою за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, сформульовано правову позицію щодо визначення ознак сім`ї при встановленні наявності чи відсутності фактичних шлюбних стосунків та визначено, що положення частини другої статті 3 СК Українистосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів. Встановлення факту проживання однією сім`єю у період до 01 січня 2004 року не передбачено Кодексом законів про шлюб та сім`ю України.

За усталеною практикою спори про поділ майна осіб, які проживали однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі до 01 січня 2004 року, підлягають вирішенню із застосуванням положень Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК УРСР. Отже розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).

Частиною другою статті 112 ЦК УРСРвизначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 ЦК України).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки у разі встановлення судом таких обставин положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність»будуть правильно застосовуватися.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутності підстав для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період із 18 березня 2000 року до 01 січня 2004 року, оскільки до правовідносин, що виникли між сторонами у цей період, застосовуються положення КпШС України, якими не передбачено можливості встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Крім того, у період із 18 березня 2000 року і до 17 січня 2002 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі із іншим чоловіком.

Враховуючи те, що вартість спірної квартири сплачена у період із 03 серпня 2001 року по 03 вересня 2002 року, що підтверджується копіями приходних касових ордерів, у яких зазначено платником ОСОБА_5 , суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що квартира придбана ОСОБА_5 за його особисті кошти.

Оцінюючи доводи касаційної скарги у частині посилання заявника на положення КпШС України, Верховний Суд визнає їх помилковими, оскільки на спірні правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , які протягом періоду із січня 2002 року до 31 грудня 2003 року не перебували у зареєстрованому шлюбі, правила цього Кодексуне поширюються.

Судами встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_5 до здійснення реєстрації шлюбу із ОСОБА_1 , доказів ведення ними спільного господарства, побуту, бюджету, й найголовніше, придбання майна внаслідок спільної праці - не встановлено, а отже, обґрунтованим є висновок судів про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на Ѕ частини квартири.

Суди попередніх інстанцій, дослідивши надані докази, дійшли до правильного висновку, що позивачем не доведено факт купівлі внаслідок їхньої спільної праці з ОСОБА_5 спірної квартири, зокрема ОСОБА_1 не надала суду достатніх доказів, які б свідчили про надання нею коштів та розмір фактичного внеску у рахунок оплати вартості спірного нерухомого майна.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19, від 10 червня 2021 року у справі № 501/2887/16-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 462/2962/20, Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19, постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17 сформульовано висновки про те, що грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником. За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК Українине називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у цих постановах, оскільки, відмовляючи у задоволенні позову, суди, враховуючи вимоги частини першої статті 62 СК України, встановили, що ОСОБА_1 не довела істотне збільшення вартості майна ОСОБА_5 за час шлюбу за рахунок її особистих коштів.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція сформульована у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Отже, саме на позивачку покладався обов`язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України для визнання майна одного з подружжя об`єктом права спільної сумісної власності.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, оскільки у наведених заявником постановах встановлені обставини, відмінні від тих, які встановлені в оскаржуваних судових рішеннях суду у справі, що переглядається. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм матеріального права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але за різних фактичних обставин, не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц сформульовано висновок про те, що у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв`язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.

У постанові Верховного Суду від 10 червня 2021 року у справі № 501/2887/16-ц сформульовано висновок про те, що правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК Українидає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Для встановлення солідарного боргового обов`язку подружжя необхідно враховувати, щоб один із подружжя довів у суді, що другий з подружжя був обізнаний про розписку та не заперечував проти такої позики, а також суду необхідно встановити на підставі доказів, що позичені кошти були витрачені в інтересах сім`ї.

У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 462/2962/20 сформульовано висновок про те, що для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Вказані постанови наведені заявником з метою переоцінки наданої нею розписки від 03 січня 2002 року, за змістом якої позивач отримала від ОСОБА_13 грошові кошти в сумі 115 000,00 грн для купівлі житла, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , кошти зобов`язувалась повернути до 03 січня 2005 року.

Водночас, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Суди надали оцінку вказаній розписці та вказали на те, що вона не підтверджує використання позивачем коштів з метою придбання спірної квартири, оскільки ОСОБА_1 перебувала в іншому шлюбі, а в лютому 2002 року її колишній чоловік ОСОБА_12 купив їхній дитині квартиру на АДРЕСА_4 , у якій здійснювався ремонт.

Також у касаційній скарзі заявниця стверджує, що суди необґрунтовано відхилили клопотання про призначення комплексної судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи.

Верховний Суд відхиляє ці доводи заявника, оскільки суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у призначені експертизи вказав, що сторона відповідача не заперечує факт того, що за час спільного проживання позивача та померлого ОСОБА_5 квартира зазнала поліпшення у зв`язку з проведенням у ній ремонту, проте, ОСОБА_1 не заявляла вимог про стягнення грошової компенсації понесених затрат на проведення ремонтних робіт у квартирі.

Враховуючи те, що поточний ремонт житла не створює підстав для визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт у такому разі не зазнає і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість особистого майна однієї зі сторін, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачу у призначені експертизи.

Розмір понесених ОСОБА_1 затрат на проведення ремонтних робіт у спірній квартирі не становлять предмет доказування у цій справі.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи у судовому засіданні за участю сторін відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний