ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2025 року

м. Київ

справа № 756/14776/23

провадження № 61-3044св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Миколаївської області Реукова Наталія Анатоліївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Одарченко Наталія Іванівна, ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єгорова Марина Євгенівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Глушаницею Андрієм Леонідовичем, на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року, додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просила:

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане приватним нотаріусом Миколаївського територіального округу Миколаївської області Реуковою Н. А., 23 лютого 2023 року за реєстровим № 84 на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 893894480000;

витребувати від ОСОБА_3 у її власність квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 893894480000.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 02 липня 2021 року між нею та ОСОБА_5 було зареєстровано шлюб. 03 грудня 2021 року ОСОБА_5 склав заповіт, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Нікітіним Р. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1620, відповідно до якого ОСОБА_5 на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: все своє майно (рухоме та нерухоме), що набуте ним до укладення шлюбу з ОСОБА_1 , який зареєстрований 02 липня 2021 року за актовим записом № 614, заповідає ОСОБА_2 ; все своє майно (рухоме та нерухоме), що набуте після укладення шлюбу з ОСОБА_1 , який зареєстрований 02 липня 2021 року за актовим записом № 614, заповідає ОСОБА_1 .

Указувала, що в період часу з 31 липня 1988 року по 15 червня 2021 року, ОСОБА_5 перебував у шлюбі з ОСОБА_6 . У період шлюбу останні набули у власність декілька об`єктів нерухомого майна, зокрема і квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначала, що 07 вересня 2021 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений договір поділу майна подружжя, який було посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міщенко М. В. та зареєстрований в реєстрі за № 984, за умовами якого: п.п. 2.1.1 п. 2.1 в особисту приватну власність ОСОБА_5 переходить наступне майно: квартира АДРЕСА_1 , яку було придбано на ім`я ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лисенком О. О. від 31 березня 2016 року за реєстровим № 136.

Позивачка вважає, що після укладення вищевказаного договору поділу майна подружжя у ОСОБА_5 відбувся процес набуття особистої приватної власності на вищевказану квартиру, тобто вже у період перебування ОСОБА_5 у шлюбі з позивачкою.

Посилалася на те, що державна реєстрація саме особистої приватної власності в розумінні частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на підставі вищевказаного договору за ОСОБА_5 не відбулась, оскільки він не подав вищевказаний договір до державного реєстратора та нотаріус в свою чергу не внесла зміни до Державного реєстру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер та після його смерті приватним нотаріусом Реуковою Н. А. була заведена спадкова справа.

Ураховуючи, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за вищевказаних обставин містились відомості про те, що квартира АДРЕСА_1 , була набута ОСОБА_5 саме на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 31 березня 2016 року до укладення шлюбу з позивачкою, то нотаріус керуючись заповітом, 23 лютого 2023 року видала свідоцтво про право на спадщину № 84 та в той же день право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Позивачка вважає, що відповідно до статті 1301 ЦК України дане свідоцтво про право на спадщину за заповітом повинно бути визнано недійсним, оскільки воно було видано ОСОБА_2 , яка не мала права успадковувати спірну квартиру, оскільки саме вона в силу заповіту повинна була успадкувати дану квартиру, оскільки остання була набута ОСОБА_5 в його особисту приватну власність саме після укладення шлюбу із позивачкою, а не до шлюбу.

Указувала, що 04 липня 2023 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , який в подальшому, а саме 07 липня 2023 року за договором дарування подарував квартиру ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нотаріус правомірно видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки в ході розгляду справи не було встановлено підстав для визнання вказаного свідоцтва недійсним.

Оскільки право пред`являти віндикаційний позов має власник майна, в тому числі і спадкоємець, проте позивачка не є, а ні власником спірної квартири, а ні спадкоємцем власника спірної квартири, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про витребування квартири.

Додатковим рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року заяву представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кебкал О. М. про ухвалення додаткового рішення та скасування арешту задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 35 000,00 грн. Скасовано заходи забезпечення позову застосовані до подання позовної заяви, накладені ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2023 року, знято арешт з квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу в сумі 35 000,00 грн, суд першої інстанції виходив з того у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, а відтак з позивача підлягають стягненню витрати понесені відповідачем ОСОБА_3 на правову допомогу у зв`язку із розглядом справи, які є доведені.

Ураховуючи, що у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування заходів забезпечення позову, накладених ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2023 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Глушаниці А. Л. на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року та на додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року - задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року залишено без змін.

Додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на правову допомогу в розмірі 35 000,00 грн змінено, зменшено стягнуту з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму витрат на професійну правничу допомогу з 35 000,00 грн до 10 000,00 грн.

У решті додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року - залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції в розмірі 5 000,00 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира набута ОСОБА_5 до укладення шлюбу з позивачкою, а відтак, право власності спадкодавця на спірну квартиру не припинялося після поділу спільного сумісного майна подружжя між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а змінився лише вид/тип права власності із спільної сумісної власності на особисту.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що нотаріус правомірно видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки в ході розгляду справи не було встановлено підстав для визнання вказаного свідоцтва недійсним.

Апеляційний суд також погодився з висновками місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення вимоги про витребування від ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 .

Разом із тим, апеляційний суд не в повній мірі погодився з висновками місцевого суду в частині ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правову допомогу з огляду на наступне.

Так, ураховуючи заперечення сторони позивача щодо розміру витрат на правову допомогу, беручи до уваги складність справи, обсяг та час необхідний для виконання адвокатом, який надавав професійну правничу допомогу відповідачу ОСОБА_3 робіт, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність понесених відповідачем ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на правову допомогу в розмірі 35 000,00 грн підлягає зміні, шляхом зменшення стягнутої з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суми витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції з 25 000,00 грн до 10 000,00 грн.

Ураховуючи те, що в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для скасування заходів забезпечення позову накладених ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2023 року.

Також апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5 000,00 грн.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

09 березня 2025 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_1 - адвокат Глушаниця А. Л. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року, додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 01 грудня 2023 року у справі № 595/731/21, від 27 березня 2024 року у справі № 638/14198/18, від 01 травня 2024 року у справі № 501/4300/19, від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21, від 31 січня 2025 року у справі № 758/5917/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В обґрунтування доводів касаційної скарги посилається на те, що

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

15 квітня 2025 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_3 - адвокат Кебкал О. М. подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить вищевказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що ОСОБА_3 набула спірну квартиру у власність на підставі договору дарування, укладеного з її рідним батьком ОСОБА_4 , який набув цю квартиру на підставі відплатного договору, укладеного з ОСОБА_2 . Укладаючи спірний правочин ні ОСОБА_4 ні ОСОБА_3 не могли передбачати наявність ризику того, що право власності на спірну квартиру може бути оспорено третьою особою, яка вважає себе власником цієї квартири на підставі заповіту.

Позивачкою не доведено у встановленому законом порядку тих обставин, що ОСОБА_4 , а в подальшому і ОСОБА_3 незаконно, без відповідної правової підстави заволоділи спірною квартирою.

За наведених обставин, ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, право власності на яку набуто у встановленому законом порядку в особи, яка мала право розпоряджатись спірною квартирою.

Через не вирішення судом першої інстанції питання про розподіл судових витрат та скасування арешту, представником ОСОБА_3 було подано до суду заяву про ухвалення додаткового рішення до якої долучено копію підписаного між ОСОБА_3 та Адвокатським об`єднанням «Атей» акту приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) та копію договору про надання правничої допомоги з якого убачалось, що гонорар Адвокатського Об`єднання «Атей» визначено у фіксованому розмірі та становить 35 000 грн і не залежить від обсягу послуг та витраченого часу.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 756/14776/23 з Оболонського районного суду м. Києва.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 02 липня 2021 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб.

03 грудня 2021 року ОСОБА_5 склав заповіт, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Нікітіним Р. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1620, відповідно до якого ОСОБА_5 на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження:

все своє майно (рухоме та нерухоме), що набуте ним до укладення шлюбу з ОСОБА_1 , який зареєстрований 02 липня 2021 року за актовим записом № 614, заповідає ОСОБА_2 ;

все своє майно (рухоме та нерухоме), що набуте після укладення шлюбу з ОСОБА_1 , який зареєстрований 02 липня 2021 року за актовим записом № 614, заповідає ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , про що 24 березня 2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) складений актовий запис № 853.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 , як донька померлого, подала до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіну Р. В. заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_1 , як дружина померлого, подала до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіну Р. В. заяву про прийняття спадщини.

Приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р. В. 02 серпня 2022 року було заведено спадкову справу № 21/2022 щодо майна померлого ОСОБА_5 .

Згідно акту приймання-передавання спадкової справи від 20 січня 2023 року приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Нікітін Р. В. передав, а приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Реукова Н. А. прийняла у своє провадження спадкову справу № 21/2022 щодо майна померлого ОСОБА_5

23 лютого 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Миколаївської області Реуковою Н. А. було видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яке було зареєстровано за реєстровим № 84, на квартиру АДРЕСА_1 та зареєстровано право власності на зазначену квартиру у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 .

04 липня 2023 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу міста Києва Єгоровою М. Є. та зареєстрованим в реєстрі за № 1568 продала спірну квартиру ОСОБА_4 .

07 липня 2023 року ОСОБА_4 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу міста Києва Одарченко Н. І. та зареєстрованим в реєстрі за № 656 подарував спірну квартиру ОСОБА_3 .

2.Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Звертаючись до суд із указаним позовом, позивачка ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім`я ОСОБА_2 повинно бути визнано недійсним, оскільки воно було видано ОСОБА_2 , яка не мала права успадковувати квартиру АДРЕСА_1 , оскільки саме вона, як дружина померлого в силу заповіту повинна була успадкувати дану квартиру, так як спірна квартира була набута ОСОБА_5 у його особисту приватну власність після укладення шлюбу із позивачкою, а не до шлюбу.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до частини першої статті 1248 ЦК України заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (частина перша статті 1235 ЦК України).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частин першої, третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Судами попередніх інстанцій установлено, що до укладення шлюбу з ОСОБА_1 , померлий ОСОБА_5 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 . Під час перебування у шлюбі останні набули у власність декілька об`єктів нерухомого майна, зокрема і квартиру АДРЕСА_1 .

07 вересня 2021 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір поділу майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Миколаївської області Реуковою Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 984, відповідно до п.п. 2.1.1 п. 2.1 розділу 2 якого сторони погодили, що в особисту приватну власність ОСОБА_5 переходить квартира АДРЕСА_1 .

Положеннями частин першої, другої та третьої статті 368 ЦК України встановлено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом (частина перша статті 372 ЦК України). У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Частиною третьою статті 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов`язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК). З цього можна зробити принаймні два висновки: для набуття права власності на майно потрібно два правочини - договір, який є підставою набуття права власності, та передання майна, який є способом набуття права власності; правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов`язання (договору) і речового права (власності).

Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов`язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу - набувача. Адже, за загальним правилом, право власності на майно, що є предметом консенсуального договору, виникає не одномоментно з його укладенням. Виняток становлять реальні договори, які вважаються укладеними з моменту передання майна. Набуття права власності на майно за договорами, які потребують нотаріального посвідчення, пов`язане з цим посвідченням (частина третя статті 334 ЦК), а право на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації права на нього (частина четверта статті 334 ЦК).

Відтак набуття права власності відповідно до ЦК пов`язано з: переданням майна; нотаріальним посвідченням договору; державною реєстрацією права на нерухоме майно.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спірна квартира була набута ОСОБА_5 до укладення шлюбу з позивачкою, а відтак, право власності спадкодавця на спірну квартиру не припинялося після поділу спільного сумісного майна подружжя між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а змінився лише вид/тип права власності із спільної сумісної на особисту.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_5 набув спірну квартиру в особисту приватну власність перебуваючи, у шлюбі з позивачкою спростовуються вищевикладеним та не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, оскільки до поділу спільного майна подружжя між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вказана квартира належала спадкодавцю і його дружині у попередньому шлюбі на праві спільної сумісної власності (без визначення часток), а після поділу майна між подружжям змінився лише вид права власності спадкодавця на квартиру.

Заявляючи вимогу про визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом видане приватним нотаріусом Миколаївського нотаріального округу Миколаївської області Реуковою Н.А., 23 лютого 2023 року за реєстровим №84 на квартиру АДРЕСА_1 , позивачка посилалася на статтю 1301 ЦК України.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Аналіз статті 1301 ЦК України свідчить, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.

У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-1316/2227/11 зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним; визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

Установлено, що ОСОБА_2 набула право на спадкування на спірну квартиру (придбану померлим до шлюбу з позивачем) на підставі заповіту, який недійсним не визнавався.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що нотаріус правомірно видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки в ході розгляду справи не було встановлено підстав для визнання вказаного свідоцтва недійсним.

Колегія суддів суду касаційної інстанції також погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення вимоги про витребування від ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , виходячи з того, що позивачка не є спадкоємцем спірної квартири після смерті ОСОБА_5 .

Таким чином, оцінивши наявні у справі докази, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

Як вбачається з матеріалів справи, 10 вересня 2024 року від представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кебкала О.М. надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій останній просив стягнути з позивача на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 35 000,00 грн.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції стороною відповідача ОСОБА_3 було надано копії: договору №139-ЦП/2024 про надання правничої допомоги від 08 січня 2024 року; акту приймання-передачі виконаних робіт від 09 вересня 2024 року на суму 35 000,00 грн.

08 жовтня 2024 року від представника позивача надійшла заява, в якій останній просив у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення відмовити в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Посилався на те, що до закінчення судових дебатів, відповідач та її представник доказів понесення відповідних судових витрат не надали, а подали ці докази (договір та акт), тільки із заявою про ухвалення додаткового рішення, згідно з якою розмір витрат позивача на правничу допомогу 35 000 грн. Зазначає, що заява про ухвалення додаткового рішення не містить обґрунтування поважних причин неподання ним доказів, що підтверджують розмір судових витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції, або поважності причин, які перешкодили йому подати докази щодо витрат на правничу допомогу в суді до закінчення судових дебатів. Вказував, що розмір витрат є неспівмірним.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Частиною третьою статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Частиною 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 141 цього Кодексу.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на правову допомогу або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою, шостою, сьомою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, відповідно до статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає необхідним зазначити, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12травня 2020 року у справі № 904/4507/18.

У випадку встановленого фіксованого розміру погодинних ставок адвокатів сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми погодинних ставок адвокатів зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Враховуючи заперечення сторони позивача щодо розміру витрат на правову допомогу, беручи до уваги складність справи, обсяг та час необхідний для виконання адвокатом, який надавав професійну правничу допомогу відповідачу ОСОБА_3 робіт, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, колегія суддів дійшла висновку про доведеність понесених відповідачем ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн.

З врахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на правову допомогу в розмірі 35 000,00 грн. підлягає зміні, шляхом зменшення стягнутої з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суми витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції з 35 000 грн. до 10 000 грн.

В заяві про ухвалення додаткового рішення представник ОСОБА_3 - адвокат Кебкал О.М. також просив суд скасувати заходи забезпечення позову, застосовані до подання позовної заяви.

Враховуючи те, що в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для скасування заходів забезпечення позову накладених ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2023 року.

Так, у відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3. просив стягнути з позивача витрати на правову допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції у розмірі 10 000 грн.

На підтвердження понесення вказаних витрат в суді апеляційної інстанції було надано копію квитанції на суму 10 000 грн.

Дослідивши матеріали справи, заперечення позивача, апеляційний суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що розмір витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції - 10 000 грн. є завищеним, неспівмірним з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, що суперечить принципу розподілу судових витрат.

А відтак, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 грн., які понесені у суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді апеляційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та є пропорційними до предмета спору та доведеними.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи та стосуються переоцінки доказів. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах, що зазначені заявником у касаційних скаргах.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Установлено, що у відзиві на касаційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 просив стягнути з позивача витрати на правову допомогу, понесені в суді касаційної інстанції у розмірі 7 000,00 грн.

На підтвердження понесення вказаних витрат в суді апеляційної інстанції було надано копію квитанції на суму 7 000, 00 грн.

З урахуванням відсутності заперечень позивача, колегія суддів приходить до висновку, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції в розмірі 7 000,00 грн.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Глушаницею Андрієм Леонідовичем, залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 вересня 2024 року, додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2024 року, в частині, що не змінена апеляційним судом та постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу, понесені в суді касаційної інстанції в розмірі 7 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун