Постанова

Іменем України

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 756/4224/19-ц

провадження № 61-6831св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року у складі судді Андрейчука Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та відшкодування моральної шкоди.

Позовну заяву мотивовано тим, що 08 серпня 2018 року ОСОБА_2 взяла у позивача у борг грошові кошти у сумі 11 000,00 доларів США, строком до 09 серпня 2018 року, на підтвердження чого було написано розписку.

07 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав відповідачу у позику грошові кошти у сумі 11 000,00 доларів США, строком до 28 грудня 2018 року.

Кошти, отримані у борг ОСОБА_2 не повернула, безпідставно ухиляючись від взятих на себе зобов`язань за договорами позики від 08 серпня 2018 року та 07 грудня 2018 року.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь борг за договорами позики від 08 серпня 2018 року та 07 грудня 2018 року у сумі 21 000,00 доларів США, а також 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 08 серпня 2018 року у сумі 11 000,00 доларів США.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю правових підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення коштів за договором позики від 08 серпня 2018 року, оскільки у розписці від 08 серпня 2018 року містяться усі істотні умови договору позики та підтверджують факт отримання позичальником ОСОБА_2 коштів у борг та її зобов`язання з повернення запозичених коштів. При цьому, відповідач не надала належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що кошти за цим договором позики не передавались позичальнику (безгрошовість договору позики), а також існування між сторонами справи будь-яких інших правовідносини фінансового характеру, окрім боргових за договором позики від 08 серпня 2018 року.

Разом із цим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення грошових коштів за договором позики від 07 грудня 2018 року, суд першої інстанції виходив із того, що на підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 надав до суду розписку від 07 грудня 2018 року, у якій зазначено, що цього дня ОСОБА_2 запозичила 10 000,00 доларів США, а суму позики зобов`язується повернути у термін до 28 грудня 2018 року, проте у цій розписці не вказано особу позикодавця, тобто особу, яка надала ОСОБА_2 кошти у борг, та на користь якої позичальник має виконати зобов`язання щодо повернення запозичених коштів.

Відомості щодо особи позикодавця є істотними умовами договору позики, а тому, на думку суду першої інстанції, надана позивачем розписка не свідчить про те, що між ним та відповідачем у справі було укладено договір позики від 07 грудня 2018 року на суму 10 000,00 доларів США. Наявність у ОСОБА_1 зазначеної розписки не свідчить, що зобов`язання з повернення суми позики, зазначене у ній, має бути виконане саме на користь позивача.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами справи виникли правовідносини позики, які регулюються нормами параграфу 1 глави 71 розділу ІІІ ЦК України. Ні умовами договору позики від 08 серпня 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ні законодавчими нормами, якими регулюються правовідносини позики, не передбачено можливості відшкодування моральної шкоди позикодавцеві у випадку невиконання позичальником зобов`язань за договором позики.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів у розмірі 10 000,00 доларів США за договором позики від 07 грудня 2018 року скасовано і ухвалено у цій частині нове судове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 10 000,00 доларів США за договором позики від 07 грудня 2018 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення коштів за договором позики від 08 серпня 2018 року, оскільки між сторонами було укладено договір позики, оформлений розпискою, який відповідач не виконала. Разом із цим, належні та допустимі докази на підтвердження того, що кошти за договором позики від 08 серпня 2018 року не передавались позичальнику (безгрошовість договору позики), а також існування між сторонами справи будь-яких інших правовідносини фінансового характеру, окрім боргових за договором позики від 08 серпня 2018 року у матеріалах справи відсутні.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди сторонами в суді апеляційної інстанції не оскаржувалося, у зв`язку із цим судом апеляційної інстанції у цій частині не переглядалося.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог про стягнення боргу за розпискою від 07 грудня 2018 року, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у справі відсутні належні і допустимі докази, визначені частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або докази неправомірного заволодіння ОСОБА_1 розпискою ОСОБА_2 (рішення правоохоронних органів щодо цього відсутнє), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 , який має розписку, у якій немає даних про кредитора, вважається кредитором.

Установивши, що відповідач не виконала зобов`язань за договором позики, не повернула позивачу грошові кошти, апеляційний суд вважав наявними правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 10 000,00 доларів США.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нову постанову про відмовлення у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

ОСОБА_2 зазначає, що суд апеляційної інстанції прийняв судове рішення без її участі, при цьому, не розглянув її клопотання щодо відкладення розгляду справи, у зв`язку із тим, що вона була вимушена виїхати за межі м. Києва для збереження життя та здоров`я через воєнні дії та загрозу ракетних ударів. При цьому, нею було підготовлено ряд клопотань для їх подання у суді апеляційної інстанції, зокрема, клопотання про призначення судової психологічної експертизи з використанням поліграфа, клопотання про витребування у відповідача оригіналів розписок для їх огляду у суді, проте, на її думку, внаслідок протиправних дій суду апеляційної інстанції вказані клопотання не були подані та розглянуті.

На думку ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції не дослідив оригінали розписок у судовому засіданні, не врахував того, що у позивача не має оригіналів боргових розписок, а є лише кольорові копії таких розписок, а тому суд першої інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, що у свою чергу суд апеляційної інстанції не перевірив.

Вважає, що з метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 та 1051 ЦК України суди попередніх інстанцій повинні були встановити і обґрунтувати наявність між нею та ОСОБА_1 правовідносин за договором позики, проте в оскаржуваних судових рішеннях таке обґрунтування відсутнє.

Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_2 зазначила неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, зокрема: суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року. Відкрито касаційне провадження й витребувано із Оболонського районного суду міста Києва цивільну справу № 756/4224/19-ц.

У вересні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, обґрунтовуючи його тим, що доводи касаційної скарги ОСОБА_2 є безпідставними та необґрунтованими, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними, вмотивованими та ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права на підставі повного, об`єктивного і всебічного з`ясування судом обставин справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 серпня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 (позикодавець) передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 11 000,00 доларів США, строком до 09 серпня 2018 року, що підтверджується розпискою від 08 серпня 2018 року (а. с. 17).

Відповідно до розписки від 07 грудня 2018 року цього дня ОСОБА_2 запозичила 10 000,00 доларів США, а суму позики зобов`язувалася повернути у термін до 28 грудня 2018 року (а. с. 18).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21) зазначено, що «за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19, провадження, № 61-13172св19, від 19 травня 2021 року у справі №128/891/20-ц, провадження № 61-4560св21, а також зі змістом статті 545 ЦК України.

Згідно частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами першою, другою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_1 договір позики, за яким отримала грошові кошти та у встановлений ним строк їх не повернула, суд належним чином з`ясувавши обставини у справі, надавши оцінку зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 08 серпня 2018 року.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції, встановивши відсутність доказів неправомірного заволодіння ОСОБА_1 борговою розпискою ОСОБА_2 від 07 грудня 2018 року, правильно вважав, що ОСОБА_1 є особою, який надав у борг ОСОБА_2 визначену у розписці позику, а також ураховуючи те, що відповідач за цією розпискою грошові кошти у встановлений нею строк позивачу не повернула, дійшов правильного висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 коштів за договором позики від 07 грудня 2018 року й ухвалення у цій частині нового рішення про задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про відсутність у договорі позики від 07 грудня 2018 року ідентифікаційних даних позикодавця безпідставні, ураховуючи зазначені у цій постанові правові висновки Верховного Суду та встановлені обставини справи.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції прийняв судове рішення без її участі, при цьому, не розглянув її клопотання щодо відкладення розгляду справи є необґрунтованими, виходячи з наступного.

З матеріалів справи встановлено, що ухвалою Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року відкрито апеляційне провадження у цій справі, а ухвалою від 02 травня 2019 року - закінчено підготовчі дії у справі та призначено її розгляд на 14 травня 2019 року.

Розгляд справи неодноразово відкладався, про що сторін було належним чином повідомлено.

За правилами частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Неявка ОСОБА_2 у судове засідання 15 червня 2022 року не може бути підставою для скасування правильної по суті постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вказана справа перебувала на розгляді в судах першої та апеляційної інстанцій з 28 березня 2019 року і у ОСОБА_2 було достатньо часу для надання всіх пояснень і доказів, які вона вважала за доцільне надати суду, а також заявлення усіх клопотань.

ОСОБА_2 було відомо про те, що справа № 756/4224/19 призначена до судового розгляду на 15 червня 2022 року на 10:00 год, що підтверджується її заявою, направленою на адресу Київського апеляційного суду щодо відкладення розгляду справи.

Крім того, відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 червня 2021 року у нескасованій частині після апеляційного перегляду та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович