Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 756/5458/16-ц

провадження № 61-6123св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за позовом ОСОБА_1 ) - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (відповідачі за позовом ОСОБА_1 ), Публічне акціонерне товариство «Артем-Банк», Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Руденко Валерій Олександрович,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун Олександр Юрійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року у складі судді Луценко О. М., постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Публічного акціонерного товариства «Артем-Банк» (далі - ПАТ «Артем-Банк»), Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Руденка В. О., треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун О. Ю., ОСОБА_1 , про визнання недійсними договорів та угоди, визнання незаконним та скасування рішення реєстратора, визнання квартири спільною сумісною власністю, витребування квартири з незаконного володіння, поділ квартири.

Позовна заява мотивована тим, що з 26 жовтня 2007 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Від шлюбу сторони мають двох синів: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 29 березня 2016 року шлюб між сторонами розірвано.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року розділено придбане за час перебування у шлюбі майно, крім майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначає, що під час перебування в шлюбі з ОСОБА_3 ними були придбані майнові права на квартиру АДРЕСА_1 , вартістю 2 348 000 грн. Довідкою ПАТ «Артем Банк» від 16 вересня 2015 року підтверджено, що 02 вересня 2014 року на підставі договору про участь у фінансуванні будівництва № 27, укладеного між ПАТ «Артем Банк» та ОСОБА_3 , останній набув майнових прав на об`єкт інвестування за зазначеною адресою за рахунок внесених коштів в розмірі 573 286,80 грн.

Розпорядженням Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 липня 2014 року присвоєна поштова адреса: АДРЕСА_2 , житловому будинку (секція №3).

Відповідно до договору відступлення прав вимоги від 30 вересня 2015 року ОСОБА_3 відступив вимоги по договору про участь у фінансуванні будівництва від 02 вересня 2014 року ОСОБА_4 .

Позивачка вказує, що ОСОБА_3 надана заява від 23 вересня 2015 року від її імені про надання згоди чоловіку на відступлення права вимоги на спірну квартиру, яка нібито нею підписана та посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О. О. Зазначає, що цю заяву вона не підписувала та до нотаріуса з приводу вчинення будь-якої нотаріальної дії не зверталася.

11 лютого 2016 року реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Руденком В. О. вчинений запис про право власності (номер 13305042), за яким за ОСОБА_4 зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме - квартиру АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 зазначає, що ОСОБА_3 здійснив відчуження оплаченого під час перебування в шлюбі об`єкта інвестування без її згоди, чим порушив право спільної сумісної власності.

На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_2 просила:

- визнати недійсними договір відступлення права вимоги № 27 від 30 вересня 2015 року, укладений ПАТ «Артем-Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ; договір № 61 про участь у фонді фінансування будівництва виду А «Столиця-7» від 30 вересня 2015 року, укладений між ПАТ «Артем Банк» та ОСОБА_4 ; додаткову угоду № 1 від 27 листопада 2015 року до договору № 61 від 30 вересня 2015 року про участь у фонді фінансування будівництва, укладену між ПАТ «Артем-Банк» та ОСОБА_4 в частині прав ОСОБА_4 ;

- визнати незаконним та скасувати рішення реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Руденка В. О. від 11 лютого 2016 року про право власності № 13305042, за яким за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна чотирьохкімнатну квартиру, загальною площею 136,3 кв. м, житловою площею 89,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 ;

- визнати квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- витребувати квартиру АДРЕСА_3 з незаконного володіння ОСОБА_4 ;

- здійснити поділ квартири АДРЕСА_3 шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_3 ; визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/4 частину цієї квартири.

У липні 2018 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання права спільної сумісної власності та поділ майна.

Позов мотивовано тим, що з 21 серпня 1976 року ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_4 . Їхнім постійним місцем проживання є АР Крим, м. Сімферополь, яке наразі є тимчасово окупованим, іншим житлом не забезпечені. У зв`язку з тимчасовою окупацією АР Крим ОСОБА_1 та ОСОБА_4 бажали виїхати до міста Києва, тому ОСОБА_3 за їхнім дорученням та фінансуванням на підставі договору від 02 вересня 2014 року було набуто майнові права на квартиру АДРЕСА_1 за 573 286,80 грн.

30 вересня 2015 року на підставі договору відступлення права вимоги № 27 майнові права на вказану квартиру офіційно були набуті ОСОБА_4 , яка є його дружиною.

На думку ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 оспорює право спільної сумісної власності, чим порушила права ОСОБА_1 як власника квартири, яку він добросовісно набув у шлюбі з ОСОБА_4 ..

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:

- визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на об`єкт нерухомого майна - чотирьохкімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 136,3 кв. м, житловою площею 89,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 851908080000, номер запису про право власності: 13305042 від 11 лютого 2016 року;

- поділити майно шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за кожним по Ѕ частині об`єкта нерухомого майна - чотирьохкімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 136,3 кв. м, житловою площею 89,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 851908080000, номер запису про право власності: 13305042 від 11 лютого 2016 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. З огляду на те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірного майна і доказів протилежного позивачка не надала, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову.

Відмовляючи у задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_1 , місцевий суд виходив з його недоведеності.

Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, з урахуванням ухвали Київського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року про виправлення описки, рішення місцевого суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення її позовних вимог та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення необґрунтовано, з порушенням норм матеріального та процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

25 травня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року вказану справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 29 березня 2016 року.

02 вересня 2014 року на підставі договору про участь у фінансуванні будівництва № 27, укладеного між ПАТ «Артем-Банк» та ОСОБА_3 , останній набув майнових прав на об`єкт інвестування: чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 , на об`єкт інвестування за рахунок внесених коштів в розмірі 573 286,80 грн.

Відповідно до письмової заяви від 23 вересня 2015 року ОСОБА_2 надала свою згоду на укладення ОСОБА_3 договору про відступлення прав вимоги на цю квартиру, які він набув на підставі договору № 27 про участь у фонді фінансування будівництва від 02 вересня 2014 року.

Із висновку Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 20 травня 2020 року убачається, що підпис від імені ОСОБА_2 , який міститься у рядку «Підпис» у заяві від її імені від 23 вересня 2015 року виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою.

Відповідно до договору відступлення прав вимоги від 30 вересня 2015 року № 27 ОСОБА_3 уступив вимоги по договору про участь у фінансуванні будівництва № 27 від 02 вересня 2014 року ОСОБА_4 . Зазначене відступлення здійснено за кошти в розмірі вартості відступлених прав, тобто- 573 286,80 грн. (п. 1.3, 1.5 договору відступлення).

11 лютого 2016 року приватним нотаріусом Руденком В. О. вчинений запис про право власності (номер 13305042), за яким за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 136,3 кв. м, житловою площею 89,4 кв. м.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_1 в касаційному порядку не оскаржуються, тому на предмет законності й обґрунтованості в цій частині вимог вказані судові рішення судом касаційної інстанції не перевіряються відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 190 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) встановлено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Судами встановлено, що з 26 жовтня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюб, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 29 березня 2016 року.

02 вересня 2014 року на підставі договору про участь у фінансуванні будівництва № 27, укладеного між ПАТ «Артем-Банк» та ОСОБА_3 , останній набув майнові права на об`єкт інвестування: чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 , на об`єкт інвестування за рахунок внесених коштів в розмірі 573 286,80 грн.

У статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності має свої особливості.

Так, за вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Установлені судами фактичні обставини справи свідчать про те, що:

-відповідно до договору відступлення прав вимоги від 30 вересня 2015 року № 27 ОСОБА_3 уступив вимоги (майнові права) по договору про участь у фінансуванні будівництва № 27 від 02 вересня 2014 року ОСОБА_4 . Зазначене відступлення здійснено за кошти в розмірі вартості відступлених прав, тобто - 573 286,80 грн. (п. 1.3, 1.5 договору відступлення);

- Управителю фонду фінансування будівництва «Столиця-7» виду А при укладенні договору відступлення прав вимоги від 30 вересня 2015 року № 27 ОСОБА_3 надано письмову нотаріально завірену заяву ОСОБА_2 про надання нею згоди на укладання її чоловіком договору відступлення майнових прав на спірну квартиру;

- відповідно до висновку Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 20 травня 2020 року встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 , який міститься у рядку «Підпис» у заяві від її імені від 23 вересня 2015 року виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою.

Зазначені обставини у сукупності підтверджують висновок судів попередніх інстанцій про те, що контрагент за договором відступлення прав вимоги від 30 вересня 2015 року № 27 ОСОБА_4 діяла добросовісно, зокрема не знала та не могла не знати про те, що ОСОБА_3 , як той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При цьому слід ураховувати, що доказів того, що ОСОБА_4 знала або могла знати про те, що підпис у заяві від 23 вересня 2015 року виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, матеріали справи не містять.

Підстав з посиланням на фіктивність оспорюваного правочину позовна заява ОСОБА_2 не містить.

Таким чином, оскільки укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, а матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_4 на дату укладення спірного договору відступлення права вимоги володіла інформацією про відсутність згоди ОСОБА_2 на таке відчуження, тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги.

При цьому суди дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.

Оскільки інші позовні вимоги є похідними від вимоги про визнання договору відступлення права вимоги недійсним, вони задоволенню також не підлягають.

Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов