ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 756/7816/16-к

провадження № 51-2841км22

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду

у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданнікасаційні скарги прокурора ОСОБА_8 , яка брала участь у провадженні в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року і захисника засудженого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 07 березня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року щодо

ОСОБА_7 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Сваляви Закарпатської області, жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого за тією ж адресою, раніше не судимого,

засудженого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 07 березня 2019 року ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125 КК засуджено до покарання у виді громадських робіт на строк 120 годин, за ч. 1 ст. 115 цього Кодексу - у виді позбавлення волі на строк 9 років.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.

У відповідності до ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_7 у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 14 березня 2016 року по 16 листопада 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження і речових доказів.

За обставин, детально наведених у вироку місцевого суду, 14 березня 2016 року близько 22:40, ОСОБА_7 , перебуваючи у приміщенні, прибудованому до Центральної поліклініки Оболонського району, що на вул. Тимошенка, 14 у м. Києві, використовуючи ніж, умисно спричинив ОСОБА_9 легких тілесних ушкоджень, а ОСОБА_10 заподіяв смерть.

Київський апеляційний суд ухвалою від 18 липня 2022 року змінив вирок суду першої інстанції і постановив: відповідно до вимог ч. 5 ст. 74 КК звільнити ОСОБА_7 від кримінального покарання, призначеного за ч. 1 ст. 125 КК цього Кодексу, з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 49 зазначеного Кодексу, у зв`язку із закінченням строків давності; виключити із резолютивної частини вироку посилання на призначення ОСОБА_7 остаточного покарання за сукупністю вчинених кримінальних правопорушень, із застосуванням вимог ч. 1 ст. 70 КК; у решті вирок Оболонського районного суду м. Києва від 07 березня 2019 року, залишити без змін.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник засудженого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_6 , зазначаючи про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення місцевого й апеляційного судів і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Захисник указує на те, що районний суд, пославшись на показання потерпілого ОСОБА_9 та свідків, як на докази винуватості його підзахисного, не врахував того, що ці показання суперечливі й не узгоджуються між собою. При цьому захисник акцентує на вибірковості відображення показань вказаних осіб у вироці районного суду, а також на тому, що на час подій, інкримінованих ОСОБА_7 , більшість свідків, зокрема свідок ОСОБА_11 та потерпілий ОСОБА_9 , показання яких місцевий суд поклав в основу обвинувального вироку, перебували в стані алкогольного сп`яніння.

На переконання адвоката ОСОБА_6 , місцевий суд не здійснив належного судового розгляду, оскільки залишив поза увагою неодноразові клопотання сторони захисту, у тому числі й ті, що стосувалися допустимості доказів, не перевірив версії сторони захисту про можливість вчинення кримінальних правопорушень, у яких обвинувачується засуджений, іншими особами, у достатній мірі не обґрунтував свого рішення й не дослідив усіх обставин, як це регламентовано ст. 94 КПК.

Крім цього, адвокат уважає, що суд першої інстанції послався на нерелевантну практику Верховного Суду до обставин цього кримінального провадження, внаслідок чого дав неправильну оцінку доказам, зокрема протоколу огляду (транспортного засобу) від 14 березня 2016 року, висновку експерта, складеному за результатами експертизи, яку було проведено на підставі постанови слідчого ОСОБА_12 про призначення судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_10 .

Більше того, на переконання захисника, слідчий ОСОБА_12 винесла постанову про призначення згаданої експертизи до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) і потім не була уповноваженим слідчим у кримінальному провадженні, що додатково вказує на недопустимість висновку експерта від 13 травня 2016 року.

Також захисник не погоджується з мотивами, з яких місцевий суд визнав ряд доказів сторони захисту, а саме: висновки експертів № 295ц/11, 428/11, 9/з, недостовірними.

Між тим, адвокат звертає увагу на те, що суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень та розглянув заяву про відвід слідчої ОСОБА_13 , подану під час досудового розслідування.

Захисник стверджує про наявність підстав для виправдання ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, адже останній діяв в умовах необхідної оборони.

У свою чергу, на думку захисника, порушення допущені районним судом не були усунуті судом апеляційної інстанції, який під час апеляційного розгляду недотримався принципу безпосередності дослідження доказів, усупереч приписам ст. 419 КПК не виклав докладних мотивів з яких залишив без задоволення апеляційну скаргу сторони захисту, не врахував аргументів адвоката про недопустимість доказів, на які послався у своєму рішенні місцевий суд, не вжив усіх заходів для забезпечення явки осіб у судове засідання з метою уточнення їх показань, наданих під час судового розгляду в суді першої інстанції.

При цьому адвокат детально наводить аргументи невідповідності рішень судів попередніх інстанцій, положенням ст. 370 КПК.

Зважаючи на викладене, захисник стверджує про недоведеність винуватості ОСОБА_7 «поза розумним сумнівом».

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_8 , посилаючись на пункти 1- 3 ч. 1 ст. 438 КПК, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції і призначити новий розгляд у цьому суді.

Суть доводів прокурора зводиться до незгоди з кваліфікацією дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 115 КК, внаслідок чого йому було призначено м`яке покарання.

На переконання прокурора, дії ОСОБА_7 мають бути кваліфіковані за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115; п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, адже вказана кваліфікація підтверджується доказами, які містяться в матеріалах кримінального провадження, а також показаннями потерпілого ОСОБА_9 , свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .

Аргументуючи свою позицію в частині кваліфікації, прокурор просить врахувати позицію, викладену в пунктах 4, 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров`я особи» від 07 березня 2003 року.

Також, прокурор зазначає, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновками місцевого суду й визнав апеляційну скаргу прокурора необґрунтованою, при цьому не навів достатніх мотивів, а тому ухвала не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

До початку касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 подав письмові заперечення на касаційну скаргу прокурора, у яких наводить аргументи безпідставності викладених у ній доводів.

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційну скаргу прокурора, скаргу захисника не підтримала, захисник ОСОБА_6 , засуджений ОСОБА_7 підтримали касаційну скаргу захисника, касаційну скаргу прокурора просили задовольнити частково.

Мотиви Суду

За приписами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставині не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Він є судом права, а не факту і під часперевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Оспорювання захисником та прокурором установлених за результатами судового розгляду фактів із викладенням власної версії події, що зводиться до тверджень про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, з огляду на вимоги ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилаються у своїх касаційних скаргах прокурор і захисник, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. Під час перегляду судових рішень колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Судові рішення свідчать, що суди ретельно перевіряли доводи, у тому числі аналогічні викладеним у касаційних скаргах. Зазначені в них мотиви про визнання цих доводів безпідставними колегія суддів уважає обґрунтованими й такими, що відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.

Із положень ст. 94 КПК слідує, що оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, вважаючи цей висновок обґрунтованим, зробленим на підставі об`єктивного з`ясування обставин, підтверджених доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду з дотриманням ст. 23 КПК й оціненими відповідно до ст. 94 вказаного Кодексу.

Зміст вироку узгоджується з положеннями ст. 374 КПК, зокрема п. 2 ч. 3 цієї статті.

Мотивуючи висновок про доведеність винуватості ОСОБА_7 , суд першої інстанції послався на показання потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_9 , свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , зміст яких докладно відобразив у вироці.

Також суд першої інстанції врахував промову ОСОБА_7 в судових дебатах, у ході якої останній детально пояснив події, викладені в обвинуваченні, з власної точки зору. Тобто версія ОСОБА_7 щодо вказаних подій була предметом оцінки місцевого суду.

Крім цього, суд зважив на протокол огляду місця події від 14 березня 2016 року під час якого було виявлено труп ОСОБА_10 та висновок експерта № 754 від 13 травня 2016 року, за яким установлено причини та локалізацію тілесних ушкоджень ОСОБА_10 , що спричинили його смерть.

Даючи оцінку вищенаведеним доказам, місцевий суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, визнав їх належними й допустимими, такими, що в сукупності підтверджують, визначені ст. 91 КПК, обставини, які підлягають доказуванню, не містять суперечностей, доповнюють один одного, та дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 115 КК.

Водночас районний суд визнав ряд доказів недопустимими, зокрема всі речові докази, та похідні від них дані висновків експертів, оскільки вони не були відкриті стороні захисту в порядку ст. 290 КПК, протоколи проведення слідчих експериментів, у зв`язку з неможливістю належного відтворення відеофайлів на яких зафіксовано перебіг слідчої дії, а також визнав недостовірними докази сторони захисту, вказавши відповідні мотиви прийнятого рішення.

Колегія суддів уважає наведену оцінку судів попередніх інстанцій правильною, враховуючи таке.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у його вчиненні.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдиною версією, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Суди попередніх інстанцій врахували вказаний стандарт та навели мотиви прийнятого рішення зі спростуванням версії сторони захисту.

Згідно з фактичними обставинами кримінального провадження, встановленими місцевим судом, між ОСОБА_9 та ОСОБА_7 стався конфлікт, чого не заперечують ані засуджений, ані потерпілий. За версією сторони захисту, після того як ОСОБА_9 завдав удару ОСОБА_7 , останній упав зі стільця і втратив свідомість, а коли отямився ОСОБА_10 , лежав на підлозі, інші ж особи вже надавали йому медичну допомогу. При цьому, на переконання ОСОБА_7 , протиправні дії щодо ОСОБА_10 могли бути вчинені ОСОБА_9 , котрий на час подій, про які йдеться, перебував в агресивному стані.

Проте, спростовуючи цю версію, суд першої інстанції врахував показання потерпілого ОСОБА_9 та свідка ОСОБА_15 . Так, указані особи безпосередньо бачили, що в момент заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_10 . ОСОБА_7 був притомним. Потерпілий ОСОБА_9 та свідок ОСОБА_11 підтвердили, що саме засуджений узяв зі столу кухонний ніж і завдав ним удару спочатку ОСОБА_9 , а потім ОСОБА_10 , та вказали обставини, за яких це сталося. До того ж суд узяв до уваги показання свідка ОСОБА_14 котрий не бачив у який саме момент ОСОБА_10 було спричинено тілесні ушкодження. Він пояснив, що алкогольні напої не вживав, після того як ОСОБА_9 повідомив, що йому заподіяно ножове поранення і в ОСОБА_7 є ніж, потерпілий ОСОБА_10 впав на підлогу на спину, а на нього впав ОСОБА_7 і надалі в потерпілого було виявлено тілесні ушкодження, що призвели до смерті.

Згідно з висновком експерта від 13 травня 2016 року № 754 причиною смерті ОСОБА_10 є проникаюче поранення грудної клітини з ушкодженням внутрішніх органів, що узгоджується з показаннями потерпілого ОСОБА_9 , який повідомляв, що ОСОБА_7 завдав ОСОБА_10 декілька ударів, зокрема один в ділянку стегна, а інший в ділянку грудної клітини.

У свою чергу потерпілі, в тому числі й ОСОБА_9 , та свідки були попередженими про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, передбачену ст. 384 КК і приведеними до присяги відповідно до вимог КПК; неспростовних аргументів щодо зацікавленості або бажання оговорити засудженого сторона захисту не навела.

При цьому витяги з ЄРДР, долучені захисником, щодо вчинення кримінальних правопорушень працівниками правоохоронних органів, потерпілим ОСОБА_9 , свідками ОСОБА_24 та ОСОБА_14 суд першої інстанції не прийняв як докази та, ухвалюючи судове рішення, не врахував їх, заважаючи на принцип презумпції невинуватості вказаних осіб, передбачений ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК і ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Касаційний кримінальний суд звертає увагу, що в матеріалах кримінального провадження відсутні, а сторона захисту відповідно до ч. 2 ст. 22 КПК, протягом тривалого розгляду кримінального провадження (з 2016 року) не надала будь-яких об`єктивних відомостей які би підтверджували упередженість потерпілого та/або свідків під час надання ними показань, а також даних про фальсифікацію доказів.

Разом із цим, встановлюючи фактичні обставини справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність прямого умислу у ОСОБА_7 саме на вбивство ОСОБА_9 зокрема через те, що стороною обвинувачення не надано вичерпних доказів цій обставині.

Кваліфікація дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 115 КК була предметом перевірки апеляційного суду, який зважив на таке.

Так, на переконання апеляційного суду, прокурор в апеляційній скарзі не навів обґрунтованих підстав не тільки для висновку про те, що ОСОБА_7 , заподіюючи потерпілому ОСОБА_9 удар ножем в область живота, з причин, що не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, а й про те, що у ОСОБА_7 взагалі був прямий умисел на вбивство потерпілого ОСОБА_9 , приймаючи до уваги той факт, що згідно висунутого ОСОБА_7 обвинувачення, потерпілий ОСОБА_9 першим наніс обвинуваченому удар долонею в область голови, від якого той упав на підлогу, після чого останній, схопивши зі столу ніж, наніс ним удар потерпілому в область живота.

При цьому, у висунутому обвинуваченні відсутні, а в апеляційній скарзі прокурора не наведені будь-які причини, з посиланням на досліджені під час судового розгляду докази, що не залежали від волі обвинуваченого, які б перешкодили йому вчинити усі дії, які він вважав необхідними для доведення злочину - умисного вбивства, до кінця.

Також колегією суддів апеляційного суду не було встановлено законних підстав для скасування оскаржуваного вироку як через невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні фактичним обставинам кримінального провадження, так і через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, зокрема у зв`язку зі неправильною перекваліфікацією дій обвинуваченого ОСОБА_7 з ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 та п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 125 та ч. 1 ст. 115 цього Кодексу, оскільки як прямо передбачено ч. 3 ст. 337 КПК, з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод, суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Врахувавши наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги захисника ОСОБА_6 у частині того, що, місцевий суд, змінюючи правову кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_7 , застосував «процедуру» скасування рішення слідчого про зміну правової кваліфікації кримінальних правопорушень та зміну раніше повідомленої підозри та «повернення» до кваліфікації, яка існувала до прийняття цих рішень, що взагалі не передбачено КПК, оскільки такі доводи ґрунтуються не на вимогах закону, а на суб`єктивному тлумаченні цих вимог закону самим захисником.

Із такою оцінкою погоджується і суд касаційної інстанції.

Більше того, як убачається із матеріалів кримінального провадження ОСОБА_9 звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення щодо нього кримінального правопорушення, передбаченого ст. 125 КК, що свідчить про суб`єктивну оцінку дій ОСОБА_7 з боку потерпілого.

Беручи до уваги всю сукупність доказів, наданих до суду, здійснивши їх ретельний аналіз, районний суд кваліфікував дії ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 115 КК та призначив покарання в межах санкцій цих статей.

Колегія суддів, уважає аргументи захисника про те, що ОСОБА_7 діяв по відношенню до ОСОБА_9 у стані необхідної оборони, безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Як зазначено в ч. 3 ст. 36 КК, перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.

До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які би не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала би ту, яка для цього необхідна.

Доводи сторони захисту з приводу того, що для припинення протиправної поведінки потерпілого ОСОБА_9 . ОСОБА_7 був вимушений захищатися, а отже, діяв у стані необхідної оборони, спростовуються наявними в матеріалах кримінального провадження доказами, які суд першої інстанції дослідив і дав правову оцінку.

У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Враховуючи встановлені місцевим судом обставини, ОСОБА_7 , після того як ОСОБА_9 завдав йому удару, впав, у зв`язку з чим, бажаючи спричинити шкоду ОСОБА_9 , засуджений узяв ніж і вчинив дії, що за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, адже у ОСОБА_9 не було жодної зброї і він не продовжував активних дій для спричинення ОСОБА_7 тілесних ушкоджень, які би явно свідчили про реальну загрозу життю останньому.

Разом із цим версія сторони захисту виглядає суперечливою, оскільки за нею ОСОБА_9 міг сам собі спричинити тілесні ушкодження, адже після того як він завдав ОСОБА_7 удару, останній впав і втратив свідомість, а отямився, коли ОСОБА_10 лежав на підлозі, тобто сторона захисту не пояснює яким чином ОСОБА_7 міг діяти у стані необхідної оборони, якщо перебував без свідомості.

Доводи адвоката про недопустимість доказів, наданих стороною обвинувачення, а саме: протоколу огляду від 14 березня 2016 року та висновку експерта від 13 травня 2016 року № 754 колегія суддів уважає безпідставними у зв`язку із нижченаведеним.

За змістом статей 214 237 КПК огляд місця події - це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до ЄРДР, що здійснюється негайно після огляду. Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі. Без наявності такої інформації проведення огляду місця події не допускається.

Відповідно до матеріалів кримінального провадження, підставою для проведення огляду місця була інформація від оператора швидкої медичної допомоги. Згідно з цими матеріалами огляд місця події відбувався в машині швидкої медичної допомоги, у ході якого, було оглянуто труп ОСОБА_10 .

Враховуючи обставини цього кримінального провадження, колегія суддів дійшла переконання, що огляд трупу в машині швидкої медичної допомоги не потребував окремого дозволу слідчого судді.

Посилання захисника на практику Верховного Суду, викладену у постанові від 12 лютого 2019 року у справі №159/451/16-к у цьому кримінальному провадженні є безпідставною, беручи до уваги таке.

Так, у постанові, на яку посилається захисник, йшлося про те, що суди не встановили надання власниками добровільної та інформованої згоди на огляд їх автомобіля, оскільки стороною обвинувачення не доведено, що даючи таку згоду, - навіть якщо припустити, що її було надано усно, - володілець автомобіля був здатен усвідомлювати правові наслідки такої згоди.

Отже, у згаданому випадку Суд констатував, що на проведення такого огляду місця події поширюються вимоги, передбачені статтею 30 Конституції України та відповідними положеннями статей 13, 233, 234 та 237 КПК.

Повертаючись до обставин кримінального провадження, яке розглядається, слід зазначити, що огляд трупа в машині швидкої медичної допомоги не вплинув на права будь-яких осіб, зокрема їх права на власність, особисту недоторканність та/або інших прав, гарантованих Конституцією України.

При цьому сторона захисту не наводить об`єктивних аргументів про наявність підстав для безумовного визнання протоколу огляду місця події недопустимим доказом.

До того ж саме повідомлення зі станції швидкої медичної допомоги стало підставою для прибуття працівників правоохоронних органів та початку досудового розслідування.

Незгоду захисника з допустимістю як доказу даних висновку експерта № 754 від 13 травня 2016 року, колегія суддів уважає необґрунтованою.

Згідно з постановою слідчої ОСОБА_12 у кримінальному провадженні № 12016100050002668 від 14 березня 2016 року було призначено експертизу (т. 6, а. п. 235 - 236).

На виконання зазначеної постанови, 13 травня 2016 року експерт склав свій висновок, який відповідає вимогам статей 101 - 102 (т. 6, а. п. 237 - 242).

Твердження захисника з приводу того, що слідча винесла зазначену постанову до внесення відомостей у ЄРДР, спростовуються даними, вказаними у постанові, зокрема номером кримінального провадження, які свідчать про те, що на час винесення постанови воно вже було зареєстровано в ЄРДР.

У свою чергу Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 сформувала висновок щодо застосування норм права, згідно з яким у випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи, суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося.

З огляду на вищенаведену позицію, а також на те, що матеріали кримінального провадження не місять будь-яких даних, які би підтверджували порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України внаслідок проведення експертизи трупа, рішення місцевого суду про допустимість висновку експерта, з яким не погоджуються захисник, правильне.

Твердження адвоката стосовно недотримання порядку об`єднання матеріалів кримінального провадження, повністю спростовані місцевим судом, який надав вичерпні аргументи та мотиви з яких виходив, визнаючи їх необґрунтованими, з якими погодився суд апеляційної інстанції, не установивши жодних істотних порушень норм КПК.

Колегія суддів уважає, що висновкам експертів № 295ц/11, 428/11, 9/з суд дав належну оцінку і зазначив з яких критерії виходив, вважаючи їх недостовірними.

Посилання захисника про те, що суд позбавив сторону захисту права на подання власних доказів суперечить змісту вироку і матеріалам кримінального провадження, адже суд прийняв усі докази, які були надані, проте оцінюючи ці докази, визнав їх недостовірними.

Доводи захисника з приводу того, що суд першої інстанції не конкретизував свою позицію по кожному клопотанню сторони захисту також спростовується змістом вироку з якого вбачається, які клопотання захисту було задоволено й взято до уваги, а які визнано необґрунтованими. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що позиція суду щодо всіх клопотань захисту, які були вирішені під час судового засідання не обов`язково має бути відображена у тексті вироку, оскільки її суд оголошує безпосередньо після вирішення відповідного клопотання.

Крім зазначеного, захисник наводить аргументи невмотивованості судових рішень, зокрема, на його переконання, апеляційний суд провів судовий розгляд формально, без дослідження всіх обставин, та допустив порушення принципу безпосередності дослідження доказів.

На переконання колегії суддів, ці аргументи зводяться до незгоди з судовими рішеннями та наданню власної оцінки доказам та обставинам справи.

Вмотивованим є судове рішення, в якому належним чином зазначені підстави, на яких воно ґрунтується. Під вмотивованістю розуміється повне і всебічне відображення в рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні свого рішення, при оцінюванні доказів для встановлення наявності або відсутності обставин, на які сторони посилалися як на підґрунтя своїх вимог і заперечень, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги або відхилені, й віддзеркалення мотивів щодо позиції суду при застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Також, як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами попередніх інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Під час апеляційного розгляду та перевірки доводів апеляційних скарг, у тому числі за результатами повторного дослідження судом апеляційної інстанції, за клопотанням сторони захисту, обставин, встановлених під час кримінального провадження, які, як вважала сторона захисту, були досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями вимог кримінального процесуального закону, колегією суддів апеляційного суду встановлена відсутність будь-яких обставин, які б, з урахуванням положень, передбачених статей 410, 411, 412, 413 та 414 КПК, дозволяли зробити висновок про неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність або про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Касаційний кримінальний суд уважає твердження захисника про формальний розгляд справи апеляційного суду такими, що не відповідають матеріалам справи.

Як убачається з апеляційних скарг захисник ОСОБА_6 та його підзахисний ОСОБА_7 порушували питання про повторне дослідження доказів, яке було задоволено.

Разом із цим у судовому засіданні від 21 квітня 2021 року захисник ОСОБА_6 підтвердив, що апеляційний суд дослідив усі докази згідно з його клопотанням (т. 12, а. п. 155, 156).

Більше того, у зв`язку із неможливістю забезпечити безпосередню участь потерпілого ОСОБА_9 в судовому засіданні апеляційного суду від 01 липня 2021 року було прийнято рішення про накладення грошового стягнення на потерпілого (т. 12, а. п. 194, 195).

Водночас до свідків, які не з`являлись було неодноразово застосовано примусовий привід.

Також в апеляційному суді безпосередньо були допитані свідки, зокрема, ОСОБА_11 (т. 12 а. п. 66 - 76) та ОСОБА_14 (т. 11, а. п. 56 - 60), а отже, оцінка показань цих свідків була прерогативою апеляційного суду.

Також, колегія суддів зважає на те, що апеляційний розгляд тривав більше трьох років. У ході якого було повторно допитано всіх свідків, участь яких була об`єктивна можливість забезпечити та досліджено повністю докази, на яких наполягала сторона захисту.

Між тим адвокат зазначає, що апеляційний суд безпосередньо не допитав потерпілого ОСОБА_9 та частину свідків, обмежившись їх показаннями під час судового розгляду в суді першої інстанції, порушивши цим принцип безпосередності дослідження доказів.

Проте апеляційний суд не дав іншої оцінки доказам ніж та, яку надав місцевий суд, у тому числі й показанням свідків, а отже, колегія суддів уважає, що за обставин цього кримінального провадження суд апеляційної інстанції дотримався належної процедури апеляційного розгляду.

Під час перевірки доводів захисника щодо розгляду місцевим судом відводу слідчої, заявленого під час досудовим розслідуванням, що, на його думку, є істотним порушенням, колегія суддів виходить із такого.

У положеннях ст. 412 КПК України законодавець визначив, що невід`ємною властивістю поняття «істотність порушення вимог кримінального процесу» є його здатність перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Отже, аналізуючи вищезазначені норми кримінального процесуального закону, необхідно з`ясувати, як вказані ті чи інші порушення вплинули на законність ухваленого судом рішення, при цьому треба виходити з «рівня істотності» відхилень від вимог норми кримінального процесуального права.

Як убачається із тексту вироку, місцевий суд не розглядав безпосередньо заяву про відвід, а лише вказав, що з урахуванням підстав з яких він був заявлений, його не розгляд під час досудового розслідування не міг істотно вплинути на остаточне рішення і законність провадження в цілому.

Посилання захисника та прокурора на те, що суд апеляційної інстанції не дав відповідей на всі доводи, викладені в апеляційних скаргах, є безпідставними. Вимоги до мотивування судових рішень засновані на положеннях ст. 6 Конвенції. Питання про те, чи виконав суд свій обов`язок, може бути визначено тільки з урахуванням конкретних обставин справи. Зважаючи на позиції ЄСПЛ про неможливість тлумачення п. 1 ст. 6 цієї Конвенції як такого, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент під час обґрунтування судами своїх рішень (справа «Салов проти України»), Суд робить висновок, що в цьому кримінальному провадженні такі стандарти дотримано. Апеляційний суд, керуючись статтями 404 405 407 412-414 КПК, переглянув вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 за скаргами прокурора, обвинуваченого і його захисника, надав обґрунтовані відповіді на основні зазначені в апеляційних скаргах сторони захисту та обвинувачення доводи, навів переконливі аргументи на їх спростування, вказавпідстави, з яких визнав скарги необґрунтованими, та належним чином мотивував свою позицію.

Покарання ОСОБА_7 призначено з дотриманням статей 50 65 КПК.

Таким чином, касаційні скарги прокурора та захисника слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 07 березня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року щодоОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги прокурора ОСОБА_8 , адвоката ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3