№ 757/13014/20-ц - Судова практика України

Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 757/13014/20-ц

провадження № 61-7321св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року в складі колегії суддів:Музичко С. Г., Болотова Є. В., Кулікової С. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру.

Позов мотивований тим, що в період перебування в шлюбі сторонами були придбані дві квартири: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Спірна квартира АДРЕСА_1 придбана в період шлюбу, яку в подальшому відповідач продав ОСОБА_1 за 3 876 грн. Ці кошти є її особистою власністю, оскільки отримані нею від продажу відповідачу квартири АДРЕСА_3 . Обидва договори купівлі-продажу були датовані 14 вересня 1999 року.

Надавши відповідачу нотаріальний дозвіл на продаж кв. АДРЕСА_3 , позивач вважав, що відкликаний ОСОБА_2 дозвіл на продаж квартири АДРЕСА_4 , порушує її права.

ОСОБА_1 просила:

визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року у складі судді: Матійчук Г. О., позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру задоволено.

Визнано квартиру за адресою: АДРЕСА_5 особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 30 540,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

позивач придбала квартиру АДРЕСА_3 за власні кошти, про, що, зокрема, свідчить засвідчуваний напис ОСОБА_1 , зроблений нею на звороті договору купівлі-продажу квартири № 119 від 14 вересня 1999 року (а. с. 11 зворот), а ОСОБА_2 цей факт визнано і засвідчено підписом (а. с. 11 зворот). Із вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 встановлено, що її продаж вчинено за 20 822 грн. Тобто за продаж квартири, яка свого часу була придбана ОСОБА_1 за власні кошти, остання отримала певну суму коштів, за які придбала квартиру АДРЕСА_4 (у свого, тоді ще чоловіка) за 3 876 грн, тобто, також за власні кошти. Отже, спірна квартира АДРЕСА_4 є особистим майном, що була придбана позивачем за її особисті кошти в період перебування у шлюбі з відповідачем;

посилання відповідача на розписку від 26 грудня 2016 року, за якою позивач отримала 45 000 дол. США від нього, як колишнього чоловіка як компенсацію від продажу квартири АДРЕСА_3 не знайшли свого підтвердження в судовому засідання, та, крім того, спростовані стороною позивача із посиланням на різницю площ обох квартир. При цьому представник позивача наполягав на тому, що сума за розпискою стосується саме компенсації різниць площ приміщень, а не вартості частки в спільній сумісній власності. Відповідачем таке твердження представника позивача не спростоване;

суд також надав оцінку посиланню відповідача на спільність права власності подружжя - кв. АДРЕСА_3 , про яку на його думку свідчить факт надання ОСОБА_1 нотаріального дозволу на продаж цієї квартири, проте суд вважав таку думку відповідача помилковою, з огляду на статтю 68 СК України та з урахуванням моменту придбання майна - у період шлюбу;

з урахуванням встановлених в судовому засіданні обставин справи, суд зробив висновок, що спірна квартира АДРЕСА_1 хоча і була придбана ОСОБА_1 в період шлюбу, але за її особисті кошти, відповідно таке майно (спірна квартира) є особистою власністю останньої.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 261,20 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

всі договори із нерухомістю сторони вчинили в період дії Кодексу про шлюб та сім`ю 1969 року. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Таким чином порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС 1969 року, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна;

відповідно до статті 22 КпШС 1969 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно зі статтею 24 КпШС 1969 року, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя;

у результаті укладання договорів купівлі-продажу квартир в 1999 році не змінився правовий режим зазначеної нерухомості, тобто, вона продовжила перебувати у спільній сумісній власності подружжя, змінився тільки титульний власник такої нерухомості. Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти;

суд першої інстанції зробив помилковий висновок, про те, що спірна квартира є приватною власністю позивача, оскільки позивачем не надано доказів того, що станом на 1994 рік позивач придбала квартиру під АДРЕСА_2 за власні грошові кошти. Посилання суду першої інстанції на зміст заяви, відповідно до якої ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_3 за власні кошти, та яка міститься в договорі купівлі-продажу від 14 вересня 1999 року за реєстровим № 4-7553, як на підставу визнання спірної квартири особистою приватною власністю є помилковим. Згідно частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша-третя статті 77 ЦПК України). Оскільки колишнім подружжям вказані квартири були придбані у 1994-1999 роках за спільні кошти, чого сторони не заперечували в ході розгляду справи, то заяву позивача щодо придбання у 1999 році квартири АДРЕСА_3 у відповідача за власні кошти, не можна вважати належним та допустимим доказом щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 .

Аргументи учасників справи

01 серпня 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 із використанням системи «Електронний суд» подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року, у якій ОСОБА_1 просить: скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції; стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати.

Касаційна скарга мотивована тим, що підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду є:

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 420/370/19, від 20 жовтня 2021 року у справі № 307/2463/15-ц, від 11 лютого 2022 року у справі № 947/22756/19. Апеляційний суд застосував лише норми КпШС України, а саме статті 22 та 24 КпШС, не врахувавши норми СК України, зокрема статті 57 60 СК України, застосування яких обґрунтоване Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18. При застосуванні норм КпШС суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у вказаних постановах, про те, що критеріями, які дозволяють надати майну режим спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Також суд не врахував, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. Апеляційний суд застосував статті 22 та 24 КпШС без врахування норми статті 57 СК України та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, про те, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну режиму спільної сумісної власності подружжя;

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктами 1) та 4) частини третьої статті 411 ЦПК України. Суд не дослідив зібрані у справі докази, а саме: договір купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року, зареєстрований у реєстрі за № 4-7553; заяву, яка оформлена на зворотній стороні вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 ; договір купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року, зареєстрований у реєстрі за № 4-7555, чим порушив статті 77 78 89 ЦПК України. Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Суд апеляційної інстанції зробив безпідставний висновок про те, що позивач не заперечує проти придбання спірної квартири АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя, хоча позивач звернулася до суду, щоб визнати дану квартиру особистою приватною власністю на підставі доказів, що підтверджують придбання останньої за власні кошти позивача. Якщо позивач заперечує проти того, що спірна квартира АДРЕСА_4 була придбана нею за спільні кошти подружжя, то суд не може в своєму рішенні зазначати, що вона цього не заперечувала в ході розгляду справи, та не обґрунтувати таку обставину наявними в матеріалах справи доказами. Натомість апеляційний суд встановив, що спірна квартира АДРЕСА_4 придбана за спільні кошти подружжя на підставі припущень, а не фактів, що є порушенням частини шостої статті 81 ЦПК України.

ОСОБА_1 вказує, що:

апеляційний суд, посилаючись на пункт 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України зробив висновок, що порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Проте суд не врахував, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а визнання права особистої приватної власності на майно, набуте за час перебування в шлюбі, має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України. До подібного висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18. Київський апеляційний суд застосував лише норми КпШС України;

суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У даній справі позивач виступила заінтересованою особою, яка в судовому порядку спростувала презумпцію права спільної сумісної власності на спірну квартиру АДРЕСА_4 шляхом подання доказів, що підтвердили джерело походження коштів, за які вона була придбана. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власність того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18;

апеляційний суд зазначив, що, оскільки колишнім подружжям вказані квартири були придбані у 1994-1999 роках за спільні кошти, чого сторони не заперечували в ході розгляду справи, відтак заяву позивача щодо придбання у 1999 році квартири АДРЕСА_3 у відповідача за власні кошти, не можна вважати належним та допустимим доказом щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 . Вказане твердження суду апеляційної інстанції є неправдивим та таким, що не відповідає матеріалам справи, оскільки позивач у позовній заяві, у відповіді на відзив, у відзиві на апеляційну скаргу, у судовому засіданні суду першої інстанції та через представника у суді апеляційної інстанції зазначила, що квартира АДРЕСА_3 була придбана нею за власні кошти, а не за спільні, на підтвердження чого надала вказану заяву. Матеріали справи містять копію договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року, зареєстрованого у реєстрі за № 4-7553, отриману позивачем в Київському державному нотаріальному архіві. Відповідно до заяви, яка оформлена на зворотній стороні вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 , позивач зазначила, що квартира АДРЕСА_3 була придбана нею за власні кошти, а відповідач цей факт підтвердив та поставив свій підпис у вказаній заяві. Викладена в заяві інформація посвідчена нотаріусом Двадцятої Київської державної нотаріальної контори Сердюк Н. А. Вказаний документ є належним доказом, оскільки містить інформацію про предмет доказування, а саме доводить походження коштів, за які позивачем була придбана спірна квартира АДРЕСА_4 , а також є допустимим доказом, оскільки був одержаний на офіційний запит з дотриманням встановленого законом порядку, що підтверджується і листом Київського державного нотаріального архіву від 12 лютого 2020 року № 380/01-21. Апеляційним судом не правильно застосовано статті 77 та 78 ЦПК України у частині визначення належності та допустимості такого доказу, як заява, яка оформлена на зворотній стороні вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 , відхилено даний доказ без нормативного обґрунтування його неналежності та недопустимості;

позивач зазначила, що спірна квартира АДРЕСА_4 придбана нею за кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_3 . Квартира АДРЕСА_3 була продана, а спірна квартира АДРЕСА_4 була придбана позивачем у один і той же день - 14 вересня 1999 року, у одного і того ж нотаріуса Двадцятої Київської державної нотаріальної контори Сердюка Н. А. Договори купівлі-продажу вказаних квартир укладені 14 вересня 1999 року підтверджують передачу та отримання сторонами коштів. Так, у пункті 3 договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року № 4-7553 зазначено наступне: «Цей продаж вчинено за 20822 (двадцять тисяч вісімсот двадцять дві) гривні, які я, ОСОБА_1 , отримала повністю від ОСОБА_2 до підписання цього договору». Своїм підписом на правочині відповідач підтвердив наведену у ньому інформацію, тобто, підтвердив передачу коштів. Оскільки даний договір посвідчений нотаріально, це підтверджує дійсність підпису відповідача та дійсність його волевиявлення. Так само і пункт 3 договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року № 4-7555 містить підтверджену інформацію, що ОСОБА_2 отримав від позивача 3 875, 86 грн. Реєстраційні номери договорів вказують на те, що спочатку був укладений договір про продаж квартири АДРЕСА_3 (договір № 4-7553), за яким позивач отримала кошти, а потім було укладено договір № 4-7555, за яким позивач за отримані особисті кошти купила у відповідача спірну квартиру АДРЕСА_4 . Отже, матеріали справи містять докази придбання позивачем квартири АДРЕСА_3 за власні кошти, продажу її як приватної власності, отримання коштів від її продажу у сумі 20 822 грн та купівлі спірної квартири АДРЕСА_4 за 3 876 грн, тобто, саме за особисті кошти. Проте на ці докази у їх сукупності апеляційний суд не звернув належної уваги, при цьому зробив безпідставний висновок, що позивач не заперечує придбання квартир за спільні кошти подружжя;

апеляційний суд не дослідив належним чином мотивів продажу квартири АДРЕСА_3 та спірної квартири АДРЕСА_4 подружжям один одному під час шлюбу, про які позивач зазначала як у суді першої інстанції, так і представник позивача наголошувала у суді апеляційної інстанції. Причиною, з якої позивач продала свою квартиру АДРЕСА_3 відповідачу та купила в останнього спірну квартиру АДРЕСА_4 , стала його вимога про даний перепродаж як умова швидкого розірвання шлюбу. Як відомо, шлюб було розірвано між сторонами 16 листопада 1999 року, тобто, через два місяці після укладення відповідних договорів купівлі-продажу квартир. Позивач не погодилася б на таку умову, якби вона придбавала б спірну квартиру АДРЕСА_4 як спільну сумісну власність, розуміючи, що в майбутньому можливо довелося б ділити дану квартиру як спільне майно подружжя. Тому позивач і склала заяву, яка оформлена на зворотній стороні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_7 , яку вона продає відповідачу, придбана на її власні кошти;

застосовуючи норму статті 22 КпШС або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18. Також у постанові від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц Верховний Суд зазначив, що критеріями, які дозволяють надати майну режим спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Відмовляючи позивачу у визнанні права особистої приватної власності на спірну квартиру АДРЕСА_4 , апеляційний суд відійшов від даних позицій Верховного Суду, по суті не встановлював факту, що джерелом набуття вказаного майна були спільні кошти подружжя, а формально вирішив, що цей факт встановлений нібито наявною відсутністю заперечень сторін про те, що майно придбане за спільні кошти, суд не врахування доказів та мотивів позивача, що доводять протилежне;

апеляційний суд при розгляді справи проігнорував необхідність застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, на яких наголошував Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 07 липня 2021 року у справі № 420/370/19, від 11 лютого 2022 року у справі № 947/22756/19, від 20 жовтня 2021 року у справі № 307/2463/15-ц, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18. Так, Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорії стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини;

наявні у справі докази підтверджують не лише факт придбання спірної квартири АДРЕСА_4 за власні кошти позивача, але і вказують на наявність більш вірогідних стверджуваних обставин, порівняно із недоведеними запереченнями відповідача, а отже, у сукупності підтверджують доводи позивача;

суд апеляційної інстанції необґрунтовано не прийняв як належний та допустимий доказ заяву, яка оформлена на зворотній стороні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 , мотивував її відхилення як доказу хибними твердженнями, що суперечать суті та змісту позову, не навів мотивів прийняття або відхилення аргументів, викладених учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, не дослідив всі докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності та взаємозв`язку.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

14 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2022 рокупризначено справу до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 01 вересня 2022 року вказано, що:

аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що наявні підстави, передбачені у підпункті «б» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню;

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 01 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 420/370/19, від 20 жовтня 2021 року у справі № 307/2463/15-ц, від 11 лютого 2022 року у справі № 947/22756/19; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини

Суди встановили, що сторони перебували у шлюбі з 08 травня 1992 року по 16 листопада 1999 року.

У період шлюбу сторонами придбані:

квартира АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Восьмою Київською держнотконторою 22 грудня 1994 року за реєстраційним № 6-3566 на ім`я ОСОБА_1 ;

квартира АДРЕСА_1 , де Ѕ квартири на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Двадцятою Київською держнотконторою 10 грудня 1998 року за реєстраційним № 4-9174 та Ѕ квартири на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Шостою Київською держнотконторою 10 квітня 1997 року за реєстраційним № 6у-670 на ім`я відповідача ОСОБА_2 .

За договором купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_2 за 20 822 грн.

На звороті договору купівлі-продажу квартири № 119 від 14 вересня 1999 року зроблено напис ОСОБА_1 : «Я, ОСОБА_1 , цим заявляю, що зазначена у договорі квартира придбана на мої власні кошти. На видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, придбаного під час шлюбу не претендую» (а. с. 11, зворот). ОСОБА_2 зазначив: «Факт, викладений в цій заяві підтверджую» (а. с. 11 зворот).

14 вересня 1999 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 за 3 876 грн.

26 грудня 2016 року ОСОБА_1 надала згоду колишньому чоловіку ОСОБА_2 на продаж квартири АДРЕСА_2 .

На підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 2016 року, посвідченим ОСОБА_4 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 2860, 2861, ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_5 прийняв у власність кв. АДРЕСА_2 (а. с. 81, 82). Продаж квартири вчинено за 8 999 800 грн, що згідно курсу НБ України станом на день укладення договору еквівалентно 340 000 дол. США, які повністю сплачені покупцем продавцю до підписання цього договору (пункт 3 договору купівлі-продажу від 26 грудня 2016 року). Цей договір укладено за згодою колишньої дружини продавця - ОСОБА_1 на продаж квартири, викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_4 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, 26 грудня 2016 року за реєстровим № 2859 (пункт 18 договору купівлі-продажу від 26 грудня 2016 року).

Згідно розписки від 26 грудня 2016 року ОСОБА_1 отримала 45 000 доларів США від колишнього чоловіка ОСОБА_2 , як компенсацію від продажу квартири АДРЕСА_2 (а. с. 40).

Заявою від 11 січня 2017 року, справжність підпису на якій нотаріально засвідчений, ОСОБА_2 відкликав свою згоду від 26 грудня 2016 року на продаж колишньою дружиною ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 (а. с. 43).

Позиція Верховного Суду

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України)

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Апеляційний суд встановив, що спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи необхідно було застосовувати положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин. Враховуючи те, що подружжям спірне майно було придбано в період шлюбу та до набрання чинності СК України, застосуванню підлягали статті 22, 24, 28 КпШС України. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, за умовами статті 24 КпШС України є власністю кожного з них (роздільним майном). Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними (див.: постанову Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1662цс15).

Згідно із статтею 24 КпШС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

У разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Визнаючи право особистої приватної власності одного з подружжя на майно, суд повинен установити той факт, що джерелом його набуття були особисті кошти цієї особи. Такі обставини підлягають доведенню (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 754/2265/17 (провадження № 61-27989св18).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) зазначено, що «застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира була набута у власність позивачем до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті відповідних правочинів приватизації, міни, купівлі-продажу належної йому нерухомості, за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому ОСОБА_1 є її єдиним власником. Суд першої інстанції при розгляді справи повинен був врахувати джерело походження коштів, за рахунок яких було придбано квартиру АДРЕСА_3 , що є предметом спору, навіть за умови придбання її під час перебування з ОСОБА_9 в шлюбі, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції. Посилання в касаційній скарзі на те, що вказана частина квартири є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є безпідставними та спростовуються вищенаведеними та встановленими судами обставинами. Посилання в касаційній скарзі на те, що приватизоване майно, а саме: 1/3 квартири АДРЕСА_1, належить відповідачу на праві спільної часткової власності, відхиляються, оскільки набуте за Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь в приватизації».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (стаття 77 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

у період шлюбу сторонами були придбані: квартира АДРЕСА_2 на ім`я позивача та квартира АДРЕСА_1 на ім`я відповідача;

за договором купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року позивач продала, а відповідач купив квартиру АДРЕСА_2 . На звороті договору купівлі-продажу квартири № 119 від 14 вересня 1999 року зроблено напис ОСОБА_1 : «Я, ОСОБА_1 , цим заявляю, що зазначена у договорі квартира придбана на мої власні кошти. На видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, придбаного під час шлюбу не претендую» (а. с. 11, зворот). ОСОБА_2 зазначив: «Факт, викладений в цій заяві підтверджую» (а. с. 11 зворот). За договором купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року відповідач продав, а позивач купила квартиру АДРЕСА_1 . 26 грудня 2016 року позивач надала згоду колишньому чоловіку на продаж квартири АДРЕСА_2 ;

за договором купівлі-продажу від 26 грудня 2016 року відповідач продав іншій особі кв. АДРЕСА_2 . Згідно розписки від 26 грудня 2016 року позивач отримала 45 000 доларів США від відповідача (колишнього чоловіка), як компенсацію від продажу квартири АДРЕСА_2 . Заявою від 11 січня 2017 року, справжність підпису на якій нотаріально засвідчений, відповідача відкликав свою згоду від 26 грудня 2016 року на продаж колишньою дружиною квартири АДРЕСА_1 ;

в оскарженій постанові суд апеляційної інстанції здійснив оцінку усім доказам, наданим сторонам у сукупності; встановив, що обидві квартири були придбані сторонами під час перебування у шлюбі; врахував, що позивач отримала компенсацію від відповідача за продаж квартири АДРЕСА_2 ; встановив, що заявою від 11 січня 2017 року, справжність підпису на якій нотаріально засвідчений, ОСОБА_2 відкликав свою згоду від 26 грудня 2016 року на продаж колишньою дружиною ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 ;

за таких обставин, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання спірної квартири особистою приватною власністю позивача та відмовив у задоволенні позову;

разом із тим, у мотивувальній частині оскарженої постанови апеляційний суд вказав, що «колишнім подружжям вказані квартири були придбані у 1994 -1999 роках за спільні кошти, чого сторони не заперечували в ході розгляду справи», не врахувавши, що позивач звернулася із позовом про визнання спірної квартири особистою приватною власністю. Тому постанову апеляційного суду слід змінити, виключивши із мотивувальної частини вказівку на те, що «позивач не заперечує проти придбання спірної квартири АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя». Проте, це порушення норм процесуального права не є таким, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційний суд надав оцінку заяві позивача, зроблену на звороті договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 14 вересня 1999 року, у сукупності з іншими доказами у справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без дотримання норм процесуального права. У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду змінити, виключивши із мотивувальної частини вказівку на те, що «позивач не заперечує проти придбання спірної квартири АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя»; в іншій частині постанову апеляційного суду належить залишити без змін. Оскільки оскаржена постанова підлягає зміні лише у мотивувальній частині, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року змінити, виключивши із мотивувальної частини вказівку на те, що позивач не заперечує проти придбання спірної квартири АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук