Постанова

Іменем України

22 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 757/19063/20-ц

провадження № 61-10027св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня

2022 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В.,

Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним договір позики

від 24 червня 2016 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Секістовою Т. І. за реєстровим № 819, зі змінами, внесеними договором про внесення змін № 1 до договору позики від 29 грудня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Секістовою Т. І. за реєстровим № 1692.

Позовну заяву мотивував тим, що між ним та відповідачем укладено договір позики, на суму 7 464 000 грн з кінцевим строком повернення 31 грудня

2016 року.

29 грудня 2016 року укладено договір про внесення змін №1 до договору позики, за умовами якого внесено зміни в частині дати повернення коштів та зазначено кінцеву дату повернення позики 31 грудня 2017 року.

Позивач вважає зазначений договір недійсним, оскільки він не отримував кошти від відповідача, що є підставою для оспорювання цього договору, оскільки крім договору позики, інші документи (розписки, про отримання коштів, банківські розрахункові документи тощо), які можна вважати належними доказами на підтвердження передачі коштів за договором, відсутні.

Крім того, чоловік відповідача є особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, який не вказав у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави інформації про надання позики, що є також доказом того, що кошти позивач від відповідача не отримував.

Вказані обставини, згідно доводів позовної заяви є підставою, відповідно до частин першої, п`ятої статті 203, статті 215, статті 1051 ЦК України, для визнання договору позики недійсним.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 08 вересня 2022 року узадоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що позивач не довів підстав недійсності оспорюваного ним договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Доводи позивача щодо недійсності договору позики у зв`язку із здійсненням передачі коштів в позику у готівковій, а не в безготівковій формі, є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,

в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.

30 листопада 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема на застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13,

від 06 червня 2019 року у справі №750/1627/18, від 26 лютого 2020 року

у справі № 205/5292/15, від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18,

від 07 квітня 2020 року у справі № 315/1496/17, від 17 лютого 2021 року

у справі № 760/19023/18, від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17,

від 27 липня 2022 року у справі № 759/7645/18

В обґрунтування касаційної скарги заявник зазначив, що суди залишили поза увагою відсутність у договорі позики зазначення яким документом підтверджується факт передання грошової суми позичальнику і отримання ним коштів, зокрема розписка позичальника або інший борговий документ, чи первинні документи, оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Відсутність у договорі зазначення про такий документ підтверджує відсутність факту передачі коштів за договором.

Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей.

З урахуванням вимог пункту 2 постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою», зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 липня 2013 року № 1109/23641 (в редакції, яка діяла на момент укладення договору позики), передача обумовленої у договорі суми позики могла здійснюватися виключно шляхом перерахування коштів з поточного рахунку відповідача на поточний рахунок позивача або внесення/перерахування коштів на рахунок позивача (позичальника). Проте згідно з випискою з рахунку ОСОБА_1 грошових коштів у такій сумі не надходило. Належним і допустимим доказом, який підтверджує факт розрахунку між фізичними особами за договором на суму, яка перевищує 150 000 грн, є відповідний документ з відмітками банківської установи про здійснення безготівкового розрахунку.

Оскільки передача коштів не здійснювалася, жодних документів про здійснення переказу коштів у безготівковій формі до договору позики не додано та у договорі не зазначено, що підтверджує відсутність факту передачі грошей.

Суди попередніх інстанцій не правильно застосували норм матеріального права, зокрема частину другу статті 1046, частину другу статті 1047, частину першу статті 1051, частину третю статті 1087 ЦК України, пункт 2 постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою».

Судами залишено поза увагою, що укладення договору позики, за відсутності погодженої дії двох сторін, зокрема, щодо передання відповідачем та отримання позивачем грошових коштів, вказує на відсутність реальності такого правочину, а отже такий правочин суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України та за правилами статей 215, 1051 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Відзиви на касаційну скаргу відповідач до Верховного Суду не подав

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 червня 2016 року ОСОБА_2 , як позикодавець, та ОСОБА_1 ,

як позичальник, уклали договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Секістовою Т. І. та зареєстровано за № 819.

У пункті 1 договору позики сторонами обумовлено, що позикодавець позичив позичальнику 7 464 000,00 грн, що еквівалентно 300 000,00 дол. США.

Згідно з пунктом 2 договору позики сума позики, отримана позичальником від позикодавця до моменту підписання даного договору у повному обсязі.

Зазначену суму позичальник зобов`язувався повернути готівкою, в строк до

31 грудня 2016 року.

29 грудня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір про внесення змін № 1 до договору позики, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Секістовою Т. І. та зареєстровано за № 1692.

Пунктом 1 договору про внесення змін № 1 вказано, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів, а саме

7 464 000,00 грн, що еквівалентно 300 000,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України (24,88 грн = 1 дол. США), встановленим на момент укладення даного договору, не пізніше ніж 31 грудня 2017 року. Процентна ставка за користування позикою за домовленістю сторін відсутня.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, а також в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договору.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірні правовідносини виникли з договору позики. Позивач, звертаючись до суду з позовом, стверджував, що договір позики є недійсним, оскільки за цим договором позичальник не отримував грошових коштів та відповідно до положень

статті 1051 ЦК України має право оспорити його з цих підстав. Посилався на те, що оспорюваний правочин не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України та за правилами статей 215 1051 ЦК України

є підставою для визнання його недійсним.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором

є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків

(стаття 11 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частинами другою-третьою статті 640 ЦК України передбачено, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Також частиною четвертою статті 639 ЦК України визначено, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики),

а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.

Розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Схожі за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі 6-50цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 (провадження № 14-465цс18).

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією зі сторін має бути досягнуто згоди.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

У пункті 1 підписаного сторонами і нотаріально посвідченого договору позики від 24 червня 2016 року обумовлено, що позичальник позичив у позикодавця

7 464 000,00 грн, що еквівалентно 300 000,00 дол. США. Згідно з пунктом 2 договору позики сума позики, отримана позичальником від позикодавця до моменту підписання даного договору у повному обсязі.

Отже умови договори позики підтверджують, що укладаючи цей договір сторони засвідчили факт передачі грошових коштів, який відбувся до моменту його підписання та нотаріального посвідчення.

Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 159/1519/21 (провадження № 61-2290св22).

В оцінці умов договору про передачу грошових коштів за договором позики до його підписання сторонами Верховний Суд також враховує правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19).

Досліджуючи питання змісту умов договору про передачу грошових коштів та правової природи подібного за змістом пункту договору, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що пункт спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою (пункт 7.28). Під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом (пункт 7.26).

У пункті 7.36 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила,

що включення в договір положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечилазакону в правовідносинах, щодо яких виник спір.

Відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними,

які виникли до його укладення.

З урахуванням установлених у справі обставин та змісту умови договору про отримання позичальником суми позики, Верховний Суд дійшов висновку, що сторони договору на власний розсуд визначили його умови, у яких підтвердили факт передачі суми позики від позикодавця позичальнику, а тому є необґрунтованими доводи касаційної скарги про доведеність факту безгрошовості договору позики, неотримання позичальником суми позики за договором від 24 червня 2016 року, до якого 20 грудня 2016 року сторонами вносились зміни щодо строку повернення позики.

Підписуючи договір позики, позичальник погодився з умовами договору,

у тому числі щодо суми позики та факту передачі грошових коштів за цим договором до його підписання.

Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на те, що сума розрахунку за спірним договором від 03 червня 2016 року перевищувала

150 000 грн, тому з урахуванням положень постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» розрахунки за цим договором мали відбуватися лише в безготівковій формі, а оскільки такі розрахунки не проводились, то договір вважається безгрошовим.

Так, у пункті 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) викладено висновок, що порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на перелічені у касаційній скарзі постанови Верховного Суду, оскільки висновки судів першої таапеляційної інстанцій у цій справі, з урахуванням установлених у ній обставин та змісту умов договору позики щодо передачі коштів у борг до підписання договору, узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у подібних справах.

У справі, що є предметом перегляду, суди попередніх інстанцій перевірили та дали належну оцінку саме тим доказам і обставинам, які стосуються предмету позову та входили до предмету доказування, відповідно до змісту позовних вимог.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій ухвалено судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів.

Наведеними вище нормами та встановленими судами обставинами спростовуються доводи позивача, в тому числі аргументи, викладені

у касаційній скарзі, які зводяться до доведення необхідності переоцінки доказів, їх дослідження і встановлення обставин, які на думку заявника свідчать про недійсність оспорюваного ним договору позики та можуть бути підставою для задоволення позову.

В силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції неможевдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. А. Воробйова

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк