Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 757/23617/15-ц
провадження № 61-649 св 22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Скріжалєвська Любов Петрівна,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: Шоста київська державна нотаріальна контора, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката
Скріжалєвської Любові Петрівни, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року у складі судді Остапчук Т. В.
та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року
у складі колегії суддів: Вербової І. М., Головачова Я. В., Нежури В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який у ході розгляду справи було уточнено, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Шоста київська державна нотаріальна контора (далі - Шоста КДНК), Головне територіальне управління юстиції у місті Києві (далі - ГТУЮ у м. Києві), про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання заповіту недійсним.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , з яким вона перебувала у цивільному шлюбі з 2007 року
по день його смерті, вони проживали однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, придбавали спільне майно тощо.
Згодом вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , однак дізналася, що 23 червня
2010 року ОСОБА_4 склав заповіт на користь ОСОБА_2
та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Шостої КДНК Радіоновою Л. І., зареєстрований в реєстрі за № 8-1824.
Зазначала, що факт її спільного проживання із ОСОБА_4 підтверджується належними доказами, зокрема: довідками житлових організацій на отримання субсидій, проживання за однією адресою,
спільним бюджетом, який складався із їх пенсій, сплатою комунальних послуг, придбанням їжі, одягу, всього необхідного для життя й ведення спільного господарства, а також показаннями свідків.
На думку позивача, ОСОБА_4 при складенні заповіту погано усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, оскільки хворів на церебральний атеросклероз, мав поганий зір (майже нічого не бачив), слух і страждав на головні болі, а тому вважала, що вказаний заповіт слід визнати недійсним, керуючись при цьому статтею 225 ЦК України (правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними).
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд: встановити факт
її проживання із спадкодавцем - ОСОБА_4 однією сім`єю
без реєстрації шлюбу; визнати недійсним заповіт, складений 23 червня
2010 року, ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада
2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано безпідставністю заявлених позивачем вимог.
Оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності з висновком судово-психіатричного експерта від 23 листопада 2018 року № 747, складеним Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, відповідно
до якого ОСОБА_4 на час складання заповіту (23 червня 2010 року) страждав на органічне ураження головного мозку, судинного ґенезу (дисциркуляторна та атеросклеротична енцефалопатія) із церебстенічним синдромом, але за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, районний суд дійшов висновку, що ОСОБА_4 перебував при свідомості та ясному розумі, його волевиявлення було вільним і відповідало волі, тому відсутні підстави для визнання оспорюваного заповіту недійсним відповідно до положень статей 203 215 225 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, зокрема, доказів: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна
в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав
та обов`язків, й інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Крім того, суд установив,
що саме відповідачі займалися похованням ОСОБА_4 та оплатою всіх необхідних ритуальних послуг, а у червні 2015 року за власні кошти ОСОБА_2 облаштувала могилу померлого.
При цьому суд першої інстанції врахував відповідні норми ЦК України,
СК України, а також судову практику Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року апеляційну скаргу Скріжалєвської Л. П. в інтересах ОСОБА_1 - залишено без задоволення, рішення Печерського районного суду
міста Києва від 27 листопада 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, його висновки підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах законодавства. Районний суд сприяв учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України. Зокрема, судом було задоволено клопотання сторони позивача про виклик свідків
та експерта, однак, вони у судове засідання не з`явилися. Позивач, посилаючись, що висновок судово-психіатричного експерта
від 23 листопада 2018 року № 747 про те, що ОСОБА_4 на час складання заповіту (23 червня 2010 року) усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, зроблений, у тому числі, у зв`язку з недостатністю медичної документації, клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи не заявляла. Посилання на те, що з кімнати померлого зникла медична документації, яка б могла вплинути на зміст цього висновку, є лише припущенням.
Апеляційний суд зазначив, що 01 липня 2010 року ОСОБА_4 самостійно було відкрито вкладний пенсійний рахунок у Філії Печерського відділення Ощадбанку міста Києва, а згодом, 02 березня 2011 року, укладено договір про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотнього) громадянина ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома, що свідчить про усвідомлення ним своїх дій, а тому вважав обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем наявності підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, для визнання оспорюваного заповіту недійсним, а саме, не усвідомлення спадкодавцем на момент складення заповіту значення своїх дій та неможливості керувати ними. Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Оскільки доказів на підтвердження факту спільного проживання
ОСОБА_4 та ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу
у заявлений період позивачем не надано, суд першої інстанції також дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.
Доводи заявника щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, у частині незадоволення судом клопотання про витребування історії хвороби померлого за 2013 рік на підтвердження наявності в останнього поганого зору, апеляційний суд визнав безпідставними, оскільки предметом доказування у даній справі
є психічний стан ОСОБА_4 станом на 23 червня 2010 року (день складення оспорюваного заповіту).
Також суд указав, що клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи стороною позивача не заявлялося, а тому доводи в цій частині апеляційним судом відхилено.
Колегія суддів апеляційного суду надала критичну оцінку доводам апеляційної скарги про розгляд справи за відсутності позивача
та її представника, за наявності клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з неможливістю бути присутнім у судовому засіданні
з поважних причин, оскільки 23 листопада 2020 року на адресу суду першої інстанції дійсно надійшли клопотання від позивача та її представника
про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника позивача у іншому судовому засіданні. Разом із тим, доказів
на підтвердження зазначеного ні позивач, ні її представник не надали. Долучена до клопотання ухвала суду від 06 липня 2020 року у справі
№ 752/1460/16-ц не підтверджує те, що адвокат Скріжалєвська Л. П. брала участь у розгляді зазначеної справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Скріжалєвська Л. П., посилаючись
на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу
на новий розгляд до суду першої інстанції у новому складі суду.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник у змісті касаційної скарги посилається
на таке: в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, за умови визнання судом касаційної інстанції підстав про відвід обґрунтованими; судами необґрунтовано відхилено клопотання про витребування та дослідження доказів; про проведення судової медичної експертизи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду
від 26 січня 2022 року визнано наведені представником ОСОБА_1 - адвокатом Скріжалєвською Л. П., підстави для поновлення строку
на касаційне оскарження неповажними. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Скріжалєвської Л. П., на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.
У наданий судом строк представник ОСОБА_1 - адвокат Скріжалєвська Л. П., надіслала матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, а саме докази сплати судового збору та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, мотивоване тим, що копію повного тексту постанови Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року було отримано 22 грудня 2021 року через канцелярію суду. Отримати раніше повний текст судового рішення представник не мала змоги у зв`язку
з перебуванням у відпустці у зв`язку з погіршенням стану здоров`я,
на підтвердження чого надала докази.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Скріжалєвської Л. П., про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року та постанови Київського апеляційного суду
від 23 листопада 2021 року.
Відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 757/23617/15-ц із Печерського районного суду міста Києва. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих
до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу
та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2022 року справу призначено
до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними
у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката
Скріжалєвської Л. П., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Стороною позивача неодноразово заявлялися клопотання про витребування
з Київської клінічної офтальмологічній лікарні «Центр мікрохірургії ока» історії хвороби ОСОБА_4 за 2013 рік, де останній знаходився
на стаціонарному лікуванні з 31 жовтня по 01 листопада 2013 року, і йому було проведено оперативне втручання, у задоволенні яких районний судом було безпідставно відмовлено без належного обґрунтування.
Заявник касаційної скарги також посилається на такі обставини:
- на час складення заповіту 23 червня 2010 року ОСОБА_4 страждав
на захворювання очей, мав дуже поганий зір у зв`язку з катарактою;
- сторона позивача звертала увагу суду першої інстанції на необхідності проведення посмертної судово-медичної експертизи;
- висновок судово-психіатричного експерта від 23 листопада 2018 року
№ 747 про те, що ОСОБА_4 на час складення заповіту (23 червня
2010 року) усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, зроблений, у тому числі, через недостатність медичної документації, яка зникла з кімнати ОСОБА_4 ще до смерті останнього;
- районним судом було задоволено клопотання позивача про виклик експерта, проте оскаржуване судове рішення суду першої інстанції було ухвалено за відсутності його пояснень;
- позивачем було заявлено обґрунтований відвід судді Остапчук Т. В.
з підстав порушення статті 12 ЦПК України, що, на думку заявника,
є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, чому апеляційний суд взагалі не надав оцінки.
Судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вказані обставини
та не усунуто ці процесуальні порушення суду першої інстанції.
Крім того, вважає безпідставними посилання апеляційного суду про те,
що позивач не заявляла клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи, оскільки у даному випадку таке клопотання планувалося заявити після допиту експерта у разі необхідності. Одночасно вказує, що стороною позивача було заявлено клопотання про призначення судово-медичної експертизи, яке судом першої інстанції залишено
без розгляду з підстав, що така експертиза не проводиться, оскільки особа померла.
Вказує, що позивач, проживаючи однією сім`єю з померлим без реєстрації шлюбу, не збирала докази такого проживання, тим більше, що вони
є особами похилого віку, натомість, відповідачі спеціально демонстрували свої відношення з померлим ОСОБА_4 , який вже на той час мало,
що розумів. Позивач постійно надавала йому допомогу, вони разом ходили до пенсійного фонду, банку, де ОСОБА_4 робив все за її вказівкою
та допомогою.
Також судом апеляційної інстанції не враховано, що відкладення розгляду справи було з різних поважних причин, у тому числі, через епідемію
COVID-19.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 червня 2010 року ОСОБА_4 було складено заповіт, посвідчений державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори
зареєстрований в реєстрі за № 8-1824, згідно з яким він заповів належну йому частину квартири
АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у рівних частинах кожному (а. с. 28, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації смерті у місті Києві (а. с. 22 зворот, т. 1).
У встановлений частиною першою статті 1270 ЦК України шестимісячний строк, а саме 22 грудня 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, у зв`язку з чим була відкрита спадкова справа
№ 797/2014 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 (а. с. 21 зворот, 22, т. 1).
Відповідно до довідки комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва «Хрещатик», виданої 26 грудня 2014 року ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_4 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 28 лютого 2967 року до дня смерті - ІНФОРМАЦІЯ_2
(а. с. 29, т. 1).
Згідно з довідки комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва «Хрещатик», виданої
ОСОБА_1 26 грудня 2014 року на запит нотаріальної контори, вбачається, що ОСОБА_1 дійсно зареєстрована в АДРЕСА_2 , є власником особового рахунку
на цю житлову площу; сім`я складається з трьох чоловік, із них:
ОСОБА_1 (власник) з 12 липня 1962 року, ОСОБА_6 (сестра) - померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 (чоловік сестри) - помер
ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 29 зворот, т. 1).
17 квітня 2015 року ОСОБА_3 подав до Шостої київської державної нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини
за заповітом після смерті ОСОБА_4 на користь ОСОБА_7
(а. с. 30, т. 1).
05 травня 2015 року ОСОБА_1 подала до Шостої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, в якій вказала,
що вона є спадкоємцем після померлого ОСОБА_4 , та поданою заявою вона приймає спадщину, яка залишилося після його смерті
(а. с. 31, т. 1).
Згідно з листом Олександрівської клінічної лікарні міста Києва від 26 січня 2017 року за № 230/01 фактів звернення за медичною допомогою ОСОБА_4 починаючи з 01 січня 2009 року по теперішній час
не зареєстровано ( а. с. 7, т. 2).
У листі Київського міського психоневрологічного диспансеру від 17 квітня 2018 року № 2 вказано, що медичної документації ОСОБА_4 , 1934 року народження, у диспансері немає (а. с. 186, т. 2).
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 23 листопада 2018 року № 747, складеного Київським міським центром судово-психіатричної експертизи на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року: 1. ОСОБА_4 на час складання заповіту (23 червня 2010 року) страждав на органічне ураження головного мозку, судинного ґенезу (дисциркуляторна та атеросклеротична енцефалопатія) із церебстенічним синдромом. В цей час, він, за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.
2. ОСОБА_4 під час підписання заповіту (23 червня 2010 року) за своїм психічним станом повною мірою усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними (а. с. 159-160, т. 2).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених
частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката
Скріжалєвської Л. П., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої
або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси
у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який
не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Щодо визнання заповіту недійсним
За змістом частини першої статті 4 ЦПК України та частини першої
статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 просила
на підставі статей 203 215 225 ЦК України визнати недійсним заповіт, складений 23 червня 2010 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який, на її переконання, складений спадкодавцем, який погано усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними,
й за відсутності його вільного волевиявлення.
Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав
та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця),
до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або
за законом.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (статті 1233 1234 ЦК України).
За своєю юридичною природою заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав
та обов`язків.
Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним
і не відповідало його волі.
Частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України встановлено,
що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені
частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна
із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність
на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини перша та третя
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
При цьому необхідно враховувати, що заінтересовані особи повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним якщо їх права та законні інтереси порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.
Згідно з частиною першою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Тобто, підставою для визнання правочину недійсним відповідно до цієї норми, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що правила статті 225
ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала
в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій
та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 чинного ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї
зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року
(стаття 89 чинного ЦПК України).
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину.
Хоча й висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі
і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа
в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій
та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись
на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року
(частина шоста статті 81 чинного ЦПК України)).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними
у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року у справі
№ 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).
Такі правові висновки є незмінними та були неодноразово підтримані Верховним Судом у постановах: від 14 листопада 2018 року у справі
№ 359/3849/14-ц, провадження № 61-5896св18, від 26 травня 2021 року
у справі № 639/348/17, провадження № 61-4822св21, від 16 травня 2022 року у справі № 127/8183/19, провадження № 61-5691св21, від 13 жовтня
2022 року у справі № 757/28174/18-ц, провадження № 61-10971св21,
від 27 жовтня 2022 року у справі № 355/899/18, провадження
№ 61-6731св22, та інших.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені
в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, із метою встановлення наявності такого стану, коли заповідач не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними на момент складення оспорюваного заповіту
(23 червня 2010 року) судом першої інстанції ухвалою від 16 листопада
2017 року була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза
(а. с. 96-97, т. 2).
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 23 листопада 2018 року № 747, складеного Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_4 на час складання заповіту
(23 червня 2010 року) страждав на органічне ураження головного мозку, судинного ґенезу (дисциркуляторна та атеросклеротична енцефалопатія)
із церебстенічним синдромом. В цей час, він, за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. ОСОБА_4
під час підписання заповіту (23 червня 2010 року) за своїм психічним станом повною мірою усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними (а. с. 159-160, т. 2).
Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили
і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
У вказаному висновку не вказано про неспроможність ОСОБА_4
в момент складення ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а навпаки зазначено, що за своїм психічним станом на момент складання заповіту він усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.
З урахуванням належної оцінки зазначеного висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, наявних у матеріалах справи доказів і доводів сторін в їх сукупності, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки належними та допустимими доказами факт перебування ОСОБА_4 на час складання заповіту у такому стані, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, не підтверджено позивачем, що відповідно до положень статей 12 81 ЦПК України було
її процесуальним обов`язком.
Із цих саме підстав касаційний суд відхиляє доводи заявника касаційної скарги щодо висновків вищевказаної експертизи та необхідності проведення посмертної судово-медичної експертизи про проведення якої позивач не просила ні в районному суді, ні в апеляційному. При цьому судами надано належну правову оцінку цьому висновку, чим виконано вимоги процесуального закону (стаття 110 ЦПК України), а правові підстави для призначення повторної експертизи відсутні (стаття 113 ЦПК України).
Також апеляційний суд установив, що 01 липня 2010 року ОСОБА_4 самостійно було відкрито вкладний пенсійний рахунок у Філії Печерського відділення Ощадбанку міста Києва, а згодом, 02 березня 2011 року, укладено договір про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотнього) громадянина ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома, що свідчить про усвідомлення ним своїх дій. Доказів протилежного матеріали справи
не містять.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій в цій частині.
Щодо відмови районного суду у задоволенні клопотання про витребування історії хвороби ОСОБА_4 за 2013 рік касаційний суд зазначає, що суд першої інстанції протокольною ухвалою від 05 червня 2019 року відмовив
у задоволенні цього клопотання, навівши належні мотиви такої відмови,
що підтверджується аудіофіксацією судового засідання (а. с. 223-224, т. 2), що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.
У спірних правовідносинах предметом доказування є саме психічний стан ОСОБА_4 станом на день складення оспорюваного заповіту
(23 червня 2010 року), а тому необхідності у витребуванні медичної документації заповідача за 2013 рік немає.
Щодо встановлення юридичного факту
Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона перебувала у цивільному шлюбі з ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2007 року
по день його смерті, - ІНФОРМАЦІЯ_1 , вони вели спільне господарство, придбавали спільне майно, що, на її думку, підтверджується належними доказами, зокрема: довідками житлових організацій на отримання субсидій, проживання за однією адресою, спільним бюджетом, який складався
із їх пенсій, сплатою комунальних послуг, придбанням їжі, одягу, всього необхідного для життя й ведення спільного господарства, а також показаннями свідків.
Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи,
які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі
№ 1-8/99 за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22
Закону України «Про пожежну безпеку» (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї») вказано, що обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь
у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.
Частиною другою статті 21 СК України встановлено, що проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають
у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).
Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного
їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними
у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.
При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.
Наведене узгоджуються із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі
№ 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтриманою Верховним Судом у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі
№ 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року
у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18),
від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження
№ 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19
(№ 61-3071св21), та інших.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження
№ 61-18522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів
є обов`язком суду при їх оцінці.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині встановлення факту проживання ОСОБА_1 із померлим
ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції,
з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того,
що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів
на підтвердження факту спільного проживання у заявлений позивачем
у позові період, тому дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині.
Крім того, апеляційний суд установив, що саме відповідачі займалися похованням ОСОБА_4 та оплатою всіх необхідних ритуальних послуг,
а у червні 2015 року за власні кошти ОСОБА_2 облаштувала могилу померлого. Доказів на спростування наведеного позивачем не надано.
Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів
на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду, ґрунтуються на припущеннях, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Верховний Суд зазначає й те, що юридичний факт установлюється у тому випадку, якщо від нього виникають, змінюються чи припиняються правовідносини. Проте таких правовідносин позивач не довела,
так як права на спадкування вона не має.
Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги щодо вищенаведених обставин, є ідентичними доводам, викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі, їм уже надавалася оцінка судами, а тому не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Щодо інших доводів касаційної скарги
В оцінці доводів касаційної скарги щодо відводу судді Остапчук Т. В. Верховний Суд ураховує таке.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України, суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
Статтею 40 ЦПК України регламентовано порядок вирішення заяви про відвід судді, відповідно до частин другої та третьої якої питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість. Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід. Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі
на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом,
що розглядає справу.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 листопада 2006 року
у справі «Білуха проти України» (заява № 33949/02) вказував, що відповідно до усталеної практики Суду наявність безсторонності відповідно до пункту 1 статті 6 повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно
до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів,
чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів
у його безсторонності (див. рішення у справі «Фей проти Австрії»
(«Fey v. Austria») від 24 лютого 1993 року, пункти 27, 28, 30; рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» («Wettstein v. Switzerland»), № 33958/96,
пункт 42).
Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію слід визначити, чи існували переконливі факти,
які б могли свідчити про його безсторонність. Це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою,
але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (див. рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» («Wettstein v. Switzerland»), № 33958/96, пункт 44; у справі «Ферантелі та Сантанжело проти Італії» («Ferrantelli and Santangelo v. Italy»), від 07 серпня 1996 року, пункт 58).
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 вересня 2019 року у складі судді Бусик О. Л. розглянуто заяву ОСОБА_1 про відвід головуючого судді Остапчук Т. В. та відмовлено у задоволенні цієї заяви
за її необґрунтованості (а. с. 3-4, т. 3). Цим самим заявник не виконав вимоги процесуального закону (частина третя статті 39 ЦПК України) щодо вмотивованості відводу.
З огляду на наведене, відповідні доводи є безпідставними та не вказують
на необ`єктивність чи упередженість судді районного суду у цій справі.
При цьому незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу (частина четверта статті 36 ЦПК України).
Наявності підстав для визнання відводу обґрунтованим та скасування оскаржуваного судового рішення з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України, заявником касаційної скарги не доведено.
Інших обов`язкових підстав для скасування судового рішення (стаття 411 ЦПК України) касаційним судом не встановлено.
Отже, судами під час розгляду справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права, як і не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести
до неправильного вирішення справи, у тому числі, що стосуються ухвалення районним судом оскаржуваного рішення без особистих пояснень експерта, який у судове засідання не з`явився.
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій (статті 77, 78, 79, 80, 89,
Касаційний суд уважає, що відповідні посилання касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з ухваленими судовими рішеннями,
що не може бути правовою підставою для їх скасування.
Правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд
не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують,
на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141 400 402 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Скріжалєвської Любові Петрівни, залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада
2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада
2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк