№ 757/26182/14 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 757/26182/14-ц

провадження № 61-4958св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи

за первісним позовом:

позивачі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (правонаступники ОСОБА_3 ),

відповідачі: ОСОБА_4 , Київська міська рада,

за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М., Головне управління юстиції у місті Києві,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 , до якої приєднався ОСОБА_5 , на рішення Печерського районного суду

м. Києва від 26 листопада 2019 року у складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 , Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві про витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності на квартиру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від

10 листопада 2015 року залучено до участі у цій справі правонаступників померлого ОСОБА_3 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як позивачів.

У грудні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовною заявою до ОСОБА_4 , Київської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності на квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що 29 березня 2011 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартиру АДРЕСА_1 . Оскільки вказаний договір дарування укладений ОСОБА_3 під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, він звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування квартири недійсним. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року у справі № 757/2616/14-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 травня 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено та визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_6 повернути вказану квартиру ОСОБА_3 .

На виконання вказаного рішення суду 19 червня 2014 року судом видано виконавчий лист, однак його не було виконано, оскільки ОСОБА_6 відчужив спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. У подальшому ОСОБА_5 відповідно до договору дарування від 20 серпня 2014 року подарував спірну квартиру своїй матері - ОСОБА_4 .

Постановою державного нотаріуса Шостої Київської державної нотаріальної контори Мотицької С. А. від 03 грудня 2015 року їм відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3 , так як ця квартира зареєстрована за іншою фізичною особою, а тому вони не можуть реалізувати своє право власності на спадкове майно.

Оскільки рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 29 березня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , то він не мав права відчужувати вказану квартиру ОСОБА_5 , який у свою чергу, не мав права її безоплатно відчужувати на користь ОСОБА_4 . Тому спірна квартира вибула із володіння ОСОБА_3 не з його волі іншим шляхом.

Просили суд:

визнати за ними право власності по 1/2 частці, за кожною, на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ;

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на свою користь квартиру АДРЕСА_1 .

У січні 2016 року ОСОБА_4 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання добросовісним набувачем квартири.

Зустрічний позов мотивований тим, що позивач за зустрічним позовом є власником спірної квартири та добросовісним набувачем.

Тому просила суд визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 20 серпня

2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. та зареєстрованого в реєстрі за

№ 2045.

Протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Короткий зміст рішення суду першої інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 листопада

2019 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності по 1/2 частці квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника; майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Згідно правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12, за змістом частини першої статті 388 ЦК України передбачено необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна, а не особи, яка в подальшому здійснила продаж цього майна відповідачу.

ОСОБА_5 придбав спірну квартиру за відплатним договором у ОСОБА_6 , проте на момент укладення договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ - договір дарування від 29 березня

2011 року рішенням суду було визнано недійсним, а тому суд приходить до висновку, що квартира вибула з володіння ОСОБА_3 поза волею останнього.

За встановлених судом обставин вибуття квартири з власності первісного позивача відбулося поза його волею, а отже, є всі підстави витребувати майно від кінцевого власника майна, незважаючи на обставини набуття майна кінцевим набувачем (на підставі наступного договору дарування).

Крім того, суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що під час укладення та підписання договору купівлі-продажу спірної квартири від

26 травня 2014 року та укладення та підписання договору дарування у серпні 2014 року, будь-які відомості про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна були відсутні, оскільки згідно постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідно до статті 387 ЦК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Під час розгляду такого позову відповідач згідно зі статтею 388 ЦК України має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК України), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна. Добросовісність набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі, а саме: коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача - у разі коли майно загублене, викрадене або вибуло з володіння власника (іншої особи, якій він передав майно у володіння) іншим шляхом поза їхньою волею (стаття 388 ЦК України).

Аналізуючи зазначені норми закону та зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що зустрічний позов задоволенню не підлягає, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб судового захисту у розумінні статті 16 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 листопада 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 скасовано. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта правовідносин, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 296/8723/18 (провадження

№ 61-8753св19).

Колегія суддів враховує, що у постановах Верховного Суду України від

07 листопада 2012 року № 6-107цс12, від 10 червня 2015 року № 6-348ц15, від 13 травня 2015 року № 6-67цс15 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від

09 вересня 2020 року у справі № 754/12907/17 (провадження

№ 61-11056св19) міститься правовий висновок про те, що у зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Установивши, що право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які є спадкоємцями померлого ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_1 не визнається ОСОБА_4 , яка вважає себе законним володільцем та добросовісним набувачем цього майна, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання за ними права власності по 1/2 частки квартири, за кожною, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , так як позивачі, які вважають себе власником спірного майна, не можуть належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю у відповідача реєстрації права власності на це майно. Тому відповідно до статті 392 ЦК України суд першої інстанції правомірно захистив права позивачів шляхом визнання за ними права власності на належне їм майно в порядку спадкування.

Установивши, що ОСОБА_6 не мав права відчужувати спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі відплатного правочину - договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, визнано недійсним договір дарування цієї квартири, укладений 29 березня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , та преюдиційно встановлено, що спірна квартира вибула із володіння первинного власника ОСОБА_3 поза його волею, та, як наслідок, ОСОБА_5 не мав права безоплатно відчужувати вказану квартиру на користь ОСОБА_4 , суд першої інстанції відповідно до статей 387 388 ЦК України дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування з чужого незаконного володіння відповідачки ОСОБА_4 на користь позивачів спірної квартири.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно не взяв до уваги доводи відповідачки ОСОБА_4 про те, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 26 травня 2014 року та укладення договору дарування від 20 серпня 2014 року будь-які відомості про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна були відсутні, оскільки запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2019 року у справа

№ 640/18410/15-ц (провадження № 61-34440св18).

Колегія суддів не прийняла до уваги доводи апеляційної скарги про те, що обставини вибуття спірної квартири ОСОБА_3 не з його волі є сумнівними, так як ОСОБА_3 не тільки свідомо подарував спірну квартиру своєму племіннику - ОСОБА_6 , але й після цього свідомо вчинив дії, які сприяли незаконному відчуженню її ОСОБА_6 та ухилення ним від відповідальності за свої дії, виходячи з такого.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, преюдиційно встановлено, що укладення договору дарування квартири від 29 березня 2011 року не відповідало волі ОСОБА_3 . Оскільки доводи апеляційної скарги фактично зводяться до того, що укладення договору дарування квартири від 29 березня 2011 року відповідало волі ОСОБА_3 , то вони відхиляться колегією суддів, як такі, що суперечать принципам обов`язковості фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірної квартири, а оскаржуваним рішенням суду вона позбавлена права власності на квартиру без компенсації і не може розраховувати на отримання іншого житла від держави, тому вважає, що задоволення позовних вимог про витребування у неї спірної квартири призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру АДРЕСА_1 безвідплатно на підставі договору дарування від 20 серпня 2014 року від ОСОБА_5 , який не мав право її відчужувати, то позивачі ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , які є спадкоємці власника цього майна, мають право на витребування цього майна від ОСОБА_4 відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України.

Вирішуючи зустрічний позов ОСОБА_4 , суд першої інстанції не звернув уваги на те, що протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. За таких обставин у суду першої інстанції не було процесуальних підстав для вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 .

Аргументи учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували ті обставини, що її син купував вказану квартиру для неї, сплативши значну суму коштів, договір посвідчений нотаріусом, заборон на відчуження квартири не було. Не можуть бути прийняті до уваги доводи позивачів щодо наявності у неї та її сина інформації про рішення судів у справі № 757/2616/14-ц між ОСОБА_3 і ОСОБА_6 щодо договору дарування спірної квартири. Син на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М., вселився у спірну квартиру і проводив там ремонт. Позивач (первісний) регулярно зустрічався з ним і, маючи всі можливості, не повідомив ОСОБА_5 про ситуацію, що склалася. Наведене призвело до того що ОСОБА_5 , не маючи жодної інформації щодо винесених рішень у справі № 757/2616/14-ц, 12 серпня 2014 року подарував зазначену квартиру їй. Слід звернути увагу, що на момент вчинення зазначеного правочину ані ОСОБА_5 , ані вона внаслідок цілеспрямованих дій ОСОБА_3 і ОСОБА_6 (дядька та племінника) не мали жодних підстав підозрювати про будь-які судові спори щодо їх квартири.

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувана не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.

17 лютого 2014 року суд постановив ухвалу про забезпечення позову шляхом накладання арешту на кв. АДРЕСА_1 , що свідчить про інформованість позивача про можливість вибуття майна з його володіння. Проте, за невідомими причинами зазначене обтяження не реєструється позивачем у порядку, передбаченому Законом. Наведене дало можливість його племіннику - ОСОБА_6 26 травня 2014 року укласти договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_5 . При цьому ані ОСОБА_6 , ані ОСОБА_3 не повідомили останнього ані про розгляд справи

№ 757/2616/14-ц, ані про накладення арешту на квартиру, що відчужується.

Суди не врахували висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 у справі № 521/8368/15-ц (61-17779св18), що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

За змістом частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісній або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісній набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Тобто, у разі витребування майна від добросовісного набувача його права та інтереси підлягають захисту у порядку, передбаченому частинами третьою-четвертою статті 390 ЦК України. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 24 липня 2019 року у справі № 61-38621сві8.

Маючи вичерпні докази шахрайських дій ОСОБА_6 , внаслідок умисних дій якого спірна квартира нібито двічі вибула із володіння ОСОБА_3 (перший раз - внаслідок укладення визнаного недійсним договору дарування квартири з використанням нібито безпорадного стану позивача, другий раз - внаслідок укладення ОСОБА_6 протиправного договору купівлі-продажу квартири після винесення рішенням судом апеляційної інстанції у справі № 757/2616/14-ц). При цьому первісний позивач та його правонаступники не зверталися ані до правоохоронних органів з відповідним повідомленням про вчинення кримінального злочину, ані безпосередньо до ОСОБА_6 - з вимогою компенсувати нанесені їм збитки. Більш того, маючі в своєму розпорядженні інформацію щодо того, що останній має намір покинути територію України, позивачі всіляко сприяли його найскорішому від`їзду.

Суди не залучили до участі у справі ОСОБА_5 , який купував спірну квартиру, оскільки розгляд цієї справи стосується його права та інтересів,

Наявність рішення суду про визнання недійсним договору дарування кв. АДРЕСА_1 , укладеного 29 лютого 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , не свідчить про відчуження вказаної квартири не з волі ОСОБА_3 . За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача можуть мати місце лише за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав його у користування, не з їхньої волі. Наявність у діях власника, або особи, якій він передав його у користування, волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України та виходячи зі змісту статті 388 ЦК України на власника покладається обов`язок довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій він передав його, не з їхньої волі. Але судами ігнорується факт, що позивач не надав жодного доказу, що майно вибуло з його володіння не з його волі, а посилаються як на беззаперечний доказ на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року.

Відповідач просить суд перевірити той факт, що протягом трьох років після укладення договору дарування ОСОБА_3 не вчиняв жодних дій, спрямованих на розірвання вказаного договору, весь цей час позивач проживав у тому ж будинку у квартирі № 7 , як вбачається з матеріалів справи вів активний спосіб життя, мав зв`язок з донькою, племінником та іншими родичами, керував власним автомобілем, видавав нотаріальні довіреності і навіть одружився, що підтверджується матеріалами справи, що аж не як не узгоджується з оголошеним безпорадним станом.

З матеріалів справи чітко вбачається, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири. До отримання нею права власності на спірну квартиру, за період з 2011 по 2014 рік право власності на квартиру двічі переходило до нового власника. При цьому, кожен раз існував обов`язок нотаріуса та міського комітету переконатися, що перехід права власності на квартиру стався відповідно до закону. Більш того, весь цей час позивач мав інформацію щодо порушення своїх прав, проте не звернувся до правоохоронних органів, а маючи інформацію щодо можливості відчуження спірної квартири його племінником та на руках документи щодо накладення арешту на квартиру, які б дозволили зупинити шахрайську схему щодо відчуження спірної квартири, маючи в якості представників кваліфікованих юристів - позивач за 7 місяців не зробив нічого для внесення інформації щодо наявних обтяжень на спірну квартиру до відповідного реєстру.

У липні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_7 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.

Зазначають, що скаржник наведене у касаційній скарзі доводить не безспірними доказами, а лише своїми припущеннями, при цьому аналізуючи правовідносини, які стосувалися лише ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , що виникли по договору дарування та які розглядалися в іншій цивільній справі (№ 757/2616/14-ц), де відповідачка не була ні учасником цивільної справи, ні свідком, ні знайомою чи родичкою сторін.

Вказане свідчить про те, що придбаваючи спірну квартиру, ОСОБА_8 , як голові правління житлово-будівельного кооперативу «Плановик», було достовірно відомо про те, що квартира є спірною, а він, як голова правління ЖБК, повинен був ознайомитися як із результатами судового розгляду по цивільній справі про визнання договору дарування недійсним, так і щодо доброчесності продавця, який продавав квартиру в будинку ЖБК «Плановик». Саме ОСОБА_8 , як зацікавлена особа, купуючи спірну квартиру, повинен був перевірити та встановити, чи є дійсними правовстановлюючі документи на квартиру у продавця, оцінити ризики придбання квартири та можливі правові наслідки.

Отже, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 на час укладення між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 спірної квартири був безспірним власником кв. АДРЕСА_1 , адже у нього були правовстановлюючі документи на квартиру, право власності на нерухоме майно було зареєстрованим в БТІ і, на кінець, він мав рішення суду, яке визнавало недійсним договір дарування та зобов`язувало ОСОБА_6 відповідно до статей 233 216 ЦК України повернути ОСОБА_3 спірну квартиру.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_4 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 04 березня

2021 року відмовлено.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 26 листопада 2018 року у справі № 914/3224/16, у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі

№ 521/8368/15-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 688/4167/16-ц, від

24 липня 2019 року у справі № 2-144/11, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року прийнято заяву ОСОБА_5 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_4 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Шостою Київською державною нотаріальною контрою 12 січня 2011 року за № 1-196, зареєстрованого в комунальному підприємстві Київському міському бюро технічної інвентаризації 02 лютого 2010 року за № 494, на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

29 березня 2011 року ОСОБА_3 подарував квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 відповідно до договору дарування, який посвідчений державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Ларіною О. В., про що в державному реєстрі правочинів вчинено запис № 4385209 від 29 березня 2011 року.

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 , у якому просив визнати недійсним договір дарування квартири від 29 березня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_6 , а сторони повернути в попереднє становище, посилаючись на те, що цей договір він уклав під впливом тяжкої обставини, а саме його онкологічного захворювання.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2014 року задоволено заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , що належала на праві власності ОСОБА_5 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року у справі № 757/2616/14-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 травня 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 29 березня 2011 року між ОСОБА_3 та

ОСОБА_6 , посвідчений державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Ларіною О. В., про що в державному реєстрі правочинів вчинено запис № 4385209 від 29 березня 2011 року. Зобов`язано ОСОБА_6 повернути квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 . Цими судовими рішеннями встановлено, що діагностоване у позивача онкологічне захворювання, тривале лікування, пригнічений стан внаслідок цього захворювання, літній вік, самотність, відсутність спілкування, призвело до того, що позивач уклав вказаний договір від 29 березня

2011 року, що фактично не відповідало його волі, а було лише проявом важкого психоемоційного стану позивача внаслідок викладених обставин і було спрямоване на зменшення негативних наслідків - самотності літньої людини, що свідчить про укладення договору дарування позивачем під впливом тяжкої обставини і вкрай на невигідних умовах.

26 травня 2014 року ОСОБА_6 відповідно до договору купівлі-продажу відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_5 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. за реєстраційним № 1172.

18 серпня 2014 року Реєстраційною службою Головного управління юстиції у місті Києві Богомазову М. І. було відмовлено у вчиненні реєстраційних дій щодо виконання рішення суду та реєстрації за ним права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , оскільки квартира зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. за реєстраційним № 1172.

20 серпня 2014 року ОСОБА_5 відповідно до договору дарування безоплатно відчужив на користь ОСОБА_4 спірну квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. та зареєстрований в реєстрі за № 2045.

Рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби ГУЮ у місті Києві прав на нерухоме майно Максименко Л. О. від 16 жовтня 2014 року

№ 16533018 відмовлено ОСОБА_3 у державній реєстрації виникнення обтяження квартири АДРЕСА_1 з тих підстав, що заява про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подана після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Спадкоємцями ОСОБА_3 є його дружина ОСОБА_1 та дочка ОСОБА_2 .

Постановою державного нотаріуса Шостої Київської державної нотаріальної контори Мотицької С. А. від 03 грудня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 , яка залишилася після смерті ОСОБА_3 , оскільки вказана квартира зареєстрована за іншою фізично особою.

Позиція Верховного Суду

Щодо визнання права власності

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

У частині п`ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Отже, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (див. правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; висновок у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справа № 754/11747/18 (провадження № 61-22947св19).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

За обставин цієї справи вимога про визнання права власності є неефективною, у тому числі і для захисту прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як спадкоємців ОСОБА_3 . Тому суди зробили помилковий висновок про наявність підстав для визнання за позивачами права власності на квартиру, оскільки ефективним способом захисту їх прав є вимога про витребування майна.

З урахуванням наведеного, рішення судів в частині позовних вимог про визнання права власності на квартиру підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Щодо витребування квартири

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від

20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження

№ 61-17779св18).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, яка набула земельну ділянку на підставі оскарженого рішення. Останнє Піщанська сільська рада прийняла, керуючись статтею 40, пунктом «б» частини першої статті 81, статтями 118 і 121 ЗК України, що передбачають безоплатне набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Відтак, Дніпропетровська ОДА згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_3 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та була набута у порядку безоплатної приватизації від Піщанської сільської ради, що не мала права відчужувати цю ділянку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі

№ 521/8368/15-ц (61-17779св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, як добросовісних набувачів, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2021 року у справі № 320/62/19 (провадження № 61-4967св20) зазначено, що «доводи касаційної скарги про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, відхиляються Верховним Судом, з огляду на таке. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. Верховний Суд України своєю постановою від 06 вересня 2017 року залишив в силі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року в частині визнання недійним договору купівлі-продажу від 08 вересня 2014 року 9/10 частин комплексу будівель та споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Тобто, на час відчуження на користь ОСОБА_1 спірного нерухомого майна вже існував судовий процес щодо цієї нерухомості, при цьому набрало законної сили рішення, яким встановлено незаконність вибуття із власності держави спірної нерухомості, а отже відповідач міг передбачити негативні наслідки для себе, приймаючи нерухоме майно в натурі за актом приймання-передачі від 12 липня 2018 року. Таким чином суди зробили правильний висновок, що у справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається відповідність заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, суди не встановлювали обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача. Разом з тим, суди врахували, що ОСОБА_4 набула спірну квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу від

26 травня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 рішенням суду, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, визнано недійсним договір дарування цієї квартири, укладений 29 березня 2011 року між

ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , та преюдиційно встановлено, що спірна квартира вибула із володіння первинного власника ОСОБА_3 поза його волею.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок, що позивачі, які є спадкоємці власника цього майна, мають право на витребування спірної квартири від ОСОБА_4 , яка набула її безвідплатно, відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України і це не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).

Щодо зустрічних позовних вимог

З урахуванням наведеного апеляційний суд зробив правильний висновок, що у суду першої інстанції не було процесуальних підстав для вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 , і обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції у цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2021 року у справі

№ 320/62/19 (провадження № 61-4967св20), дають підстави для висновку, що оскаржені рішення судів частково ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині задоволення первісних позовних вимог про визнання права власності на квартиру скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові, а в іншій частині рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 400 402 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , до якої приєднався ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року в частині задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від

26 листопада 2019 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук