№ 757/31170/15-ц - Судова практика України

Постанова

Іменем України

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 757/31170/15-ц

провадження № 61-3249св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О .В., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 10 серпня 2010 року між Публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк», Банк) та ОСОБА_2 було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 16 П, у який у подальшому були внесені зміни. З урахуванням всіх змін, ОСОБА_2 отримав кредит розміром 25 000 000,00 грн із встановленою процентною ставкою 16 % річних на строк до 04 березня 2012 року. Крім того, 10 серпня 2010 року були також укладені: договір застави майнових прав до договору банківського вкладу (депозиту) № 16П та договір поруки № 16П. У відповідності до договору застави він ( ОСОБА_1 ) передав Банку у заставу майнові права за договором банківського вкладу в сумі 4 000 000,00 дол. США, що були внесені на рахунок у Пушкінському відділенні ПАТ «ВТБ Банк» та які полягають у праві вимоги щодо отримання депозитного вкладу, розміщеного за договором банківського вкладу. З урахуванням внесених змін до договору застави (11 березня 2011 року) він, як майновий поручитель/заставодавець, прийняв на себе зобов`язання відповідати перед Банком (кредитор/застоводержатель) за невиконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором у межах заставленого майна - майнові права за договором банківського вкладу в сумі 3 200 000,00 дол. США. Тобто сума застави була зменшена. Свої зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_5 в обумовлений строк не виконав, у зв`язку з чим Банк звернувся до нього, як до поручителя, із вимогою про сплату 25 000 000,00 грн заборгованості за кредитом та 174 863,45 грн відсотків за користування кредитом. 06 квітня 2012 року листами № № 321/125-1, 321/125-2 Банк повідомив його про погашення заборгованості за кредитним договором та про вилучення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису про обтяження рухомого майна. Він , як поручитель, сплатив зазначену заборгованість, тобто виконав зобов`язання за боржника ОСОБА_2 , а відтак, в силу положень статті 556 ЦК України набув права зворотної вимоги до боржника. З огляду на відсутність добровільного виконання ОСОБА_2 свого обов`язку сплатити позивачу суму боргу в порядку регресу, попри неодноразові звернення до нього, він вимушений був звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Рішенням Печерського суду м. Києва від 24 листопада 2014 року по справі № 757/17997/14-ц позов було задоволено в повному обсязі та стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 25 174 863,39 грн суми боргу та 1 762 930,15 грн 3 % річних. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 травня 2015 року заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року в частині стягнення 3 % річних за порушення грошового зобов`язання скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Станом на день звернення з даним позовом, ОСОБА_2 рішення суду по справі № 757/17997/14-ц не виконано, грошові кошти у розмірі 25 174 863,39 грн на його користь не сплачені, а відтак має місце прострочення боржником виконання грошового зобов`язання за рішенням суду.

З огляду на те, що відносно основної суми боргу є рішення суду, що набрало законної сили, але яке не було виконано, з урахуванням положень статті 625 ЦК України ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачів на його користь три відсотки річних у розмірі 3 134 721,92 грн та інфляційні втрати в розмірі 22 307 164, 92 грн.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні даного позову до ОСОБА_2 , суд першої інстанції зазначив, що позивачем пропущено строк позовної давності. При цьому суд виходив із того, що 05 березня 2012 року ПАТ «ВТБ Банк» листом № 202/125-2 повідомило ОСОБА_1 про те, що кредит ОСОБА_2 було погашено за рахунок його коштів, на підставі договору банківського вкладу. Отже, на думку суду, перебіг позовної давності по спірним правовідносинам почався саме з 05 березня 2012 року, коли зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором було виконане, проте позивач звернувся до суду з позовом 28 серпня 2015 року, тобто через три роки та п`ять місяців з моменту виконання основного зобов`язання.

Стосовно вимог до ОСОБА_3 , суд першої інстанції зазначив, що позивач ОСОБА_1 в серпні 2015 року звертався до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості в порядку регресу, проте рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2017 року в задоволенні позову було відмовлено з тих підстав, що отримані ОСОБА_2 кредитні кошти не були використані на потреби сім`ї, а тому відсутні підстави покласти відповідальність за вказаним зобов`язанням на ОСОБА_3 .

Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2019 року скасовано в частині відмови у позовних вимогах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних і інфляційних втрат та ухвалено нове судове рішення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 3 134 721,92 грн, інфляційні втрати в розмірі 22 307 164, 92 грн та судові витрати в розмірі 9 235,00 грн. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у позовних вимогах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних і інфляційних втрат та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Також апеляційний суд виходив із того, що у цій справі позивач ОСОБА_1 пред`явив позов 28 серпня 2015 року, застосувати статтю 625 ЦК України просив з 05 серпня 2014 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, а тому висновок суду першої інстанції про сплив позовної давності за вимогами ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим, а позов в цій частині підлягає задоволенню.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , апеляційний суд виходив з того, що такі висновки суду першої інстанції відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює. Доводи апеляційної скарги правильність таких висновків суду першої інстанції не спростовують.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У лютому 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_2 3 % річних і інфляційних втрат, а справу у вказаній частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. До касаційної скарги заявник додав клопотання в якому просив зупинити виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- не врахував, що після повернення ОСОБА_1 боргу банку будь-які вимоги про повернення коштів, в тому числі нарахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України, ОСОБА_2 не направлялись;

- не надав оцінки тому, що ОСОБА_1 , як новий кредитор, в порушення частини другої статті 517 ЦК України не надав боржнику - ОСОБА_2 докази переходу до нього прав кредитора, як необхідної передумови виконання перед ним грошового зобов`язання;

- не звернув увагу на те, що право майнової вимоги в ОСОБА_1 виникло у зв`язку з поверненням ним за ОСОБА_2 кредитних коштів в розмірі 25 174 863,39 грн в силу статті 544 ЦК України, тобто на підставі закону;

- проігнорував, що в матеріалах справи відсутня вимога ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення коштів, в тому числі нарахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України, та докази її направлення і отримання заявником;

- не врахував, що без безпосереднього дослідження судом у судовому засіданні змісту такої вимоги ОСОБА_1 та встановлення факту її отримання заявником, неможливо правильно застосувати частину другу статті 530 ЦК України про строк (термін) виконання зобов`язання;

- помилково застосував до спірних правовідносин сторін частину другу статті 625 ЦК України;

- надав оцінку про правильність/доцільність чи-то помилковість/недоцільність застосування норм права та висновків апеляційного суду викладених у постанові по справі № 757/31348/15-ц, хоча такими повноваженнями наділений виключно Верховний Суду.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на те, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме: частини другої статті 517, частини другої статті 530 ЦК України у взаємозв`язку із частиною другою статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах.

Постанова Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року в частині залишення без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2019 року не оскаржується, а тому Верховним Судом в цій частині не перевіряється.

У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 повторно подав до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

У квітні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , в якому заявник зазначив про безпідставність її доводів та правильність висновків апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

У квітні та травні 2020 року до Верховного Суду надійшли заяви ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження з огляду на те, що представником не надано суду доказів на підтвердження повноважень представляти інтереси ОСОБА_2 у Верховному Суді.

У травні 2020 року до Верховного Суду надійшло чергове клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшли заперечення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на заяву ОСОБА_1 про закриття провадження у справі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

19 лютого 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Журавель В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за вищезазначеною касаційною скаргою на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 757/31170/15-ц із Печерського районного суду міста Києва, відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року, надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року відмовлено у задоволенні повторного клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року.

Ухвалами Верховного Суду від 30 квітня та від 04 червня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року клопотання ОСОБА_1 задоволено, зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 3 134 721,92 грн, інфляційних втрат в розмірі 22 307 164, 92 грн та судових витрат в розмірі 9 235,00 грн. до закінчення касаційного провадження.

У червні 2020 року матеріали справи № 757/31170/15-ц надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 року № 2766/0/226-20 у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_6 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 листопада 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та матеріали справи № 757/31170/15-ц передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її винесено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 листопада 2014 року Печерським районним судом міста Києва ухвалено заочне рішення по справі № 757/17997/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу в порядку регресу, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 25 174 863,39 грн суми боргу, 1 762 930,15 грн 3 % відсотків річних від суми основного боргу, 3 654,01 грн судових витрат.

19 травня 2015 року рішенням Апеляційного суду міста Києва, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України, апеляційну скаргу ОСОБА_2 частково задоволено, заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 листопада 2014 року в частині стягнення 3 % річних за порушення грошового зобов`язання скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних за порушення грошового зобов`язання відмовлено.

Указаними судовими рішеннями встановлено, що поручитель ОСОБА_1 05 березня 2012 року отримав вимогу Банку про сплату ним 25 000 000,00 грн заборгованості за кредитом та 174 863,45 грн відсотків за користування кредитом, оскільки строк кредитного договору закінчився, а позичальник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав.

05 березня 2012 року ОСОБА_1 здійснено повне погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2010 року в сумі 25 174 863,39 грн. Указана обставина підтверджується довідкою, виданою Пушкінським відділенням ПАТ «ВТБ Банк».

Тобто, до ОСОБА_1 , як до поручителя, який виконав зобов`язання забезпечене порукою, у відповідності до вимог частини другої статті 556 ЦК України перейшли всі права кредитора у зобов`язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Згідно з частиною другою статті 556 ЦК України, до поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтями 610 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду викладених у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, та правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16, невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у позовних вимогах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних і інфляційних втрат та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки у цій справі позивач ОСОБА_1 пред`явив позов 28 серпня 2015 року та просив застосувати статтю 625 ЦК України з 05 серпня 2014 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, то висновок суду першої інстанції про сплив позовної давності за вимогами ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим, а позов в цій частині підлягає задоволенню.

Доводи касаційної скарги про те, що після повернення ОСОБА_1 боргу банку будь-які вимоги про повернення коштів, в тому числі нарахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України, ОСОБА_2 не направлялись, та про те, що ОСОБА_1 , як новий кредитор, в порушення частини другої статті 517 ЦК України не надав боржнику - ОСОБА_2 докази переходу до нього прав кредитора, як необхідної передумови виконання перед ним грошового зобов`язання, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони спростовуються наявними у справі доказами.

Зокрема у матеріалах справи є листи ПАТ «ВТБ Банк» від 06 квітня 2012 року зі змісту яких вбачається, що ОСОБА_2 було повідомлено про те, що 05 березня 2012 року здійснено погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2010 року № 16П в сумі 25 174 863,39 грн (а. с. 18-19 т. 1).

Факт направлення ОСОБА_2 вимоги про погашення боргу за кредитним договором встановлено заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року та рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 травня 2015 року у справі № 757/17997/14 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором від 10 серпня 2010 року у сумі 25 174 863,39 грн в порядку регресу та 3% річних від простроченої суми (а. с. 11-17 т. 1)

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, ОСОБА_2 було відомо про заміну кредитора у зобов`язанні та наявність обов`язку повернути суму боргу ОСОБА_1 .

Посилання у касаційній скарзі на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах,є безпідставними, оскільки існує чітка правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 08 листопада 2019 року в справі №127/15672/16, щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України, у випадку прострочення виконання зобов`язання.

Інші доводи касаційної скарги зводяться незгоди з висновками суду апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційного суду, що їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування вказаного судового рішення.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового рішення

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року було частково зупинено ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року, то воно підлягає поновленню з огляду на закінчення розгляду цієї справи касаційним судом.

Керуючись статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик