Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 757/34955/18

провадження № 61-5528св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргоюАкціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 липня 2020 року у складі судді Чех Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») про визнання припиненим зобов`язання, усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, посилаючись на те, що 17 жовтня 2006 року між нею та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк»(далі - АКІБ «УкрСиббанк»), яке змінило назву на Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), було укладено кредитний договір № 11056590000 (далі - Кредитний договір), за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 59 000 доларів США під 10,3 % річних строком до 17 жовтня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 17 жовтня 2006 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір іпотеки № 25825 (далі - Іпотечний договір), предметом якого є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . 19 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу за кредитом, за яким права вимоги за кредитним та іпотечним договорами відступлені ПАТ «Дельта Банк». У зв`язку з неналежним виконанням нею договірних зобов`язань рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц було достроково стягнуто з неї на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за Кредитним договором в сумі 533 125,68 грн, а також - судовий збір в розмірі 3 441 грн, а всього 536 566,68 грн. У червні 2014 року ПАТ «Дельта Банк» отримало виконавчий лист № 755/20687/13-ц, який пред`явило на виконання до Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві (далі - ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві). У листопаді 2017 року вона повністю сплатила на розрахунковий рахунок виконавчої служби присуджену судом кредитну заборгованість. В подальшому 10 листопада 2017 року державним виконавцем було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 48898717 у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц. Оскільки вона виконала свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення з неї кредитної заборгованості, то зобов`язання за основним та іпотечним договорами є припиненими. Проте банк не знімає заборону на відчуження квартири та не припиняє іпотеку. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: припинити зобов`язання за Кредитним договором у зв`язку з його виконанням; припинити іпотеку за Іпотечним договором у зв`язку з припиненням основного зобов`язання; усунути їй перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом внесення відомостей про припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а саме: провести реєстрацію відомостей про припинення іпотеки та обтяження нерухомого майна за Іпотечним договором № 25825 - однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

У відзиві на позовну заяву ПАТ «Дельта Банк» заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке тривалий час не виконувалося боржником, не припинило правовідносин сторін Кредитного договору та не позбавило банк права на отримання процентів та штрафних санкцій, а також - трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Отже, позивач помилково вважає, що основне зобов`язання за Кредитним договором виконане в повному обсязі та є припиненим, і, як наслідок, припинилися зобов`язання, які виникли з Іпотечного договору.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року до участі у цій справі залучено Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») як правонаступника відповідача - ПАТ «Дельта Банк».

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 липня 2020 року позов задоволено. Припинено зобов`язання за Кредитним договором, укладеним 17 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк», у зв`язку з його виконанням. Припинено іпотеку за Іпотечним договором, укладеним 17 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк», у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Постановлено усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом внесення відомостей про припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а саме: провести реєстрацію відомостей про припинення іпотеки та обтяження нерухомого майна за Іпотечним договором, посвідченим приватним нотаріусом Трофімовим С. А., зареєстрованим в реєстрі за № 5078, за яким внесено запис про накладення заборони відчуження однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ПАТ «Дельта Банк» використало своє право вимагати повернення всієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів та пені шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, з чим погодився Дніпровський районний суд міста Києва, який своїм рішенням від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц задовольнив позовні вимоги банку. ОСОБА_1 виконала свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про стягнення з неї заборгованості за цим договором, що підтверджується постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. Оскільки як основне зобов`язання за Кредитним договором, так і акцесорне (похідне) - за Іпотечним договором є припиненими, то наявні підстави для припинення обтяження іпотекою спірної квартири.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 липня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про те, що постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження та рішення суду про стягнення заборгованості за Кредитним договором, яке було виконане боржником, не є достатнім доказом припинення основного та похідного зобов`язань, не заслуговують на увагу, оскільки повне виконання судового рішення про дострокове стягнення з позивача всієї суми заборгованості підтверджує як факт припинення зобов`язання за Кредитним договором, так і зобов`язання, які виникають з Іпотечного договору. Права та інтереси банку в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Однак АТ «Альфа-Банк» не довело, що пред`являло до ОСОБА_1 вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат. Крім того, таке право кредитора не спростовує обставин припинення основного та похідного зобов`язань.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2021 року АТ «Альфа-Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15 і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 та від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц.

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Додух О. О. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи та наданих сторонами доказів.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Дніпровського районного суду міста Києва.

05 травня 2021 року справа № 757/34955/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Судами встановлено, що 17 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», яке змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк»,та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 59 000 доларів США під 10,3 % річних строком до 17 жовтня 2027 року.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 17 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір, предметом якого є належна іпотекодавцю однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

19 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу за кредитом, за яким права вимоги за Кредитним та Іпотечним договорами відступлені ПАТ «Дельта Банк».

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов`язань, у вересні 2013 року ПАТ «Дельта Банк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про дострокове стягнення заборгованості за Кредитним договором.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за Кредитним договором в сумі 533 125,68 грн, а також - судовий збір в розмірі 3 441 грн, а всього - 536 566,68 грн.

На підставі вищевказаного рішення у червні 2014 року ПАТ «Дельта Банк» отримало виконавчий лист № 755/20687/13-ц, який пред`явило на виконання до ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві.

У листопаді 2017 року боржник ОСОБА_1 повністю сплатила на розрахунковий рахунок виконавчої служби присуджену судом на користь банку кредитну заборгованість.

10 листопада 2017 року державним виконавцем ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 48898717 у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішенняДніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона повністю виконала рішення суду та погасила заборгованість в загальному розмірі 536 566,68 грн, що підтверджується постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження і свідчить про припинення як основного зобов`язання за Кредитним договором, так і акцесорного (похідного) - за Іпотечним договором.

Під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій банк не заперечував факт повного виконання ОСОБА_1 рішенняДніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц, однак вказував на те, що згадане рішення тривалий час не виконувалося боржником, а тому кредитор мав право нараховувати проценти та штрафні санкції, а також - три проценти річних від простроченої суми та інфляційні втрати на підставі статті 625 ЦК України. Отже, позичальник помилково вважає, що основне зобов`язання за Кредитним договором виконане в повному обсязі та є припиненим, і, як наслідок, припинилися зобов`язання, які виникли з Іпотечного договору.

Порядок внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна відомостей про виникнення, зміну та припинення обтяжень регламентується Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», Порядком ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05 липня 2004 року № 830 (далі - Порядок) та Інструкцією про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 29 липня 2004 року № 73/5.

Відповідно до частини п`ятої статті 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження.

Згідно з частиною третьою статті 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п`яти днів зобов`язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру. У разі невиконання цього обов`язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків.

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону України «Про іпотеку»).

Пунктом 25 Порядку визначено, що реєстратор вносить до Реєстру відомості про припинення обтяження в день прийняття заяви.

Інформаційною довідкою від 31 січня 2020 року № 198522837 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта підтверджено, що зареєстроване на підставі Іпотечного договору обтяження - заборона на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 ,не припинено, а також не вилучено з Державного реєстру обтяжень рухомого майна та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої, абзацу дванадцятого частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У справі, яка переглядається, позовні вимоги про виключення з реєстру заборон та зняття заборони відчуження вищевказаної квартири, а також - щодо припинення обтяження цієї квартири забороною та припинення іпотеки на зазначену квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, мають розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав іпотекодержателем.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2021 року у справі № 303/7132/18 (провадження № 61-8487св20).

За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (стаття 530 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Правовий аналіз положень статей 526 599 611 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Таким чином, з ухваленням рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц про стягнення заборгованості зобов`язання позичальника сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 10 листопада 2017 року (дата повного виконання рішення суду). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення до 10 листопада 2017 року.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 10 листопада 2017 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання позичальника перед банком за Кредитним договором припинилося.

Вищенаведене узгоджується з правовим висновком, наведеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_1 виконала свої зобов`язання за Кредитним договором шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення з неї всієї суми заборгованості за цим договором, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що зобов`язання за Кредитним договором припинилися на підставі статті 599 ЦК України 10 листопада 2017 року, тобто в день остаточного погашення заборгованості, стягнутої судовим рішенням.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3Закону України «Про іпотеку»).

Абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

З огляду на викладене, оскільки основне зобов`язання припинилися 10 листопада 2017 року, також обґрунтованим є висновок судів про визнання припиненою іпотеки та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виключення з реєстру заборон та зняття заборони відчуження спірної квартири, а також щодо припинення обтяження цієї квартири забороною та припинення іпотеки на зазначену квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Доводи касаційної скарги про те, що суди неповно з`ясували обставини справи і не звернули уваги на те, що банк має право на стягнення з ОСОБА_1 процентів та неустойки, а також трьох процентів річних та інфляційних втрат за весь час затримки виконання судового рішення, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник тривалий час не виконував, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про стягнення заборгованості у ОСОБА_1 не виникає будь-яких інших зобов`язань за Кредитним договором. При цьому кредитор має право порушувати питання про стягнення з ОСОБА_1 коштів на підставі статті 625 ЦК України за період невиконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року у справі № 755/20687/13-ц.Однак таке право кредитора виникає в силу Закону, а не договору.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2020 року у справі № 569/613/19 (провадження № 61-18981св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 569/23247/18 (провадження № 61-14784св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2021 року у справі № 570/648/19 (провадження № 61-7308св20).

Також в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2020 року у справі № 569/613/19 (провадження № 61-18981св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 569/23247/18 (провадження № 61-14784св19) зазначено, що наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкцією, передбаченою умовами договору, за неналежне виконання таких умов, та виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Що стосується підстави, з якої відкрито касаційне провадження у справі, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то її обґрунтування, наведене заявником у касаційній скарзі, не свідчить про помилковість застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального права, оскільки викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18) про те, що наявність невиконаного судового рішення про стягнення кредитної заборгованості не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. З огляду на відсутність доказів виконання боржниками зобов`язань за кредитними договорами, наявність судових рішень про стягнення заборгованості, розстрочених у зв`язку з неможливістю їх негайного виконання, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та таким, що зроблений без врахування фактичних обставин справи та положень чинного законодавства, та в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15 про те, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов`язання, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.

Визнання судами в цій справі припиненими зобов`язань за Кредитним договором та іпотеки за Іпотечним договором не припинило правовідносин сторін Кредитного договору і не припинило зобов`язання в цілому та не позбавило кредитора права на отримання сум, визначених статтею 625 ЦК України, однак вказані правовідносини та зобов`язання продовжують існувати в силу Закону, а не договору, тоді як договірні зобов`язання є припиненими.

Аргументи касаційної скарги про те, що заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 24 квітня 2015 року, яке не виконане через існування мораторію на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, було звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі банку у власність належної позивачу квартири, не заслуговують на увагу, оскільки ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді заявник не посилався на наявність цього судового рішення, тому вказані обставини не були предметом дослідження судами попередніх інстанцій.

Разом з тим, за встановлених в цій справі обставин припинення як основного зобов`язання за Кредитним договором, так і акцесорного (похідного) - за Іпотечним договором сам по собі факт існування після припинення цих зобов`язань невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки питання щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа, зокрема й щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі, коли такий обов`язок боржника за таким виконавчим документом вже фактично відсутній повністю у зв`язку з його припиненням (через виконання боржником основного зобов`язання у повному обсязі) підлягає вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 432 ЦПК України, за змістом якої суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню, повністю або частково, якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили в оскаржуваній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко