Постанова

Іменем України

01 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 757/42264/16-ц

провадження № 61-17984св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико- санітарної допомоги» Печерського району міста Києва,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 грудня 2017 року в складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів:Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва (далі - КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва) про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що наказом директора КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва від 18 січня

2016 року № 4-к її зараховано на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії загальної практики/сімейної медицини № 3 на 0,5 ставки за зовнішнім сумісництвом з 25 січня 2016 року.

Наказом від 13 липня 2016 року № 44-к їй надано відпустку без збереження заробітної плати з 16 липня 2016 року по 31 липня 2016 року.

У період з 01 серпня 2016 року по 08 серпня 2016 року вона знаходилася на стаціонарному лікуванні в КНП «Київський міський медичний центр «Академія здоров`я людини».

Наказом виконуючого обов`язки директора КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва від 01 серпня 2016 року № 51-к її звільнено 31 липня 2016 року.

Її звільнення є незаконним та необґрунтованим, таким що здійснено із порушенням частини третьої статті 40 та частини третьої статті 184 КЗпП України.

Уточнивши позовні вимоги ОСОБА_1 просила суд: визнати наказ про звільнення від 01 серпня 2016 року № 51-к незаконним, скасувати його, поновити її на посаді лікаря загальної практики-сімейного лікаря амбулаторії загальної практики/сімейної медицини № 3 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва, стягнути з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 47 960,50 грн, допустити негайне виконання рішення суду.

Короткий зміст судових рішень

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції змінено в частині дати звільнення ОСОБА_1 з роботи. Вирішено вважати датою звільнення ОСОБА_1 в наказі № 51-к від

01 серпня 2016 року, виданому КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва, 09 серпня 2016 року замість

31 липня 2016 року.

Виключено з мотивувальної частини рішення посилання суду на постанову Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положення № 43.

В решті рішення залишено без змін.

Апеляційний суд керувався тим, що доказів перебування позивача у відпустці

у зв`язку із вагітністю та пологами, а також по догляду за дитиною до трьох років, суду не надано.

Стаття 43-1 КЗпП України допускає звільнення із суміщуваної роботи у зв`язку із прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, відповідач повинен був провести звільнення позивачки із дотриманням вимог чинного законодавства, тобто після закінчення наданої їй відпустки та лікарняного,

а саме: з 09 серпня 2016 року. За таких обставин дату звільнення позивача

у наказі № 51-к від 01 серпня 2016 року належить змінити на 09 серпня

2016 року замість 31 липня 2016 року.

При ухваленні судового рішення слід керуватися нормами КЗпП України,

а посилання суду першої інстанції на постанову Кабінету Міністрів України від

03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положення № 43 належить виключити із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, оскільки вказані нормативно-правові акти поширюють свою дію лише на державні підприємства, установи і організації, яким відповідач у справі не є.

Аргументи учасників справи

У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати незаконним і скасувати наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 3 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерською району м. Києва від

01 серпня 2016 року № 51-к; поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 3 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району м. Києва; стягнути з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району м. Києва на користь позивача середній заробіток (135,10 грн за день) за весь час вимушеного прогулу станом на дату ухвалення рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема статтей 184 43-1 КЗпП України.

Суд апеляційної інстанції застосував статтю 184 КЗпП України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі

№ 505/3097/17-ц; від 15 липня 2020 року у справі № 515/243/19.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 43-1 КЗпП України у подібних правовідносинах.

Судами зроблено неправильний висновок про те, що стаття 43-1 КЗпП України встановлює додаткові підстави звільнення працівника з ініціативи власника та допускає звільнення із суміщуваної роботи у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником. Проте стаття 43-1 КЗпП України не встановлює додаткових підстав припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а тільки допускає, що якщо звільнення відбувається на одній з підстав, передбачених статтями 7 40 41 КЗпП України, - у деяких випадках закон не передбачає необхідності власнику або уповноваженому ним органу одержувати згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на таке звільнення. Тому підстава розірвання трудового договору з ініціативи власника повинна відповідати статтям 7, 40 або 41 КЗпП України.

Київський апеляційний суд в оскарженій постанові, змінюючи рішення суду першої інстанції, постановив виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на зазначені Постанову № 245 та Положення № 43. Однак, суд не надав оцінки тому, що без посилань на зазначені нормативно-правові акти рішення суду першої інстанції є таким, що позбавлене мотивування, яке б вказувало, на підставі та у відповідності до якої норми права проведено її звільнення. Тому безпосередньо звільнення відбулося без законної підстави.

Київський апеляційний суд помилково не застосував статтю 184 КЗпП України до спірних правовідносин, мотивувавши це тим, що доказів перебування позивача у відпустці у зв`язку із вагітністю та пологами, а також по догляду за дитиною до трьох років, суду не надано.

Частина третя стаття 184 КЗпП України пов`язує заборону звільнення вагітних жінок з перебуванням таких жінок у відпустці у зв`язку із вагітністю і пологами. Перебування працівника у стані вагітності на день її звільнення за ініціативою власника є безумовною підставою для її поновлення.

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 505/3097/17-ц викладено висновок щодо застосування статті 184 КЗпП України у подібних правовідносинах, згідно з яким наявність вагітності на час звільнення

є підставою для поновлення на роботі, а несвоєчасне повідомлення працівницею роботодавця про свою вагітність не впливає на застосування гарантій, передбачених КЗпП України. Аналогічний підхід висвітлено у постанові Верховного Суду у справі № 515/243/19 від 15 липня 2020 року.

У січні 2021 року КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва подало до суду відзив, у якому просило оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 18 березня

2019 року у справі № 505/3097/17-ц, від 15 липня 2020 року у справі

№ 515/243/19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 505/3097/17-ц (провадження № 61-18св19) зроблено висновок, що «перебування позивача

у стані вагітності на день її звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, за відсутності ліквідації підприємства, установи, організації, наявність дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України) а у одиноких матерів за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда, є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. […] Наявність вагітності на час звільнення

є підставою для поновлення на роботі, а несвоєчасне повідомлення працівницею роботодавця про свою вагітність не впливає на застосування гарантій, передбачених Кодексом законів про працю України».

В ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2020 року у справі № 515/243/19 (провадження № 61-9439ск20) викладений аналогічний висновок.

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 25 січня 2016 року по 31 липня 2016 року працювала в КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва.

Наказом директора КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва від 18 січня 2016 року № 4-к її зараховано на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії загальної практики/сімейної медицини № 3 на 0,5 ставки за зовнішнім сумісництвом

з 25 січня 2016 року (т. 1, а. с. 7).

Наказом КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва від 13 липня 2016 року № 44-к ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати з 16 липня 2016 року до 31 липня 2016 р. (т. 1, а. с. 8).

Згідно листка непрацездатності КНП «Київський міський медичний центр «Академія здоров`я людини» від 01 серпня 2016 року у період по 08 серпня

2016 року ОСОБА_1 знаходилася на стаціонарному лікуванні в КНП «Київський міський медичний центрі «Академія здоров`я людини» (т. 1, а. с. 9).

Наказом виконуючого обов`язки директора КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Печерського району міста Києва Мошкіної Л. від 01 серпня 2016 року № 51-к ОСОБА_1 , лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії загальної практики/сімейної медицини № 3, зовнішнього сумісника звільнено із займаної посади 31 липня 2016 року згідно статті 43-1 КЗпП України - у зв`язку із прийняттям на роботу працівника ОСОБА_3 , яка не

є сумісником, та вирахувано борг за три календарні дні використаної, але не відпрацьованої щорічної відпустки (т. 1, а. с.10 - 11).

Згідно довідки від 25 серпня 2016 року № 284 комунального закладу «Ірпінська центральна міська лікарня» Ірпінської міської ради Київської області» ОСОБА_1 перебувала на обліку з приводу вагітності в Ірпінській жіночій консультації (т. 1, а. с. 12).

У частині першій статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 7 КЗпП України особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, закріплений у статтях 40 та 41 КЗпП України, не є вичерпним.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках, зокрема звільнення з суміщуваної роботи у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не

є сумісником, а також у зв`язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/15685/16-ц (провадження № 61-41074сво18) зроблено висновок, що «аналіз положень статті 43-1 КЗпП України свідчить про те, що звільнення працівника-сумісника у зв`язку з прийняттям на його посаду основного працівника (не сумісника) розглядається як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Тому звільнення за такою підставою вважається розірванням трудового договору

з ініціативи роботодавця».

За таких обставин суди апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для поновлення позивача на роботі, оскільки КЗпП України допускає звільнення із суміщуваної роботи у зв`язку із прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником.

Положеннями статті 184 КЗпП України визначено істотні пільги для вагітних жінок і для жінок, які мають дітей.

Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення

з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування жінок зазначених категорій здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 554/5092/17 (провадження № 61-1677св19) зроблено висновок, що «частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників,

а саме: заборонено звільнення, зокрема вагітної жінки, та передбачено обов`язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов`язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов`язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не поновлення на попередній роботі. Оскільки згідно зі статтею 235 зазначеного Кодексу підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, то у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов`язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов`язання щодо працевлаштування. Такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від

16 травня 2018 року в справі № 759/19440/15-ц (провадження № 14-105цс18) та постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року в справі № 175/167/16-ц (провадження № 61-59св17), від 19 серпня 2019 року в справі № 564/1108/17 (провадження № 61-30550св18), від 18 листопада 2020 року в справі

№ 367/2924/19 (провадження № 61-21658св19)».

Аналіз матеріалів справи, що переглядається, свідчить, що ОСОБА_1 позовних вимог про виконання зобов`язання щодо працевлаштування не заявляла.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 554/5092/17 (провадження № 61-1677св19), не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову апеляційного суду ? без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 грудня 2017 року

в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов