ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 757/46774/17

провадження № 61-849св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2018 року, ухвалене у складі судді Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада

2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Яворського М. А.,

Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк») звернулося із позовом до ОСОБА_1 про визнання трудового договору фіктивним.

В обґрунтування позову вказувало, що 8 травня 2009 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» винесено наказ № 269-п про прийняття на роботу ОСОБА_1 на посаду національного директора з продажів, а 16 листопада 2009 року - наказ № 866-п, яким переведено ОСОБА_1 на посаду національного директора з продажів РБ. Відповідно до даних наказів ОСОБА_1 встановлено посадовий оклад у розмірі 31 500 грн та індивідуальну надбавку у розмірі 13 500 грн, що разом складає 45 000 грн.

Вказувало, що 1 жовтня 2014 року головою правління ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 укладено трудовий договір, за умовами якого відповідача прийнято на посаду національного директора з продажів РБ зі щомісячною оплатою праці у розмірі 45 000 грн та додатковою заробітною платою -

270 000 грн.

Позивач зазначав, що жодного наказу на підставі трудового договору

від 1 жовтня 2014 року банк не видавав і ОСОБА_1 продовжував виконувати роботу на підставі трудового договору, оформленого наказами

№ 269-п від 18 травня 2009 рок та № 866-п від 16 листопада 2009 року, тому вважає, що метою укладення останнього трудового договору є незаконне отримання ОСОБА_1 заробітної плати та трудового (страхового) стажу, тому позивач вважає даний договір фіктивним.

З урахуванням уточнених позовних вимог просило визнати трудовий договір

від 1 жовтня 2014 року, укладений ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 , фіктивним і застосувати правові наслідки фіктивного правочину.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2018 року у задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наслідками укладення трудового договору є виникнення трудових відносин між сторонами, а саме прийняття ОСОБА_1 на роботу на посаду національного директора з продажів РБ, виконання ним визначених обов`язків, та, зокрема, оплати праці роботодавцем. Позивач не надав суду доказів того, що фактично ОСОБА_1 не був допущений до роботи і не виконував передбачені договором та посадовою інструкцією обов`язки. Врахувавши настання передбачених трудовим договором правових наслідків, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність ознак фіктивності в укладеному між сторонами трудовому договорі.

Також суд першої інстанції зазначив, що правові відносини щодо трудового договору регулюються трудовим законодавством України, в тому числі

КЗпП України, тому оспорюваний трудовий договір не підлягає визнанню фіктивним, відповідно до норм ЦК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіної М. А. залишено без задоволення, рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 червня

2018 року - без змін.

Апеляційний суд зазначив, що, встановивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2019 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіна М. А.звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 червня

2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що трудові відносини між ОСОБА_1 і ПАТ «ВіЕйБі Банк» тривали

з 18 травня 2009 року до 4 лютого 2015 року. Заявник вказує, що у трудовій книжці відповідача відсутній запис про початок роботи (прийняття працівника на посаду) відповідно до трудового договору від 1 жовтня 2014 року.

Судами попередніх інстанцій, на думку заявника, не враховано, що пункт

6.10 трудового договору визначає цей договір підставою для видання наказу про прийняття працівника на роботу, однак жодного наказу внаслідок укладення цього договору видано не було.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У жовтні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 8 травня 2009 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» видано наказ № 269-п, відповідно до якого ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду національного директора з продажів.

З наказу ПАТ «ВіЕйБі Банк» № 866-п від 16 листопада 2009 року суди встановили, що ОСОБА_1 переведено на посаду національного директора з продажів РБ.

1 жовтня 2014 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» уклало з ОСОБА_1 трудовий договір, відповідно до умов якого його прийнято на роботу на посаду національного директора з продажів РБ.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіної М. А. на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Згідно зі статтею 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Аналогічні гарантії закріплені у статті 22 Закону України «Про оплату праці».

Статтею 9-1 КЗпП України визначено, що підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Підприємство може матеріально заохочувати працівників медичних, дитячих, культурно-освітніх, учбових і спортивних закладів, організацій громадського харчування і організацій, що обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу.

Звертаючись до суду з позовом, ПАТ «ВіЕйБі Банк» як на підставу своїх позовних вимог посилалося на те, що підписання трудового договору

від 1 жовтня 2014 року на ту саму посаду, але з більшим розміром основної та додаткової заробітної плати без видання наказу, спрямоване не на настання трудових обов`язків, а на отримання неправомірної вигоди.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договіром є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

З аналізу вказаної норми права вбачається, що предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема, статтями 3 7 9 9-1 44 КЗпП України). Положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту).

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові

від 24 червня 2015 року у справі № 6-530цс15.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, установивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним (у тому числі і з підстав його фіктивності) із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків його недійсності.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 5 вересня 2019 року у справі № 753/14887/17 (провадження № 61-35601св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/8991/17 (провадження № 61-41341св18) в аналогічних правовідносинах.

Доводи касаційної скарги фактично стосуються доведення обставин, за яких

ЦК України встановлює фіктивність правочину та підстав для визнання його недійсним, однак суди попередніх інстанції відмовили у задоволенні позову з підстав неможливості визнання фіктивним трудового договору із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків фіктивності правочину. Доводів на спростування вказаного висновку судів попередніх інстанцій касаційна скарга не містить.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої

статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук