Постанова

Іменем України

15 липня 2022 року

м. Київ

справа № 757/482/21-ц

провадження № 61-19444св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , товариство з обмеженою відповідальністю «Центр-нерухомості», ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва, у складі судді Волкової С. Я.,

від 15 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

від 04 листопада 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Центр-нерухомості», ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності.

Позовна заява обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , за якою він доглядав із 1994 року. За життя, а саме

27 листопада 2002 року, ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла йому свою квартиру АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_4 він подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини і надав усі необхідні документи, однак нотаріус призупинив видачу свідоцтва про право на спадщину, бо племінники померлої

ОСОБА_5 і ОСОБА_6 подали позов до Печерського районного суду

м. Києва про визнання заповіту недійсним і за їх клопотанням було накладено арешт на спірну квартиру ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року. У подальшому за заявою ОСОБА_6 і

ОСОБА_5 їх позов про визнання заповіту недійсним ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23 вересня 2020 року залишено без розгляду.

У травні 2020 року невідомі особи зламали замки та проникли до квартири, він викликав поліцію, однак ці особи показали працівникам поліції документи щодо право власності на спірну квартиру.

Згодом він дізнався, що за договором дарування від 24 грудня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Німченко О. Є., якій не видавалося свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю, ОСОБА_4 подарувала свою квартиру ОСОБА_2 , який понад 12 років не реєстрував своє право власності на квартиру та не користувався нею.

07 березня 2020 року було зареєстровано право власності ОСОБА_2 , а 10 березня 2020 року ОСОБА_2 на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна передав квартиру ТОВ «Центр-нерухомості», створеному ним же як засновником, яке у свою чергу за договором про задоволення вимог іпотекодержателя відчужило квартиру на користь ОСОБА_3 .

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними правочини щодо квартири АДРЕСА_1 , а саме: договір дарування від 24 грудня 2008 року, акт приймання-передачі нерухомого майна на баланс підприємства від 10 березня 2020 року, договір про задоволення вимоги іпотекодержателя від 06 травня 2020 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 червня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із недоведеності порушення права позивача, оскільки ОСОБА_1 не надав доказів прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 .

Короткий зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 червня 2021 року змінено в мотивувальній частині, а в іншій частині залишено без змін.

Апеляційний суд, змінюючи рішення районного суду, виходив з того, що суд першої інстанції не дослідив обставини прийняття спадщини позивачем після смерті ОСОБА_4 .

Натомість колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 доведено порушення його прав як спадкоємця померлої ОСОБА_4 , який прийняв спадщину і якому спадщина належить з часу її відкриття. При цьому колегія суддів вказала, що зважаючи на недоведеність факту укладання договору дарування від 24 грудня 2008 року відсутні передбачені законом підстави для визнання його недійсним.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними акта приймання-передачі на баланс підприємства спірної квартири від 10 березня 2020 року, договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 06 травня 2020 року, то ці вимоги не підлягають задоволенню з огляду на обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав.

Апеляційний суд зазначив, що належним способом захисту може бути подання позову про витребування майна з підстав, передбачених

статтею 388 ЦК України, а не шляхом визнання недійсним оспорюваних ОСОБА_1 договорів та застосування наслідків недійсності правочинів, стороною яких позивач не є.

Водночас вимог про витребування майна ОСОБА_1 у цій справі не заявляв.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції повністю та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову, ухваливши нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

30 листопада 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із районного суду. У червні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також вказує на порушення судами норм процесуального права, що виявилось у недосліджені зібраних у справі доказів, необґрунтованому відхиленні клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або іншого клопотання (заяви) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Наголошує на тому, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання про витребування інформації щодо оскаржуваного договору дарування.

Стверджує, що договір дарування від 24 грудня 2008 року відсутній в матеріалах справи, проте інформація про цей правочин міститься в реєстрі нотаріальних дій. При цьому своїм рішення апеляційний суд фактично легалізував та визнав законність цього договору.

Звертає увагу, що ОСОБА_2 , ставши власником спірної квартири в 2008 році, понад 12 років не реєстрував своє право власності, а 10 березня 2020 року, тобто через 3 дні після реєстрації права власності, передав квартиру на баланс ТОВ «Центр-нерухомості», створеного ним 28 лютого 2020 року. У подальшому через нетривалий проміжок часу (06 травня

2020 року) власником квартири стала ОСОБА_3 , яка, на думку заявника, швидше за все не є добросовісним набувачем.

Вважає помилковими висновки апеляційного суду щодо обрання неналежного способу захисту з посиланням на приписи статті 216

ЦК України, за якими майно повертається у власність сторони правочину, а не у власність спадкодавця, оскільки спадкування це перехід прав та обов`язків від спадкодавця до спадкоємця.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , яка 27 листопада 2002 року склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_1 належну їй квартиру АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 у визначений законом строк прийняв спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 шляхом подачі до Шостої київської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини. Свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_1 на спірну квартиру видане не було з огляду на подання родичами померлої

ОСОБА_5 і ОСОБА_6 позову до Печерського районного суду

м. Києва про визнання заповіту недійсним і накладенням арешту на спірну квартиру ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року у справі № 757/34846/15-ц.

Крім того, апеляційний суд встановив, що 07 березня 2020 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

10 березня 2020 року ОСОБА_2 за актом приймання-передачі нерухомого майна передав спірну квартиру ТОВ «Центр-нерухомості», а вказане товариство у свою чергу як іпотекодавець, на підставі нотаріально посвідченого договору про задоволення вимог іпотекодержателя

від 06 травня 2020 року, відчужило квартиру на користь ОСОБА_3 як іпотекодержателя.

На запит Печерського районного суду м. Києва Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління МЮ (м. Київ) листом

від 28 лютого 2021 року повідомило, що в архівних справах приватного нотаріуса Німченко О. Є. за 2008 рік № 02-33 том № 2 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» за 24 грудня 2008 року є запис про посвідчення договору дарування квартири за реєстровим номером 12448, укладений між

ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , в особі представника ОСОБА_10 . Відомості про посвідчення приватним нотаріусом 24 грудня 2008 року іншого договору, в тому числі за участю ОСОБА_2 , відсутні.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216

ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216

ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Тобто права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Отже, суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц).

Згідно зі статтями 1216 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268

ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі

№ 6-164цс12 вказано, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Таким чином, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене

статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 квітня

2021 року у справі № 727/967/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 зазначено, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Судовий захист повинен бути повним і відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в пункті 63 постанови від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18 та пункті 50 постанови від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19.

Змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову, апеляційний суд правильно виходив з того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, може захищати свої права шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин).

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними правочинів та застосування наслідків їх недійсності не призведе до поновлення прав позивача на квартиру, а тому вказані вимоги не є ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі задоволення, потребуватимуть додаткових заходів судового втручання.

Ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 є витребування спірної квартири із чужого володіння, і він не позбавлений можливості звернутися до суду з відповідним позовом, під час розгляду якого і буде перевірена наявність підстав, передбачених статтями 387-388 ЦК України.

Враховуючи викладене, підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про помилковість висновків апеляційного суду.

Доводи заявника про те, що апеляційний суд своїм рішенням легалізував та визнав законним договір дарування квартири ОСОБА_4 від 24 грудня

2008 року є помилковими, оскільки постанова апеляційного суду не містить висновків про законність вказаного договору, навпаки суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності факту укладання такого договору.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Прийняття та дослідження нових доказів під час касаційного провадження, виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Колегія суддів відхиляє посилання заявника про безпідставне відхилення клопотань щодо витребування доказів, оскільки такі клопотання були обґрунтовано вирішені судом першої інстанції, зокрема під час судових засідань 28 травня 2021 року та 15 червня 2021 року, з наведенням відповідних мотивів, з якими погоджується і Верховний Суд. Крім того, вказані клопотання ОСОБА_1 стосувались витребування копії запису про посвідчення нотаріусом договору дарування квартири від 24 грудня 2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а не договору відчуження квартири ОСОБА_4 .

Обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту прав, які він вважає порушеними, є самостійною підставою для відмови в позові.

З цих підстав колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо не дослідження доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 червня 2021 року,

з урахуванням змін, внесених за результатами апеляційного перегляду, та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта