Постанова

Іменем України

08 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 757/54567/16-ц

провадження № 61-12267св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року у складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Каперської Т. П., Яворського М. А., касаційні скарги Державної казначейської служби України, Кабінету Міністрів України на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Каперської Т. П., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила стягнути на її користь майнову шкоду у розмірі 3 421 002,26 грн, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 200 000 грн.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .

Після початку проведення антитерористичної операції с. Піски опинилося на лінії бойового зіткнення українських військових та бойовиків терористичної організації «Донецька Народна Республіка». У зв`язку з цим, вона разом зі своєю сім`єю були змушені залишити селище Піски та переїхати до родичів у с. Триліси Фастівського району Київської області.

У результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції її будинок був пошкоджений, має нежилий стан і не може використовуватися для подальшого проживання в ньому. Крім цього, внаслідок артилерійського обстрілу також знищено майно, яке знаходилось у будинку.

Даний факт підтверджується довідкою виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 09 вересня 2015 року, в якій вказано, що урезультаті декількох влучень артилерійських снарядів будівля зруйнована, що зробило неможливим її використання за призначенням.

За її заявою від 16 жовтня 2015 року за цим фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України.

Посилаючись на статтю 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Перший протокол до Конвенції, статтю 41 Конституції України, статті 319 321 1166 ЦК України, статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 21 86 Кодексу цивільного захисту України, ОСОБА_3 просила суд стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів державного бюджету на свою користь шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді зруйнування будинку, у сумі 3 421 002,26 грн, а також відшкодувати моральну шкоду, яку оцінила у 200 000 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив із того, що у позасудовому порядку за ініціативою ОСОБА_1 компетентним органом (місцевою державною адміністрацією або органом місцевого самоврядування) не вирішувалося питання про добровільну передачу пошкодженого будинку та можливість забезпечення позивача новим житлом замість пошкодженого чи виплати грошової компенсації.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року скасовано та прийнято постанову про часткове задоволення позову.

Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Разом із тим вказав, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_1 через представника - адвоката Науменко Ю. В., звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року та змінити постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, ухвалити рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник обґрунтовує необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/19694/15-ц (провадження № 6-5090св18), що застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

02 вересня 2020 року Державна казначейська служба України звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 242/1618/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Кабінет Міністрів України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/19694/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 646/5064/17, від 17 червня 2020 року у справі № 243/6695/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, посилається на те, що апеляційним судом не в повній мірі вирішено питання достовірності доказів на підтвердження спричиненої матеріальної шкоди (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_1 аргументована тим, що висновок щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України у подібних правовідносинах, викладений в постанові Великої Палати Верховного суду від 04 вересня 2020 року у справі № 265/6582/16-ц та застосований судами першої та апеляційної інстанції, зроблений судами через неправильне застосування норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Касаційна скарга Державної казначейської служби України мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази того, що пошкодження будинку та майна позивачки спричинені саме проведенням антитерористичної операції у зазначеному нею районі, не визначені особи, якими були завдані зазначені пошкодження, не встановлено факту наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів та спричиненою їй шкодою.

Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, відповідно до частини 8 статті 8 ЦПК України, до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження квартири терористичним актом. А саме - щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму статті 86 Кодексу, яка узгоджується зі статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України зазначає, що виконання зобов`язань держави щодо прийняття законів для реалізації ефективного захисту порушених прав громадян не відноситься до безпосередніх повноважень Кабінету Міністрів України.

Позивачкою не було надано суду належних доказів на підтвердження руйнування належного їй будинку та на підтвердження спричиненої матеріальної шкоди внаслідок такого руйнування.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу

Кабінет Міністрів України подав пояснення, в яких просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 21 вересня 2021 року, 05 жовтня 2020 року та 20 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Печерського районного суду міста Києва цивільну справу № 757/54567/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн, до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року справу № 757/54567/16-ц призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1208 га, яка розташована за цією ж адресою.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 09 вересня 2015 року у результаті декількох влучень артилерійських снарядів будівля на АДРЕСА_1 зруйнована, що зробило неможливим її використання за призначенням.

Відповідно до довідки Ясинуватської райдержадміністрації від 05 вересня 2016 року у ході бойових дій повністю зруйнований дах, побиті стіни, вибиті вікна та двері.

25 листопада 2015 року заяву ОСОБА_1 щодо пошкодження майна під час артилерійського обстрілу с. Піски зареєстровано в Журналі єдиного обліку заяв та повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події Дружківського відділення Артемівського відділення Артемівського відділу ГУ НП в Донецькій області за № 270 та у цей же день приєднано до матеріалів кримінального провадження № 12015050260000865, розпочатого за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 194 КК України, за фактом артилерійського обстрілу с. Піски Ясинуватського району.

Згідно зі звітом про експертну грошову оцінку земельної ділянки ринкова вартість земельної ділянки загальною площею 0,1208 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 станом на 03 жовтня 2016 року становить 246 734 грн.

Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 26 грудня 2018 року № 5281 ринкова вартість домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , пошкодженого у результаті артилерійського обстрілу, становить 3 138 933 грн.

Згідно з листом Департаменту фінансів Донецької обласної державної адміністрації від 06 березня 2017 року № 02-02/22-425-4, Донецькою облдержадміністрацією та Ясинуватською райдержадміністрацією не здійснювалося надання ОСОБА_1 грошової компенсації за рахунок коштів обласного та районного бюджету за зруйнований житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Межі та підстави касаційного перегляду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року є посилання заявника на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/19694/15-ц (провадження № 6-5090св18), що застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою Державної казначейської служби України на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 242/1618/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/19694/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 646/5064/17, від 17 червня 2020 року у справі № 243/6695/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме апеляційним судом не в повній мірі вирішено питання достовірності доказів на підтвердження спричиненої матеріальної шкоди (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України скарги підлягають частковому задоволенню.

Позиція Верховного Суду

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм».

З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивувала позов, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке позивачка, на її думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також зазначила, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

ОСОБА_1 обґрунтувала розмір завданої їй шкоди ринковою вартістю знищеного будинку та ринковою вартістю пошкодженої ділянки, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач зазначила, що шкода завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).

З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).

Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного апеляційний суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).

Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Водночас апеляційний суд правильно виходив із того, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку та іншого майна у розмірі реальної його вартості.

Також позивач посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту будинку, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Зазначені доводи ОСОБА_1 апеляційний суд вважав такими, що доведені.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 07 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).

У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Враховуючи відсутність в Україні на час розгляду справи судом першої інстанції спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

З таким висновком апеляційного суду колегія суддів погоджується.

Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення коштів у розмірі 100 000,00 грн.

Враховуючи зазначене, немає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 з цього приводу.

Окрім того, встановивши, що позивачка не довела, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення цих вимог.

Доводи Кабінету Міністрів України про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінету Міністрів України не є належним представником Держави України у цій справі, - не можуть бути прийняті до уваги, позивач правильно визначила Кабінет Міністрів України представником Держави України як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Враховуючи особливості процесуального представництва Держави України як сторони справи та характер спірних правовідносин, пов`язаних із застосуванням, зокрема, Закону України «Про боротьбу з тероризмом», колегія суддів з указаним висновком апеляційного суду погоджується та вважає відповідний аргумент касаційної скарги необґрунтованим.

Інші наведені в касаційних скаргах доводи також не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники, зводяться до невірного тлумачення ним норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення в оскарженій частині постановлені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення в оскарженій частині - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2020 року зупинене виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн, до закінчення касаційного провадження, то виконання зазначеного судового рішення на підставі статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун