Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 757/56287/18-ц

провадження № 61-1581св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги представника акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - адвоката Тузової Владислави Олександрівни та представника ОСОБА_1 - адвоката Вавренюка Олександра Станіславовича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року у складі судді

Соколова О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 26 грудня

2019 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Коцюрби О. П.,

Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів, повернення вкладів та стягнення коштів.

Позовна заява мотивована тим, що між позивачем та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SАMDNWFD0070029130400 на оформлення банківського вкладу «Стандарт на 12 місяців» на виконання якого позивачем внесено грошові кошти у сумі 250 000,00 Євро. У зв`язку із припиненням функціонуванням банківських відділень АТ КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя у 2014 році, рахунок позивача було безпідставно заблоковано та припинено нарахуванням відсотків. З метою отримання належних позивачу коштів та нарахованих по ним відсотків, позивач неодноразово звертався до відповідача із вимогами про розблокування рахунків, розірвання договорів та видачі коштів.

ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь за договором: № SАMDNWFD0070029130400 від 06 грудня 2013 року суму банківського вкладу в загальній сумі 608 614,09 Євро. Судові витрати просив стягнути з відповідача.

В подальшому представник позивача звернувся до суду із заявою

від 04 червня 2019 року, про уточнення позовних вимог, та просив стягнути з відповідача на користь позивача, за договором банківського вкладу

№ SАMDNWFD0070029130400 від 06 грудня 2013 року суму банківського вкладу у розмірі 358 414,09 Євро та 7 858 375,00 грн пені.

У січні 2019 року представник відповідача подала до суду відзив на позов, у якому вона заперечувала щодо позовних вимог, просила відмовити у їх задоволенні, зазначаючи, що відокремлений підрозділ АТ «КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя не мав правових підстав та можливості здійснювати банківську діяльність після окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Доступ до первинних документів (у тому числі оригіналів договорів та касових документів) клієнтів Кримського РУ АТ КБ «ПриватБанк» на даний час є обмеженим, позивач не надав доказів укладення договорів та внесення грошових коштів на рахунок у банку АТ «КБ «ПриватБанк», заперечувала щодо застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів».

14 лютого 2019 року представником позивача подано відповідь на відзив відповідача, в якій останній заперечував щодо відзиву відповідача, вказує що в матеріалах справи містяться копії довідок на підтвердження своїх доводів. Зазначає, що договір укладався з юридичною особою АТ «КБ «ПриватБанк», а не філією, як вказує відповідач.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року, з урахуванням ухвали Печерського районного суду міста Києва

від 30 вересня 2019 року про виправлення описки, позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором банківського вкладу № SАMDNWFD0070029130400

від 06 грудня 2013 року у сумі 358 414,09 Євро.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню за договором банківського вкладу № SАMDNWFD0070029130400 від 06 грудня 2013 року у розмірі 2 504 595,96 грн.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави 25 403,00 грн судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що

АТ КБ «ПриватБанк» не виконало взяті на себе зобов`язання, від якого воно не звільняється через тимчасову окупацію території Автономної Республіки Крим, у зв?язку із чим на користь позивача підлягають стягненню в повному обсязі сума внесеного вкладу, нараховані відсотки, за весь період користування коштами, виходячи із відсоткової ставки 8 % річних, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов?язання на підставі статті 625 ЦК України, а також частково пеня за неналежне виконання договірних зобов?язань відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому, суд дійшов висновку про зменшення розміру пені відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року змінено в частині стягнення заборгованості за договором банківського вкладу та судового збору.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070029130400

від 06 грудня 2013 року у сумі 328 764,59 Євро.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі

8 810,00 грн.

В іншій частині рішення залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розмір заборгованості за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070029130400 від 06 грудня 2013 року, яка підлягає стягненню, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції було неправильно вирахувано нараховані відсотки за користування депозитом та 3 % річних.

В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

16 січня 2020 року представник АТ КБ «ПриватБанк» - адвокат Тузова В. О. через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга представника АТ КБ «ПриватБанк» - адвоката

Тузової В. О. мотивована тим, що факт наявності у вкладника оригіналів документів може свідчити лише про факт укладання договорів банківських вкладів, які є предметом спору, та не є належним доказом не виконання банком умов договору щодо повернення коштів на вимогу вкладника до закінчення строку дії договору.

Позивачем не доведено, що кошти дійсно перебували на банківському рахунку на час звернення з позовом до суду та грошові кошти не були зняті позивачем до моменту припинення діяльності Кримської філії АТ КБ «ПриватБанк».

24 січня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вавренюк О. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить змінити рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року в частині стягнення пені та стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі 7 858 375,00 грн.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Вавренюка О. С. мотивована тим, що на дані правовідносини поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». В постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц зроблено висновок про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов?язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. В позовній заяві позивач просив стягнути пеню в розмірі 7 858 375,00 грн, що згідно курсу НБУ станом на 13 листопада 2018 року - дата подання позову, еквівалентно 250 000,00 Євро, однак суд присудив до стягнення лише 2 504 595,96 грн.

Доводи інших учасників справи

18 лютого 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Відзив АТ КБ «ПриватБанк» мотивовано тим, що при розгляді цієї справи в частині вирішення питання щодо стягнення з банку пені на підставі частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», суди правильно та правомірно застосували принцип співмірності, розумності, пропорційності та обґрунтованості міри відповідальності з оцінкою дійсного розміру збитків, заподіяних у результаті конкретного правопорушення з врахуванням обставин конкретної справи. Суд правильно встановив, що розмір нарахованої позивачем пені не може перевищувати розмір збитків позивача, якими є ним не отримані (несвоєчасно отримані) відсотки, які належать до сплати вкладнику від розміщення коштів на депозитному рахунку у банківській установі, та оскільки саме відсотки є доходом та прибутком вкладника, та, відповідно, можуть бути віднесені до збитків, згідно статті 22 ЦК України. Отже, правомірним є зменшення розміру пені щонайменше до розміру нарахованих та несплачених банком відсотків. АТ КБ «ПриватБанк» звертає увагу на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у аналогічній справі № 757/53464/18, у якій суд на свій розсуд та з огляду на обставини справи, зменшив розмір пені, нарахованої за кожним договором, до розміру, який складає значно менший розмір, аніж, навіть, розмір нарахованих відсотків на депозитні кошти у цій справі.

Підсумовуючи наведене, банк вважає цілком законними та обґрунтованими судові рішення, які оскаржуються позивачем в частині визначення судами розміру (суми) пені, яка підлягає стягненню з банку.

24 лютого 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вавренюк О. С. подав до Верховного Суду відзив, у якому просить у задоволенні касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року відмовити.

Відзив представника ОСОБА_1 - адвоката Вавренюка О. С. мотивовано тим, що позивачем доведено факт внесення коштів на депозит і дані обставини не оспорюються банком. В свою чергу банком не надано доказів виплати позивачу вкладу та відсотків, тому судами прийнято законні рішення.

Рух касаційних скарг та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Вавренка О. С. на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Печерського районного суду міста Києва.

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника АТ КБ «ПриватБанк» - адвоката Тузової В. О. на рішення Печерського районного суду міста Києва

від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року у даній справі.

Зупинено виконання рішення Печерського районного суду міста Києва

від 30 вересня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

20 лютого 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду та передані судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційних скарг представника АТ КБ «ПриватБанк» - Тузової В. О. та представника ОСОБА_1 - адвоката Вавренюка О. С. на рішення Печерського районного суду міста Києва

від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 06 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено депозитний договір

№ SАMDNWFD0070029130400 на оформлення банківського вкладу «Стандарт на 12 місяців», на виконання якого, на рахунок № НОМЕР_1 позивачем внесено 250 000,00 Євро, що підтверджується квитанцією

(а. с. 13).

За умовами укладеного договору банк сплачує позивачу проценти по вкладу згідно договору № SАMDNWFD0070029130400 від 06 грудня 2013 року у розмірі 8 % річних.

У зв`язку із припиненням функціонуванням банківських відділень АТ КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим та місті Севастополі у 2014 році, рахунок позивача було безпідставно заблоковано та припинено нарахування відсотків. Позивач неодноразово звертався до відповідача із письмовою заявою про розблокування депозитного рахунку, проте працівниками банку дії щодо виконання договірних зобов`язань не здійснювалось.

16 червня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із письмовою заявою про розірвання договору банківського вкладу.

Листом № 20.1.0.0.0./7-180606/1371 від 19 червня 2017 відповідач повідомив, про неможливість виконання вимог позивача.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Відповідно до положень статей 526 530 598 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 631 ЦК України передбачено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою правління НБУ від 03 грудня 2003 року № 516 і чинного на час укладення договору банківського вкладу (далі - Положення), передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Відповідно до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція № 492), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8); договір банківського рахунку укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий - банк зобов`язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10).

Пункт 10.1 Інструкції № 492 передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред`явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.

Пунктом 2.9 глави 2 «Приймання готівки» розділу IV «Касові операції банків (філій, відділень) з клієнтами» Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою правління НБУ від 01 червня 2011 року № 174 (далі - Інструкція № 174), передбачено, що банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку.

Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, пункту 1.4 Положення, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції № 174, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Зазначена правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-149цс13 та від 29 жовтня 2014 року № 6-118цс14, від яких не вбачав підстав для відступу Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 року.

Отже висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про доведеність позивачем договірних відносин з відповідачем, які виникли на підставі договору від 06 грудня 2013 року № SАMDNWFD0070029130400 (вклад «Стандарт на 12 місяців»), за умовами якого він вніс кошти на депозит, що підтверджується відповідними квитанціями, є обґрунтованим.

Враховуючи, що факт укладення договору банківського вкладу та внесення позивачем коштів підтверджено належними допустимими та достатніми доказами, а грошові кошти за договором банківського вкладу (сума депозиту разом із нарахованими відсотками в межах дії договору) позивачу на його вимогу не виплачені, суди дійшли правильного висновку про їх стягнення у примусовому порядку.

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не містить доводів щодо незгоди з розрахунками судів в указаній частині.

З урахуванням наведеного Верховний Суд не приймає аргументи касаційної скарги банку про те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту знаходження грошових коштів на депозитному рахунку (за депозитним договором), а наявність у вкладника договору банківського вкладу та квитанції не є належним доказом невиконання банком умов договорів щодо повернення коштів за вкладом після закінчення строку його дії.

Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Отже, після закінчення строку дії договору банківського вкладу проценти на суму вкладу нараховуються у розмірі, який відповідає розміру процентів за вкладом «на вимогу», якщо інший розмір процентів не погоджений сторонами.

Аналогійний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Договір банківського вкладу, укладений між сторонами, не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов`язань за цим договором після закінчення терміну його дії.

Отже суди із урахуванням вказаних норм права та правових висновків Верховного Суду, обґрунтовано виходили із того, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовими вкладами, виходячи із процентної ставки за вкладом «на вимогу» .

Касаційна скарга банку не містить доводів щодо незгоди з такими висновками судів.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді 3 % річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Враховуючи вказану норму права, суди зробили обґрунтований висновок про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 % річних від простроченої суми.

При цьому, апеляційний суд зробив обґрунтований перерахунок відсотків за користування кредитом та, відповідно мотивовано змінив рішення суду першої інстанції в цій частині.

Ураховуючи наведене, рішення апеляційного суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми грошового вкладу за договором, відсотків передбачених умовами договору, відсотків нарахованих поза межами строку дії договору, 3 % річних, що передбачені статтею 625 ЦК України є законним та обґрунтованим, ухвалено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

Обґрунтованим є і висновок судів про наявність правових підстав для нарахування та стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому правильно, з урахуванням принципу співмірності, розумності, пропорційності та обґрунтованості міри відповідальності з оцінкою дійсного розміру збитків, заподіяних у результаті правопорушення (невиплати позивачу на його вимогу коштів), дійшли правильного висновку про зменшення розміру пені за правилами частини третьої статті 551 ЦК України.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Отже, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

У зв`язку з цим висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу - це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага.

Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів.

Тлумачення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов`язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, тому нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження

№ 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі

№ 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого

2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18),

від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження

№ 61-14248св19) та від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19).

З огляду на це, аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного застосування судами норм Закону України «Про захист прав споживачів» не заслуговують на увагу.

Вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до частини п?ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» Верховний Суд бере до уваги таке.

Відшкодування, передбачене частиною п?ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», спрямоване на компенсацію вкладнику його майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку банка.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки, зокрема за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Судами враховано, що положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства, надає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Оскільки розмір пені, яку просив стягнути позивач - 7 858 375,00 грн, значно перевищує розмір основної заборгованості - 328 764,59 Євро, що згідно курсу НБУ 1,00 євро = 26,3345 грн станом на час ухвалення рішення суду першої інстанції становить 8 657 851,09 грн, а позивач не навів жодних розрахунків, в якому розмірі йому завдані збитки неповерненням йому вкладу, суди обґрунтовано застосували положення частини третьої статті 551 ЦК України та зменшили розмірі пені, яка підлягає стягненню з відповідача, до 2 504 959,96 грн.

При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для додаткового зменшення розміру пені, яка вже судами, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, зменшена, оскільки зменшуючи розмір пені, судами, на підставі належним чином оцінених доказів, правильно застосовано норми матеріального права. Додаткове зменшення розміру стягуваної пені, буде зводитись до переоцінки доказів, та до нівелювання принципу очікуваності судового рішення, що в свою чергу призведе до втрати довіри до судової гілки влади, на закріплення якої в державі проведено судову реформу.

Інші доводи касаційних скарг також не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року, в незміненій його частині, та постанову Київського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року.

Керуючись статтями 400 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги представника акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - адвоката Тузової Владислави Олександрівни та представника ОСОБА_1 - адвоката Вавренюка Олександра Станіславовича залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року, в незміненій його частині, та постанову Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Печерського районного суду міста Києва

від 30 вересня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду

від 26 грудня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. П. Курило