Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 757/64572/16-ц

провадження № 61-4623св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України,

треті особи: Служба безпеки України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, треті особи: Служба безпеки України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої в результаті проведення антитерористичної операції, за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, треті особи: Служба безпеки України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої в результаті проведення антитерористичної операції,

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Науменко Юлії Володимирівни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2018 року у складі судді Литвинової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому, уточнивши свої позовні вимоги, просила стягнути з відповідачів 234 426,66 грн на відшкодування майнової шкоди та 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок пошкодження її будинку артилерійськими обстрілами.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 , який був пошкоджений унаслідок артилерійських обстрілів 30 листопада 2014 року та 25 серпня 2015 року, зруйнована інфраструктура села Опитне, у тому числі зруйновано газо-, водо- та електропостачання, територія села замінована, що унеможливлює проживання у пошкодженому буднику. У зв`язку з цим просила позов задовольнити.

У квітні 2017 року третя особа із самостійними вимогами ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив стягнути з відповідачів 117 213,33 грн на відшкодування майнової шкоди та 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок пошкодження його будинку артилерійськими обстрілами.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що він разом з позивачкою ОСОБА_1 є співвласником будинку на АДРЕСА_1 , який був зруйнований під час артилерійського обстрілу 30 листопада 2014 року та 25 серпня 2015 року. Вважає, що пошкодженням буднику йому завдано майнової та моральної шкоди.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, занесеною до журналу судового засідання, позов третьої особи ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з позовом ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 21 серпня 2018 року в задоволенні позовів ОСОБА_1 та третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_2 відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що правовідносини щодо відшкодування шкоди, спричиненої пошкодженням, руйнуванням, знищенням майна (у тому числі житла) терористичним актом у період проведення антитерористичної операції регулюються, крім статті 41 Конституції України, статтями 319 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», також Кодексом цивільного захисту України, положеннями якого позивачі також обґрунтовували свої позовні вимоги. Водночас позивачі не надали доказів на підтвердження того, що вони зверталися до місцевої державної адміністрації (Донецької обласної державної адміністрації) або органу місцевого самоврядування (Спартаківська сільська рада) з пропозиціями про добровільне передання пошкодженого будинку, маючи намір його відновити.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Київський апеляційний суд постановою від 10 лютого 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2018 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі через недотримання процедури отримання компенсації.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У березні 2020 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Науменко Ю. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, просила скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Підставою касаційного оскарження вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц та застосованого апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, стосується винятково об`єктів комерційної власності, яка, на думку Великої Палати Верховного Суду має інше значення для життя людини ніж житлова нерухомість. На відміну від обставин, встановлених у зазначеній справі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власником житлового будинку. Висновок судів першої та апеляційної інстанції щодо необхідності звернення до місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування з пропозицією про добровільну передачу пошкодженого будинку чи можливості забезпечення їх новим житлом замість пошкодженого, з наміром відновити своє майно, суперечить нормам матеріального права та прийнятий без урахування наявності у справі висновку за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 23 серпня 2017 року № 1357.

У квітні 2020 року Служба безпеки України подала пояснення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону і не обґрунтовують порушення судами норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У квітні 2020 року Антитерористичний центр при Службі безпеки України та Міністерство внутрішніх справ України подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що вони є законними і обґрунтованими. Доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведені обставини і не обґрунтовують порушення судами норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

27 квітня 2020 року справа № 757/64572/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 05 серпня 1997 року, виданим на трьох осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . ОСОБА_4 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ) згідно з розпорядженням від 04 серпня 1997 року № 83 та посвідченим Донецькою дослідною станцією Інституту овочівництва та баштанництва Української академії аграрних наук України.

27 жовтня 2015 року за заявою ОСОБА_5 . Дружківське відділення поліції Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області внесло до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості, що 30 листопада 2014 року бойовики незаконних збройних формувань «ДНР» було здійснили дії, спрямовані на порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, які полягали в артилерійському обстрілі села Опитне Ясинуватського району Донецької області, що спричинило значну майнову шкоду в розмірі один мільйон гривень, а саме зруйнування будинку, за фактом чого розпочато досудове розслідування № 12015050260001518.

21 травня 2015 року ОСОБА_1 взята на облік як особа, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.

Із довідки від 22 лютого 2017 року № 8, виданої секретарем Спартаківської сільської ради Чиріною І. Ю., встановлено, що ОСОБА_1 фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_1 . Під часпроведення антитерористичної операції в районі КП «Міжнародний аеропорт Донецька ім. С. Прокоф`єва» в ході бойових дій 2014-2017 років житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований за зазначеною адресою, має руйнування: повністю зруйнована покрівля житлового будинку, частково пошкоджені несучі стіни, вибиті вікна, двері, зруйнований паркан.

.

Згідно з відповіддю Ясинуватської районної військово-цивільної адміністрації Донецької області від 16 березня 2017 року № 02-368 виплата грошової компенсації за зруйноване майно власникам не здійснювалась.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд враховує висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 757/54168/16-ц (провадження № 61-5480св19) та від 16 грудня 2020 року у справі № 757/37203/16-ц (провадження № 61-4521св20), щодо застосування норм права у схожих за змістом правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої - третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначити предмет і підставу позову.

Згідно з пунктами 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року позовна заява повинна містити зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

За змістом наведених норм процесуального права Верховний Суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Звертаючись до суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 мотивували позови, зокрема й тим, що вони не отримали від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту їх майна, на яке вони, на їх переконання, мають право згідно із законодавством України.

Також позивачі зазначили, що право на судовий захист їм гарантовано Конституцією України, у тому числі й щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивачів як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).

З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).

На підставі викладеного Верховний Суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивачів такого очікування і застосована судами стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не було такої юридичної основи, що давала б змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів, тобто право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачам на праві власності житлового будинку.

Так, статтею 86 Кодексу цивільного захисту України регламентовано забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлено умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої зазначеної статті (яким передбачено, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Водночас Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині обґрунтування не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню, оскільки суди не врахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях (не був прийнятий на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18), у постанові від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18). Підстав відступити від таких висновків суд не встановив.

Таким чином, позивачі довели, що певний позитивний обов`язок держави не був виконаний стосовно їх права власності на майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Визначаючи розмір такої компенсації, Верховний Суд, враховуючи фактичні обставини справи, керуючись принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у загальному розмірі 60 000,00 грн.

Оскільки згідно з наявними у матеріалах справи доказами ОСОБА_1 є співвласником 2/3 житлового будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 є співвласником 1/3 цього будинку, то за рахунок держави на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню грошова компенсація у розмір 40 000,00 грн, а на користь ОСОБА_2 - 20 000,00 грн, виходячи при цьому з наведених підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність механізму компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та порядку відновлення житла, пошкодженого у результаті проведення антитерористичної операції.

Враховуючи зазначене, немає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовів.

Згідно з частинами першою, шостою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Під час подання позовних заяв позивачі судовий збір не сплачували, під час подання апеляційної та касаційної скарг позивачі звільнялися від сплати судового збору, а тому судові витрати слід компенсувати за рахунок держави.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Науменко Юлії Володимирівни задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, треті особи: Служба безпеки України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої в результаті проведення антитерористичної операції, за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, треті особи: Служба безпеки України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої в результаті проведення антитерористичної операції, задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 40 000,00 (сорок тисяч) грн.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 20 000,00 (двадцять тисяч) грн.

У задоволенні іншої частини позовів відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун