№ 757/66369/21-ц - Судова практика України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року

м. Київ

справа № 757/66396/21-ц

провадження № 61-5026 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представника позивача - адвокат Кравець Ростислав Юрійович,

відповідачі: Національний університет фізичного виховання і спорту України, виконуючий обов`язки ректора Національного університету фізичного виховання

і спорту України Дутчак Мирослав Васильович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича, на постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року

у складі колегії суддів: Ящук Т. І., Немировської О. В., Рейнарт І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного університету фізичного виховання і спорту України (далі - НУФВСУ), виконуючого обов`язки ректора НУФВСУ Дутчака М. В. про визнання протиправним

та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення допуску

до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог вказував, що він із 17 вересня 2018 року працював викладачем кафедри хореографії і танцювальних видів спорту

у НУФВСУ.

Наказом в. о. ректора НУФВСУ Дутчака М. В. від 02 листопада 2021 року № 554-вк його було відсторонено від роботи з підстав не здійснення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Вказаний наказ уважав незаконним, оскільки щеплення від COVID-19 не віднесене до обов`язкових щеплень, передбачених Законом України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ), воно не включено до календаря щеплень.

Крім того, вимогами статті 46 КЗпП України визначено виключні підстави відсторонення. Відсторонення можливе лише в межах закону, який регулює відповідні правовідносини, яким не є постанова Кабінету Міністрів України

від 09 грудня 2020 року № 1236 (зі змінами) «Про встановлення карантину

та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

При цьому оскаржуваний ним наказ від 02 листопада 2021 року № 554-вк видано на підставі нормативно-правового акта, який не набрав чинності, оскільки вищевказаний наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня

2021 року № 2153 набрав чинності 08 листопада 2021 року.

Наказ про його відсторонення порушує як норми Конституції України, так і норми міжнародного права. Зокрема, порушується його право на працю, на належний рівень життя, на соціальний захист та пенсійне забезпечення. Зазначав,

що будь-яка дія, пряма чи опосередкована, направлена на примушування

до вакцинації від COVID-19, є прямою дискримінацією.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати протиправним і скасувати наказ в. о. ректора НУФВСУ Дутчака М. В.

від 02 листопада 2021 року № 554-вк про його відсторонення від роботи;

- зобов`язати НУФВСУ поновити його на роботі шляхом допуску до роботи

на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту;

- стягнути з НУФВСУ на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу;

- вирішити питання щодо розподілу понесених ним судових витрат.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2023 року у складі судді Бусик О. Л. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ НУФВСУ від 02 листопада 2021 року, яким ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року.

Поновлено на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску його до роботи на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту у НУФВСУ.

Стягнуто з НУФВСУ на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 08 листопада 2021 року, по день фактичного розрахунку, виходячи з середньоденної заробітної плати.

Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення (допуску до роботи) ОСОБА_1 та в частині стягнення на його користь грошового забезпечення

за один місяць.

Стягнуто з НУФВСУ на користь держави судовий збір у розмірі 2 724,00 грн.

Стягнуто з НУФВСУ на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати, пов`язані

з наданням правничої допомоги при розгляді справи, в розмірі 5 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що статтею 46 КЗпП України визначено перелік підстав для відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом, який не є вичерпним. Разом із цим, статтею 12 Закону № 1645-ІІІ щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 не передбачено, хоча нормами цієї статті передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Суд першої інстанції врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), а також фактичні обставини справи й виходив із того, що застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи,

не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, кількість соціальних контактів позивача

на робочому місці (прямих/непрямих).

При цьому роботодавець не довів необхідність відсторонення позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Крім того, відповідач прийняв рішення про відсторонення позивача від роботи

02 листопада 2021 року, а наказ Міністерства охорони здоров`я України

від 04 жовтня 2021 року № 2153 набрав чинності 08 листопада 2021 року. Тобто станом на 02 листопада 2021 року законом не було визначено обов`язку працівника закладу освіти вакцинуватися проти COVID-19. Тому відсутні й підстави стверджувати, що на час прийняття оскаржуваного наказу ОСОБА_1 відмовився або ухилився від проведення такого щеплення.

Оскаржуваний позивачем наказ незаконний, тому районний суд скасував його

і зобов`язав роботодавця допустити позивача до роботи на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту.

Вирішуючи питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд надав оцінку наявним у матеріалах справи доказам щодо розміру заробітної плати позивача й стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в зв`язку з відстороненням, починаючи з 08 листопада 2021 року по день фактичного розрахунку, виходячи

з середньоденної заробітної плати позивача.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року апеляційну скаргу НУФВСУ задоволено.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2023 року скасовано та прийнято нову постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Компенсовано НУФВСУ витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 4 086,00 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив помилкові висновки по суті вирішення спору, так як ОСОБА_1 , який працював на посаді викладача кафедри хореографії і танцювальних видів спорту університету, належав до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. За характером роботи позивач повинен безпосередньо спілкуватися із працівниками університету та студентами.

У визначений процесуальним законом спосіб позивач не довів, що міг виконувати роботу без соціальних контактів із колегами та студентами.

Тимчасово відсторонивши позивача, роботодавець виконував свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я оточуючих. Право позивача на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки він не надав документів на підтвердження наявності у нього щеплення проти COVID-19,

або будь-яких доказів на підтвердження того, що у нього є протипоказання

до проведення вказаного профілактичного щеплення. Відповідне втручання ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

На вказане не впливає дата набрання чинності наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, оскільки в наказі зазначено

про відсторонення працівників від роботи з 08 листопада 2021 року до надання документу про профілактичне щеплення, або медичного висновку про наявність протипоказань проти вакцинації. 05 листопада 2021 року позивач був обізнаний про відсторонення від роботи у разі неподання вказаних документів

до 08 листопада 2021 року. Станом на 08 листопада 2021 року, як і в подальшому, позивач не надав доказів проходження щеплення проти COVID-19, чи доказів існування протипоказань до щеплення.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми КЗпП України,

Закону № 1645-ІІІ, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-ХІІ), положення підзаконних нормативно-правових актів, судову практику Великої Палати Верховного Суду, зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), в якій вирішувалося питання відсторонення

від роботи (виконання робіт) працівників, які відмовляються або ухиляються

від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

При цьому позивач перебував у трудових відносинах із НУФВСУ, тобто спір

у ОСОБА_1 виник саме з юридичною особою, яка є самостійним суб`єктом

у цивільних правовідносинах і має відповідати за цим позовом, а не з в. о. ректора навчального закладу, тобто з його посадовою особою.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується. Нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт).

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року, у змісті якої просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права

без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк

для його подання.

У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю., про розгляд справи

за участю сторін відмовлено, справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження

без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки по суті вирішення спору, не надав належну правову оцінку доводам позивача, наявним

у матеріалах справи доказам, а також не врахував відповідну судову практику Верховного Суду.

Апеляційний суд не врахував, що роботодавець втрутився у приватне життя позивача, порушив його право на працю, на оплату праці. Такий захід

не є пропорційним легітимній меті втручання у відповідне право. Відсторонення позивача відбулося без надання оцінки виконуваних ним обов`язків, хоча існувала об`єктивна можливість організувати дистанційний режим роботи позивача.

Суд апеляційної інстанції застосував підзаконні нормативно-правові акти,

які не відповідають положенням Конституції України. При цьому відсутній закон, який би регулював спірні правовідносини. Підзаконні нормативно-правові акти

не можуть підмінювати закони, за відсутності останніх. При цьому стаття 46

КЗпП України не регулює належним чином питання відсторонення працівників.

Роботодавець не довів відсутність згоди працівника пройти щеплення, після повного інформування про таку необхідність та ознайомлення з наслідками відмови.

Крім того, у касаційній скарзі вказано, що позивач поніс витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді касаційної інстанції у розмірі

10 000,00 грн, на підтвердження чого надано відповідні докази, й очікує понести

ще витрати у розмірі 4 300,00 грн, докази понесення яких будуть надані

у визначений процесуальним законом спосіб.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2024 року НУФВСУ подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу,

в якому викладено аргументи щодо необґрунтованості касаційної скарги представника позивача. Вказується, що оскаржуване судове рішення є законним

та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 17 вересня 2018 року працює викладачем кафедри хореографії

і танцювальних видів спорту в НУФВСУ (а. с. 8).

Наказом в. о. ректора НУФВСУ Дутчака М. В. від 02 листопада 2021 року № 554-вк ОСОБА_1 відсторонено від роботи з підстав не здійснення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19

(а. с. 9-10).

Строк відсторонення визначено на період карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби

COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами), або до надання копії документу про профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або медичного висновку

про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

05 листопада 2021 року позивач ОСОБА_1 був ознайомлений із вказаним наказом та висловив свою незгоду з ним (а. с. 11).

Наказом ректора НУФВСУ Імаса Є. В. від 28 лютого 2022 року № 96 «Про допуск

до роботи» відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України

від 24 лютого 2022 року № 380 «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153» допущено до роботи

з 01 березня 2022 року працівників університету, які відсторонені від роботи (виконання робіт) без збереження заробітної плати на підставі вищевказаного наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 березня 2021 року № 2153,

до скасування воєнного стану в Україні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414

цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, вирішувався спір щодо законності відсторонення працівника, який відмовився або ухилився від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

Щодо відповідача у справі

ОСОБА_4 зазначив відповідачами у справі як сам навчальний заклад, у якому працював на посаді викладача - НУФВСУ, так і в. о. ректора вказаного навчального закладу - Дутчака М. В .

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, вірно звернув увагу на те, що позивач перебував у трудових відносинах з університетом і даний спір виник у нього саме

з юридичною особою - НУФВСУ, самостійним суб`єктом цивільних правовідносин, саме останній є належним відповідачем у справі і має відповідати за цим позовом. І саме з цією юридичною особою розглянуто справу по суті.

В. о. ректора НУФВСУ Дутчак М .В. є лише посадовою особою НУФВСУ і не може бути відповідачем у даному спорі. А тому у позові до нього апеляційний суд вірно відмовив із цих підстав.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти

у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника

від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див. пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).

На вказаному зазначено і в постанові Великої Палати Верховного Суду

від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів

та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів

і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу

є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби

або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя

статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони

і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови від 24 січня 2020 року № 90), Міністерство охорони здоров`я України

є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади,

що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії

ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази Міністерства охорони здоров`я України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно

від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом Міністерство охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83

«Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83).

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно

до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти

COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19

та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України,

частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі -Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, яка затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 30 серпня 2011 року № 544, подання

про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України,

який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни

та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку

з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання

про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя

та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи

або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66

не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою

чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень

для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня

2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої

статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників,

які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України

з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 14 грудня

2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22; від 27 березня

2024 року у справі № 191/4364/21, провадження № 14-172цс23).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме

за виконану роботу.

не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного

з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див. вищевказані постанови Великої Палати Верховного Суду).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних

та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39,

де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню

на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України

у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня

до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінет Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215

«Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня

2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінет Міністрів України: від 20 травня 2020 року № 392,

від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого

2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611,

від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня

2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року Міністерство охорони здоров`я України видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2,

і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні

у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація

від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом Міністерства охорони здоров`я України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема,

із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме:

для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників

як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див. пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).

Аналогічні висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду

від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21(провадження № 14-172цс23).

Враховуючи вказані правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

У наведених постановах Велика Палата Верховного Суду, зазначивши

про законність проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти

COVID-19, правомірність відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, вказала, що, розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності сформувала Велика Палата Верховного Суду. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, встановлено, що ОСОБА_1

з 17 вересня 2018 року працює викладачем кафедри хореографії і танцювальних видів спорту в НУФВСУ.

02 листопада 2021 року в. о. ректора НУФВСУ Дутчаком М. В. був виданий наказ

№ 554-вк «Про відсторонення від роботи ( виконання робіт) працівників НУФВСУ».

Цей наказ видано відповідно до частини першої статті 46 та частини першої

статті 94 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», частини першої статті 1 Закону України

«Про оплату праці», пункту 416 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом

SARS-CoV-2»(зi змінами), Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року

за № 1306/36928, та на підставі службового подання начальника відділу кадрів Степаненко А. О. від 02 листопада 2021 року.

Цим наказом було відсторонено з 08 листопада 2021 року від роботи (виконання робіт) без збереження заробітної плати працівників університету за списком,

що додавався до наказу.

про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Тобто наказом від 02 листопада 2021 року № 554-вк позивача (у списку - номер 5) було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року з підстав не здійснення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

05 листопада 2021 року позивач ОСОБА_1 був ознайомлений із вказаним наказом та висловив свою незгоду з ним.

Разом із цим, відповідних документів щодо протипоказань організму

від проведення обов`язкових профілактичних щеплень позивач роботодавцю

не надав. Про вказане не зазначено нічого і в касаційній скарзі.

Отже, позивач фактично відмовився надавати роботодавцю будь-яку інформацію щодо наявності у нього щеплення проти COVID-19.

Таким чином, у спірних відносинах є очевидним факт відмови позивача надати інформацію про проведення щеплення або наявність медичних протипоказань

до проведення щеплення, що за логічно послідовним значенням вищенаведеного нормативного врегулювання фактично виявляє ухилення особи від такої процедури.

Ураховуючи характер виконуваних обов`язків позивача, які пов`язані

з об`єктивною необхідністю під час її виконання контактувати з іншими працівниками та студентами, останній підлягав обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але, будучи попередженим про необхідність такого щеплення, ухилився від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення роботодавцю відмовився надавати, у зв`язку із чим роботодавець обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив його від роботи.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який у цій конкретній справі дослідив пропорційність втручання і встановив, що посада позивача передбачає участь у навчально-виховному процесі, контакт

з педагогічними працівниками, студентами та з іншими особами впродовж робочого дня. Позивач не довів, що його контакти мали характер, який не впливає на широке розповсюдження гострої респіраторної хвороби COVID-19. Відповідних доказів у суді першої інстанції позивач у визначений процесуальним законом спосіб не подав.

Суд вірно зазначив, що позивач був обізнаний про необхідність проведення щеплення проти COVID-19, проте відмовився від здійснення щеплення або надання документів, що підтверджують протипоказання щодо такого щеплення.

Необхідно зазначити, що держава, встановивши відсторонення працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести

до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб

від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників

цих виробництв та організацій. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися

від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників цього закладу, які провели щеплення з метою загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантується статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

З огляду на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає,

що за встановлених конкретних обставин у цій справі роботодавець правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Доводи касаційної скарги вказаного не спростовують, вони зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції по суті спору й до власної оцінки доказів, що не може бути правовою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.

При цьому встановлено, що наказом ректора НУФВСУ Імаса Є. В. від 28 лютого 2022 року № 96 «Про допуск до роботи» відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 24 лютого 2022 року № 380 «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153» допущено до роботи з 01 березня 2022 року працівників університету, які відсторонені

від роботи (виконання робіт) без збереження заробітної плати на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 березня 2021 року № 2153,

до скасування воєнного стану в Україні.

У цій справі позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин,

які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача

від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.

Отже, у розрізі балансу інтересів суд не отримав даних про порушення права особи винесеним наказом про відсторонення від роботи та про те, що саме у зв`язку

із цим відстороненням позивач ніс надмірний індивідуальний тягар. Оскаржуваний наказ прийнято повноважною особою в межах компетенції, на виконання вимог чинного законодавства, з урахуванням всіх пов`язаних аспектів в сфері забезпечення стану здоров`я як особи позивача, так і інших осіб.

Такі висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21 (провадження № 61-6083св22), від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21 (провадження № 61-7240св22), від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21 (провадження № 61-5525св22), від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21 (провадження № 61-4736св22), від 06 вересня 2023 року у справі № 377/137/22 (провадження № 61-4985св23), від 03 квітня 2024 року у справі № 462/8938/21 (провадження № 61-1237св24) та інших.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Із цих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Верховного Суду. При цьому судова практика Верховного Суду

з указаного питання є сталою та сформованою. У кожній справі суд виходить

з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), які були враховані апеляційний судом, а також

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі

№ 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23), Верховний Суд погоджується

із висновками про те, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд вказав, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

При цьому дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров`я особи,

які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи,

не є примусом, в умовах визначеного порядку обов`язкових щеплень на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи

і інтереси позивача і не є надмірним втручанням держави у особисте чи сімейне життя позивача.

Таким чином, оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим,

не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, прийняте з дотриманням вимог закону, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції

не спростовують.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені в оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження, а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної

інстанцій - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд залишає постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400 401 410 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року залишити

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець