Постанова

Іменем України

12 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 758/3268/18

провадження № 61-17969св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Подільська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Подільської районної м. Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2020 року у складі судді Гребенюка В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Подільської районної м. Києві державної адміністрації, про визнання прав користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він був наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі ордеру, виданого його бабі, - ОСОБА_5 відповідно до рішення виконавчого комітету Московської ради від 23 грудня 1975 року № 277.

Вказував, що на законних підставах проживав у вказаній квартирі з 20 січня 1976 року по 15 жовтня 1996 року, поки не був виписаний з квартири у зв`язку з позбавленням волі строком на 15 років відповідно до вироку Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 1996 року.

Коли він повернувся з місць позбавлення волі до квартири, то з`ясував, що там вже живуть інші люди.

Також зазначав, що його не було позбавлено в судовому порядку права користування квартирою, а тому вважав своє право порушеним.

Враховуючи наведене просив суд визнати за ним право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що позивачем не доведено, що в період його перебування в місцях позбавлення волі у спірній квартири лишились проживати інші члени сім`ї наймача, а тому відсутні підстави для збереження за ним права користування квартирою.

При цьому судами зазначено, що ОСОБА_1 не звертався задля поновлення реєстрації місця проживання у строки, встановлені статтею 71 ЖК УРСР.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У листопаді 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що з відповіді Подільської районної у м. Києві державної адміністрації від 07 квітня 2017 року вбачається, що він був знятий з реєстрації у квартирі 15 жовтня 1996 року управлінням внутрішніх справ Шевченківського району м. Києва.

Вказує, що згідно статті 72 ЖК УРСР (у редакції від 01 січня 1993 року) визнання особи такою, втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Отже, оскільки він в судовому порядку не визнавався таким, що втратив право користування спірною квартирою, тому він має право на користування нею.

Також посилається на пункт 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР (у редакції від 02 березня 2000 року), яким визначено, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї. Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання.

Таким чином, вказує, що він не втратив би право користування квартирою навіть у випадку, якщо в ній після його ув`язнення взагалі не лишилось проживати жодного члена його сім`ї, оскільки у такому випадку квартира могла бути надана іншим особам виключно до моменту звільнення позивача з місць позбавлення волі.

Заявник також незгодний із висновком апеляційного суду про те, що він пропустив передбачений шестимісячний термін зберігання за ним житлового приміщення, оскільки протягом цього часу з дня звільнення з місць позбавлення волі не звернувся для поновлення місця реєстрації, оскільки реєстрація місця проживання особи є лише підтвердженням факту проживання особи за певною адресою, наявність або відсутність якої жодним чином не впливає на реалізацію права щодо користування майном, передбачених законом.

Таким чином, вважає, що він був незаконно позбавлений права користування спірною квартирою, яка є його єдиним житлом.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, у якому вказано, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 січня 1976 року на ім`я ОСОБА_5 було видано ордер на житлове приміщення ( АДРЕСА_1 ) на підставі рішення виконавчого комітету Московської ради від 23 грудня 1975 року № 277.

До складу сім`ї ОСОБА_5 входили також донька ОСОБА_6 , онуки ОСОБА_7 та позивач (а. с. 5).

На підставі рішення виконкому Шевченківської райради народних депутатів м. Києва від 12 вересня 1978 року № 1119 особовий рахунок переведено на ім`я ОСОБА_6 (а. с. 6).

Відповідно до свідоцтва про народження позивача від 05 липня 2016 року його матір`ю є ОСОБА_6 (а. с. 17).

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 1996 року позивача було визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 142 КК України, і призначено покарання у виді 7 рокі позбавлення волі з конфіскацією всього майна (а. с. 7-10).

Згідно з відповіддю Подільської районної в м. Києві державної адміністрації (лист від 07 квітня 2017 року) позивача було знято з реєстрації за місцем проживання ( АДРЕСА_1 ) 15 жовтня 1996 року (а. с 11).

Відповідно до паспорту позивача останній з 10 серпня 2016 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 18-19).

Згідно з листом Подільської районної в м. Києві державної адміністрації від 26 вересня 2018 року квартира за адресою АДРЕСА_1 не приватизована (а. с. 52).

Відповідно до відповіді Подільської районної в м. Києві державної адміністрації від 06 лютого 2019 року в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 наразі зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав визначені частиною другою вказаної статті.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 у 1976 році був вселений у спірну квартиру як член сім`ї наймача - ОСОБА_5

12 вересня 1978 року на підставі рішення виконкому Шевченківської ради народних депутатів м. Києві особовий рахунок переведено на ОСОБА_6 , яка є матір`ю позивача.

Отже, ОСОБА_1 правомірно набув право користування спірною квартирою як член сім`ї наймача.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 вказував, що його з порушенням вимог закону протиправно позбавили права користування спірною квартирою.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Пунктом 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР (у редакції від 01 січня 1993 року) визначалося, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку взяття під варту - протягом усього часу перебування під слідством і судом.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 1996 року позивача було визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 142 КК України, і призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна (а. с. 7-10).

Таким чином, враховуючи чинну на той час редакцію пункту 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР, після засудження ОСОБА_1 до позбавлення волі й набранням законної сили вироком суду за ним не зберігалося право користування житловим приміщенням.

Згідно з відповіддю Подільської районної в м. Києві державної адміністрації позивача було знято з реєстрації за місцем проживання ( АДРЕСА_1 ) 15 жовтня 1996 року (а. с 11).

Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР (у редакції, чинній станом на 02 березня 2000 року) жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку взяття під варту або засудження до позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї.

При цьому положеннями вказаної статті також визначено, що якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання.

У випадках, передбачених пунктами 1 - 7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів погоджується з тим, що під час розгляду цієї справи суди мали виходити зі змісту пункту 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР, яка була чинною з 02 березня 2000 року й надавала гарантії щодо збереження права користування житловим приміщенням й на час відбування покарання.

Разом із тим, враховуючи те, що ОСОБА_1 не надав доказів того, що в період його перебування в місцях позбавлення волі у спірній квартири продовжували проживати члени сім`ї наймача, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для збереження за позивачем права користування спірною квартирою.

При цьому судами правомірно враховано, що ОСОБА_1 після закінчення терміну позбавлення волі не звертався у строки, визначені статтею 71 ЖК УРСР, для поновлення реєстрації місця проживання, а звернувся із вказаним позовом лише у березні 2018 року.

Колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що у випадку, якщо у житловому приміщенні не залишилися проживати члени сім`ї наймача то вказане житло мало надаватися на умовах оренди, оскільки наведена норма не скасовує положення про те, що право користування житловим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного в пункті 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що його не було позбавлено права користування спірною квартирою у визначеному законом порядку, а отже він має право нею користуватися, не можуть бути прийняті судом.

Так, як роз`яснено у підпунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).

Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, позивач з 10 серпня 2016 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , тобто він втратив право користування житловим приміщенням.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, підстави для їх скасування відсутні.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта