Постанова
Іменем України
24 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 758/4906/15-ц
провадження № 61-14993св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач) - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
третя особа з самостійними вимогами - ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Невідомої Т. О., Іванової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Позов мотивував тим, що з 06 травня 2006 року він перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .
З 2005 року сторони разом, як подружжя, почали мешкати у будинку АДРЕСА_1 . На той час будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, перебував у власності матері відповідача - ОСОБА_3 .
Зазначив, що у період з 2005 року до 2008 року у будинку проводився капітальний ремонт, у якому ОСОБА_1 брав, з його слів, участь спільно з ОСОБА_2 та її сестрою ОСОБА_4 .
14 червня 2010 року ОСОБА_3 ввела в експлуатацію добудовану частину будинку, а 16 березня 2011 року подарувала житловий будинок та земельної ділянку на користь доньок: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в рівних долях.
Послався на те, що 29 квітня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюбний договір, за умовами якого все належне сторонам майно, зокрема, набуте до шлюбу та шляхом дарування та спадкування, є спільною власністю подружжя.
Зазначив. що надалі відносини між ними погіршилися, ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою щодо поділу майна подружжя, однак отримав відмову.
Просив визнати Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_2 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; в порядку поділу майна виділити йому у власність 1/4 житлового будинку, а також визнати за ним право власності на 1/4 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 17 серпня 2015 року Подільський районний суд м. Києва позов задовольнив.
Визнав 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В порядку поділу майна подружжя виділив у власність ОСОБА_1 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину земельної ділянки, за кадастровим номером 8000000000:85:154:0012, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 3 654,00 грн.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Ухвалою від 21 січня 2016 року Апеляційний суд міста Києва апеляційні скарги ОСОБА_2 відхилив. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня 2015 року та ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2015 року залишив без змін.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
Ухвалою від 22 лютого 2017 року Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задовольнив частково.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 січня 2016 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про визнання шлюбного договору недійсним.
Позов мотивувала тим, що 29 квітня 2011 року вона та її чоловік ОСОБА_1 уклали шлюбний договір.
Зазначила, що шлюбний договір уклала під впливом тяжкої для неї обставини, на вкрай невигідних умовах, оскільки на той час була вагітна і боялася, що ОСОБА_1 у випадку не укладення договору розірве з нею стосунки та майбутня дитина залишиться без батька.
Послалася на те, що на підставі шлюбного договору неможливий перехід права власності на майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а тому, це є підставою для визнання його недійсними.
У травні 2016 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , про визнання шлюбного договору недійсним.
Позов мотивувала тим, що вона є співвласником спірного будинку та земельної ділянки, а майнові прав на будинок та земельну ділянку не могли бути предметом шлюбного договору, оскільки право на нерухоме майно підлягає державній реєстрації. Крім того, зазначила, що оскільки вона є співвласницею нерухомого майна, то укладення договорів, предметом якого були спірні будинок та земельна ділянка, було можливе лише після виділу в натурі або встановлення порядку користування будинком та ділянкою.
Оскільки шлюбний договір порушує її права як співвласниці, ОСОБА_4 просила визнати його недійсним.
Ухвалою від 08 червня 2017 року Подільський районний суд м. Києва об`єднав цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання шлюбного договору недійсним, за позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним (справа № 758/12618/15-ц) зі справою за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя (справа № 758/4906/15-ц).
Присвоїв справі № 758/4906/15-ц.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 25 березня 2021 року Подільський районний суд міста Києва у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя відмовив.
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - ОСОБА_4 , про визнання шлюбного договору недійсним відмовив.
У задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання шлюбного договору недійсним відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 , місцевий суд виходив з того, що право власності ОСОБА_2 , укладеним шлюбним договором на час вирішення спору в суді не порушене.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою від 03 серпня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - ОСОБА_4 , про визнання шлюбного договору недійсним змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції своєї постанови.
Постанову мотивував тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про відмову у позові ОСОБА_2 , проте колегія суддів не погодилася з мотивуванням рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 , оскільки у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним слід відмовити, у зв`язку з його недоведеністю.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не оскаржено, а тому апеляційним судом в цій частині не перевірялося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_2 зазначила неврахування висновку щодо застосування статей 60 93 97 СК України у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалі Верховного Суду України від 15 лютого 2012 року у справі № 6-42607сво10, постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14, постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, від 01 вересня 2020 року у справі № 626/2014/17-ц.
Касаційну скаргу мотивувала тим, що на підставі шлюбного договору є неможливим перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації; за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
У листопаді 2021 року в системі «Електронний суд» сформований відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Заяви та клопотання
У відзиві на касаційну скаргу викладено клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за участю заявника.
Оскільки згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відсутні підстави для розгляду справи у судовому засіданні за участю учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 06 травня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 06 травня 2006 року (т. 1, а. с. 7).
16 березня 2011 року ОСОБА_3 (з однієї сторони) та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 (з другої сторони) уклали два договори дарування. Цими договорами ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку під ним (т. 2, а. с. 102-111).
29. квітня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюбний договір.
Відповідно до підпункту г) пункту ІІ.2 договору спільною сумісною власністю подружжя визнається майно, набуте чоловіком або дружиною за часу шлюбу, на підставі договору дарування або у порядку спадкування, майно, передане кожним з подружжя, що є нашою особисто приватною власністю за умови нотаріального посвідчення угоди про таку передачу (т. 1, а. с. 8).
За відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02 жовтня 2020 року житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка, на якій розташовано будинок, кадастровий номер 8000000000:85:154:0012, належать ОСОБА_3 та ОСОБА_7 в рівних частках (1/2) на підставі нотаріально посвідченого договору про розподіл спільного майна, серія та номер: 1172, виданий 02 жовтня 2020 року.
ОСОБА_1 подав до суду заяву про застосування строків позовної давності.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Змінюючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив з того, що у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним слід відмовити за недоведеністю.
Верховний Суд погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції.
Так, у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, міститься висновок про те, що норми СК України у статтях 57, 60, 61, на підставі частини першої статті 7 цього Кодексу встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.
Згідно з частиною другою статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості СК України містить винятки із загального правила, зокрема, у статті 62 цього Кодексу.
На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім`єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).
Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.
Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому у частині другій статті 64 СК України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.
Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.
У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.
Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64 74 93 97 СК України, статей 203 215 ЦК України є правильним.
Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.
Такий висновок висловив Верховний Суд у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, від 01 вересня 2020 року у справі № 626/2014/17-ц.
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що на підтвердження факту того, що договір укладався під впливом тяжкої обставини, ОСОБА_2 надала довідку з Олександрівської клінічної лікарні від 20 квітня 2011 року № 656, в якій зазначено висновок: вагітність маткова 8 тижнів.
Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ця довідка не є належним доказом того, що спірний шлюбний договір укладений під впливом тяжкої для ОСОБА_2 обставини та на вкрай невигідних для неї умовах. ОСОБА_2 , яка оспорює правочин, мала б довести, що за відсутності тяжкої обставини (вагітності), про яку зазначає ОСОБА_2 , правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Визначення «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжите у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, тобто сторона позивача повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.
На обґрунтування вимог про визнання шлюбного договору недійсним з підстав того, що його умови ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, ОСОБА_2 , фактично не оспорюючи порядок поділу майна між подружжям, послалася на те, що після укладення шлюбного договору тільки вона наділяла ОСОБА_1 майном - половиною свого особистого майна (єдиного житла), не отримавши від відповідача взагалі ніякого майна у власність в порядку переходу особистої власності в спільну сумісну власність подружжя.
Суд апеляційної інстанції встановив, що оспорений шлюбний договір, регулюючи майнові відносини між подружжям, містить однакові умови для сторін.
Будь-яких належних доказів на підтвердження того, що укладення шлюбного договору ставить ОСОБА_2 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, остання не надала.
Шлюбний договір між сторонами встановив виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно та не передбачає перереєстрації нерухомого майна та укладення цивільно-правових угод на його виконання.
Ці умови містять взаємні права та обов`язки сторін, при укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, зокрема з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні.
Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що спірний шлюбний договір не суперечить частині 5 статті 93 СК України.
Отже, підстава касаційного оскарження не знайшла підтвердження у справі, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновками Верховного Суду, викладеним у постановах, зазначених заявником як приклад неоднакового застосування статей 60 93 97 СК України.
Решта доводів касаційної скарги висновків суду не спростовують та зводиться до переоцінки доказів, що находиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська