Постанова

Іменем України

21 червня 2022 року

м. Київ

справа № 758/8022/14

провадження № 61-387св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Південний берег»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гроза Ірина Валентинівна, на постанову Миколаївського апеляційного суду

від 17 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Південний берег» (далі -

ТОВ «Південний берег») про визнання права власності на апартаменти № 27 в корпусі 2 (літера «Б») будинку

АДРЕСА_1 загальною площею 59,7 кв. м з балконом з південної сторони площею 10,6 кв. м, а всього площею 70,3 кв. м, а також просила стягнути заборгованість за договором позики від 31 травня 2011 року в розмірі 1 065 580,24 грн, інфляційні втрати за період з 01 січня 2012 року до 28 лютого 2014 року в розмірі 34 098,56 грн, три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов`язання за період з 1 січня 2012 року до 3 квітня 2014 року в розмірі 72 167,52 грн.

12 червня 2014 року Апеляційним судом міста Києва визначено підсудність цієї справи Подільському районному суду міста Києва.

26 червня 2014 року ухвалою Подільського районного суду міста Києва позовні вимоги щодо визнання права власності на нерухоме майно та про стягнення боргу роз`єднано в окремі провадження.

23 вересня 2015 року ухвалою Подільського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи в частині стягнення боргу за договором позики, інфляційних втрат та трьох процентів річних передано для розгляду за підсудністю до Жовтневого районного суду Миколаївської області.

В обґрунтування позову вказувала, що 31 травня 2011 року надала ТОВ «Південний берег» позику в розмірі 1 065 580,24 грн до 31 грудня 2011 року.

Оскільки відповідач ухилявся від виконання зобов`язань щодо повернення позики, позивач просила стягнути 1 171 846,32 грн, а саме 1 065 580,24 грн основного боргу, 72 167,52 грн - три проценти річних за період з 1 січня 2012 року до 3 квітня 2014 року, 34 098,56 грн інфляційних втрат з 1 січня

2012 року до 28 лютого 2014 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 14 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ТОВ «Південний берег» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 31 травня 2011 року на загальну суму

1 171 846,32 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх доведеності.

Короткий зміст судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ «Південний берег» задоволено частково. Заочне рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 14 травня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнено з ТОВ «Південний берег» на користь ОСОБА_1 1 144 630,12 грн заборгованості за договором позики від 31 травня 2011 року (1 065 580,24 грн - основний борг, 69 459,66 грн - три проценти річних, 9 590,22 грн - інфляційні втрати).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з відсутності в матеріалах справи відомостей про отримання відповідачем судової повістки про виклик на вказану дату у порядку, передбаченому главою 7 ЦПК України, так як конверт із судовою повісткою повернувся до суду із відміткою про неправильне зазначення адреси.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з невиконання відповідачем належним чином зобов`язань за договором позики щодо її повернення та обов`язку з повернення отриманих грошових коштів з урахуванням трьох процентів річних та інфляційних втрат. Також апеляційний суд зауважив, що безгрошовість договору позики відповідачем не доведена.

Постановою Верховного Суду від 26 травня 2021 року касаційну скаргу

ТОВ «Південний берег» задоволено частково. Постанову Миколаївськогоапеляційного суду від 26 серпня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не перевірив доводів ТОВ «Південний берег» щодо неоприбуткування коштів, про які зазначає позивач, не врахував, що, укладаючи угоду із юридичною особою, позивач мала передбачати, що стосовно юридичних осіб діють спеціальні правила обліку та прийняття грошових коштів від інших осіб, зокрема й фізичних. Апеляційний суд не перевірив, чи наявні відповідні докази внесення грошових коштів у касу підприємства і їх зарахування на рахунок юридичної особи, адже за договором позика отримана ТОВ «Південний берег» як юридичною особою. Апеляційний суд не перевірив належним чином, чи був уповноваженим ОСОБА_2 (особа, яка підписала надану позивачем квитанцію до касового прибуткового ордеру № 18) отримувати грошові кошти від фізичних осіб та підписувати прибуткові касові ордери, квитанції тощо, оскільки відповідач у апеляційній скарзі наголошував на тому, що на час укладення договору позики ОСОБА_2 був звільнений з посади у товаристві.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «Південний берег» задоволено. Заочне рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 14 травня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивач не надала належних доказів внесення коштів за договором позики у касу

ТОВ «Південний берег». Надана позивачем квитанція про внесення коштів не є належним доказом надання відповідачу коштів, оскільки вона підписана особою ( ОСОБА_3 ), який на час укладання договору позики в підприємстві не працював, а тому не мав повноважень отримувати грошові кошти від фізичних осіб та підписувати прибуткові касові ордери, квитанції тощо, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року справа № 6-50цс16, постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року справа № 822/2434/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справа № 463/5896/14-ц.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона передала кошти за договором позики під час підписання угоди від 30 травня 2011 року, при цьому відповідальність за організацію бухгалтерського обліку несе уповноважений орган (посадова особа), яка здійснює керівництво підприємством. Вказує, що відсутність певних реквізитів на квитанції про внесення коштів дійсно є порушенням правил обліку та прийняття коштів від фізичної особи, однак воно відбулося лише з вини керівництва підприємства. Наданий позивачем оригінал квитанції про приходного касового ордеру містить дані про внесення нею 1 065 580,24 грн до каси ТОВ «Південний берег», підпис уповноваженої особи на прийняття готівки та сам відбиток печатки товариства на цьому фінансовому документів, що свідчить про фактичну передачу грошових коштів у сумі, що була визначена договором.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 14 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

31 травня 2011 року ОСОБА_1 і ТОВ «Південний берег» в особі генерального директора Гулімова П. А. укладено договір про інвестування в будівництво об`єкта нерухомості. За змістом цього договору об`єктом нерухомості є комплекс споруд - пансіонат сімейного типу «Нікітський Палац» на АДРЕСА_1 (кадастровий номер ділянки: 0111948100:02:001:0285).

Відповідно до пункту 2.2 договору після здачі вказаного у підпункті 1.1.1 цього договору об`єкта в експлуатацію та підписання акта приймання-передачі апартаментів в натурі інвестор-учасник приймає у власність апартаменти № 27 (додаток № 1 до цього договору) відповідно до проектної документації на сьомому поверсі загальною площею, визначеною за внутрішнім розміром 59,70 кв.м, з лоджією, яка примикає (з південної сторони), площею 10,60 кв.м у корпусі № 2 з розрахунком внутрішніх перегородок.

Також умовами цього договору обумовлений перехід права власності на паркувальне місце для розміщення транспортного засобу № 46 розміром 2,5х5 м.

Строк закінчення будівництва комплексу - третій квартал 2011 року, а позивач сплачує до 10 червня 2011 року відповідно 1 261 587,98 грн, що еквівалентно за курсом Національного банку України (далі - НБУ) 158 175 доларів США та 159 518 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США.

Двома платіжними дорученнями від 3 червня 2011 року №№ 1, 2

ОСОБА_1 на виконання вказаного договору перерахувала на рахунок ТОВ «Південний берег» 159 470 грн та 1 261 208,36 грн відповідно.

31 травня 2011 року ОСОБА_1 та ТОВ «Південний берег» в особі генерального директора Гулімова П. А. укладено договір позики

№ 02/07-11-02, за умовами якого позикодавець надає позичальнику безпроцентну позику, а останній зобов`язується повернути позику у строк, визначений цим договором.

Відповідно до пункту 2.1 договору розмір позики складає 1 065 580,24 грн, що за курсом НБУ еквівалентно 133 600 доларів США. За закінченням строку, визначеного у пункті 4.1 договору (до 31 грудня 2011 року), позичальник зобов`язується протягом тридцяти календарних днів повернути позикодавцю суму позики.

На підтвердження виконання зобов`язань за договором позики та передачі грошей, позивачка надала квитанцію до прибутковий касового ордеру за

№ 18 на суму 1 065 580,24 грн, яка була підписана від імені ТОВ «Південний берег» бухгалтером ОСОБА_2 (а. с. 21).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046,

1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі 569/1646/14-ц (провадження

№ 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18 (провадження № 61-11719св19), підстав відступити від яких Верховний Суд не встановив.

Відповідно до положень статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідач, заперечуючи проти позову, зазначав, що квитанція до прибуткового касового ордеру № 18, копія якої надана позивачем, не відповідає типовій формі № КО-1, така квитанція складена російською мовою, що суперечить Положенню про ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженому постановою правління НБУ

від 15 грудня 2004 року № 637 зі змінами та доповненнями, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 13 січня 2005 року за № 40/10320 (далі - Положення № 637); відсутність дати, яка є обов`язковим реквізитом, унеможливлює визначення дати оприбуткування готівки касою товариства. Також відповідач зазначав, що особа, яка підписала квитанцію до прибуткового касового ордеру № 18, на момент укладення договору позики на підприємстві не працювала. Отже відповідач оспорив договір позики на тій підставі, що грошові кошти за цим договором не були ним одержані.

Суд апеляційної інстанції погодився із такими доводами відповідача з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18) викладено висновок про те, що, укладаючи угоду з юридичною особою, позивач мала передбачати, що стосовно юридичних осіб діють спеціальні правила обліку та прийняття грошових коштів від інших осіб, зокрема й фізичних.

За правилами пункту 2.6 Положення № 637, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, враховуючи час укладення зазначеного договору позики, уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися. Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх касовими ордерами і веденням касової книги відповідно до вимог глави 4 цього Положення, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів.

Відповідно до пункту 4.1 наведеного Положення з метою забезпечення здійснення розрахунків готівкою підприємства повинні мати касу, а їх керівники мають забезпечити належне облаштування цієї каси та надійне зберігання готівкових коштів у ній.

Пунктом 3.3 Положення № 637 визначено, що приймання готівки в каси проводиться за прибутковими касовими ордерами (додаток 2), підписаними головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником підприємства. Про приймання підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається засвідчена відбитком печатки цього підприємства квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера) за підписами головного бухгалтера або працівника підприємства, який на це уповноважений керівником.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством, або власник відповідно до законодавства та установчих документів (стаття 8 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

Згідно зі статтями 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що позивач не надала належних та допустимих доказів внесення у касу відповідача грошових коштів за договором позики від 31 травня 2011 року і їх зарахування на рахунок юридичної особи.

Суд апеляційної інстанції надав оцінку поданому позивачем оригіналу квитанції до прибуткового касового ордеру за № 18, яка не містить дати передачі коштів.

Апеляційний суд правильно виходив із того, що зазначення дати видачі прибуткового фінансового документу та наявність повного відбитку печатки підприємства, є обов`язковими реквізитами, проте відсутність дати на квитанції, наданої позивачем, унеможливлює визначення дати оприбуткування готівки касою товариства, та відсутність повного відбитку печатки на вказаному фіскальному документі свідчить про невідповідність вказаної квитанції наведеним вимогам нормативного акту.

Суд врахував, що у матеріалах справи також містяться копії квитанції до прибуткового касового ордеру на яких в нижній частині квитанції на чистому полі рукописним текстом проставлено дату, яка співпадає з датою укладання договору, а саме 31 травня 2011 року. Однак причину вказаної розбіжності щодо наявності проставленої дати у такий спосіб на копії квитанції та її відсутність на оригіналі квитанції, позивач не могла надати пояснення.

При цьому із наданого до суду апеляційної інстанції касового звіту за

2011 рік вказана сума грошей протягом цього року не надходила до каси підприємства і не була оприбуткована.

Крім того, відповідно до наданих відповідачем наказів, а саме

від 01 листопада 2007 року № 2-К ОСОБА_3 (особа, яка підписала квитанцію) було призначено на посаду фінансового аналітика. За наказом від 25 січня 2011 року № 9-к ОСОБА_3 було звільнено з займаної посади за власним бажанням.

Відповідно до прибуткових касових ордерів, які складалися на підприємстві у 2011 році, вони підписувалися бухгалтером ОСОБА_4 .

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що

ОСОБА_3 , який підписав квитанцію № 18 від імені бухгалтера, таку посаду та будь-яку іншу в підприємстві не обіймав та на день укладання договору позики в підприємстві не працював, а тому не мав повноважень отримувати грошові кошти від фізичних осіб та підписувати прибуткові касові ордери, квитанції тощо.

На спростування вказаних обставин позивачем будь-яких доказів не надано.

Установивши, що матеріали справи не містять доказів внесення позивачем до каси підприємства грошових коштів за договором позики від 30 травня 2011 року та про їх зарахування на рахунок ТОВ «Південний берег», а надана позивачем квитанція підписана особою ( ОСОБА_3 ), яка не уповноважена отримувати грошові кошти від фізичних осіб та підписувати прибуткові касові ордери, квитанції тощо, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Судом апеляційної інстанції враховано вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року (частина перша статті 417 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України

від 24 лютого 2016 року справа № 6-50цс16, постанові Верховного Суду

від 25 травня 2021 року справа № 822/2434/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справа № 463/5896/14-ц є помилковими.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Так, у справі № 6-50цс16 Верховний Суд України сторонами договору позики є фізичні особи, тоді як у справі, що переглядається, сторонами правочину є фізична та юридична особи і стосовно юридичних осіб діють спеціальні правила обліку та прийняття грошових коштів від інших осіб, зокрема й фізичних.

У справі № 822/2434/16 предметом позову є визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції.

У справі № 463/5896/14 предметом позову є визнання нікчемним договору банківського вкладу.

Отже у справі, що переглядається, та у наведених справах, є різними, не тотожними, предмет спору, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини, а також має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гроза Ірина Валентинівна, залишити без задоволення,

а постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 листопада

2021 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович