№ 759/18294/21 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

09 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 759/18294/21

провадження № 61-5200св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство «Антонов»,

третя особа - Незалежна профспілка авіапрацівників Державного підприємства «Антонов»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого

2023 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Сушко Л. П., Суханової Є. М., та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року

у складі колегії суддів: Олійника В. І., Кулікової С. В., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Антонов» (далі - ДП «Антонов»), третя особа - Незалежна профспілка авіапрацівників Державного підприємства «Антонов», про визнання неправомірним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що відповідач незаконно звільнив його із посади заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро ДП «Антонов».

Як на підставу незаконності звільнення позивач посилався на те, що на порушення вимог частини другої статті 49-4 КЗпП України відповідачем не було проведено консультацій із профспілкою перед звільненням працівників у зв`язку з реорганізацією підприємства.

Вказує, що відповідачем було звільнено позивача всупереч запереченням профспілки, яка не надала згоду на звільнення. Відповідачу належним чином не було надано можливості скористатися переважним правом на зайняття іншої посади. Підписання наказу про звільнення позивача здійснено неналежною особою.

Зазначає, що звільнення проведено з особистих мотивів.

Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просив визнати неправомірним та скасувати наказ директора з управління персоналом ДП «Антонов» від 29 червня 2021 року № 4323ку «Про звільнення ОСОБА_1 », поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро ДП «Антонов», стягнути з ДП «Антонов» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 30 червня 2021 року до 22 липня 2022 року у розмірі 1 304 580,00 грн, стягнути з ДП «Антонов» на користь

ОСОБА_1 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 25 липня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано наказ директора з управління персоналом ДП «Антонов» від 29 червня 2021 року № 4323ку «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро

ДП «Антонов». Стягнено з ДП «Антонов» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 30 червня 2021 року до 22 липня 2022 року у розмірі 1 304 580,00 грн. Допущено негайне виконання рішення суду

в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро ДП «Антонов» та виплати йому суми середньомісячної заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць. Стягнено з ДП «Антонов» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення мотивоване тим, що позивач не відмовлявся від запропонованих вакансій та йому не було повідомлено, які з переліченого списку посад відповідають його кваліфікації, що значно ускладнювало здійснення вибору, а отже, такі дії роботодавця оцінено як свідоме ускладнення реалізації прав працівника, оскільки останній не зміг реалізувати своє право у трудових відносинах, а отже

є неналежним виконанням вимог статті 49-2 КЗпП України. Крім того, відповідач запропонував позивачу посади, на які він не міг бути працевлаштований за кваліфікаційними вимогами. Також відповідач фактично проігнорував обґрунтоване рішення профспілки про відмову у звільненні позивача.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року апеляційну скаргу задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва

від 25 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову

у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Апеляційний суд мотивував рішення тим, що роботодавцем дотримано порядок звільнення позивача з роботи, зокрема, виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо попередження позивача про наступне вивільнення і про наявність усіх вакантних посад на підприємстві, від переведення на будь-яку з них позивач відмовився, а тому підстав для скасування оспорюваного позивачем наказу та, відповідно, підстав для визнання звільнення позивача незаконним і поновлення його на роботі немає. Крім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування статті 49-4 КЗпП України до цих правовідносин, тому твердження про обґрунтованість рішення профспілки також є помилковим. Рішення профспілки щодо відмови у наданні згоди на звільнення позивача не містить належного правового обґрунтування такої відмови, тому відповідач правомірно звільнив позивача без згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року клопотання ДП «Антонов» задоволено. Прийнято додаткову постанову, якою стягнено з ОСОБА_1 на користь ДП «Антонов» судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 18 607,50 грн.

Апеляційний суд прийняв у справі додаткову постанову та розподілив судові витрати, понесені відповідачем при розгляді апеляційної скарги.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 577/256/18, від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15, від 16 квітня 2020 року у справі № 760/25127/18, від 12 серпня 2020 року у справі № 753/3889/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19, від 27 липня

2021 року у справі № 756/7222/18, Верховного Суду України від 27 червня

2012 року у справі № 6-65цс12, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15,

від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15, від 25 травня 2016 року у справі

№ 6-3048цс15, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17.

У травні 2023 року ДП «Антонов» подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги

є необґрунтованими, свідчать про довільне трактування позивачем норм чинного законодавства та суперечать положенням КЗпП України, висновкам Верховного Суду та не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо підстав відмови у задоволенні позову.

У червні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права.

від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, Верховного Суду України

від 31 травня 2017 року у справі № 504/2418/14.

У липні 2023 року ДП «Антонов» подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а додаткову постанову апеляційного суду - без змін, оскільки додаткова постанова є законною та обґрунтованою.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду

від 15 лютого 2023 року підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

ОСОБА_1 із 01 листопада 2011 року працював на ДП «Антонов».

Наказом від 07 травня 2018 року ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро ДП «Антонов».

21 грудня 2020 року ДП «Антонов» отримало лист Державного концерну «Укроборонпром» (далі - ДК «Укроборонпром») від 21 грудня 2020 року № UOP 6.2-12641, який має для відповідача обов`язковий характер, із вказівками про необхідність приведення штатного розпису ДП «Антонов» відповідно до вимог, викладених у Порядку погодження організаційних структур, штатних розписів (змін до них) підприємств-учасників ДК «Укроборонпром», затвердженому наказом концерну від 29 січня 2020 року № 24, зокрема в частині, що стосується скорочення рівнів управління, оптимальної норми керованості для керівників та скасування інституту заступників у підрозділах.

24 грудня 2020 року ДП «Антонов» видано наказ № 6610-к про оптимізацію штатного розпису та структури підприємства, у пункті 1 якого зазначено про необхідність розробити пропозиції щодо приведення штатних розписів підпорядкованих підрозділів та структурної схеми підприємства в частині підпорядкованих підрозділів відповідно до вимог Порядку погодження організаційних структур, штатних розписів підприємств - учасників «Укроборонпром».

16 березня 2021 року наказом ДП «Антонов» № 2288-к прийнято рішення про peорганізацію із 01 червня 2021 року комерційного відділу (В-251) шляхом перетворення комерційно-договірного бюро (25101) (тобто відділу, у якому працював позивач (25101) у комерційно-договірну групу.

07 квітня 2021 року наказом ДП «Антонов» № 2931к попереджено ОСОБА_1 про виключення із штатного розпису із 01 червня 2021 року його посади заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро ДП «Антонов» та одночасно ознайомлено з вакантними посадами ДП «Антонов» станом на 07 квітня 2021 року у кількості 583 одиниці.

Із наказом-попередженням та запропонованою іншою роботою на вакантних посадах станом на 26 квітня 2021 року у кількості 583 одиниці ОСОБА_1 ознайомлено 26 квітня 2021 року.

08 червня 2021 року на розгляд Незалежної профспілки авіапрацівників

ДП «Антонов» надійшло подання директора з управління персоналом

Маєвського В. Є. , начальника відділу кадрів Гордієнка В. А. , директора з правових питань Дехтяренко І. В. щодо звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1

статті 40 КЗпП України.

Листом від 23 червня 2021 року № 02-06/2021 Радою Незалежної профспілки авіапрацівників ДП «Антонов» прийнято рішення про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України із заступником начальника комерційного відділу - начальником бюро ДП «Антонов» (підр. 251) ОСОБА_1 , який є членом Незалежної профспілки авіапрацівників ДП «Антонов».

Наказом директора з управління персоналом ДП «Антонов» Маєвського В. Є.

від 29 червня 2021 року № 4323ку ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро ДП «Антонов» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не відмовлявся від запропонованих вакансій та йому не було повідомлено, які

з переліченого списку посад відповідають його кваліфікації, що значно ускладнювало здійснення вибору, а отже, такі дії роботодавця оцінено як свідоме ускладнення реалізації прав працівника, оскільки останній не зміг реалізувати своє право у трудових відносинах, тому є неналежним виконанням вимог статті 49-2 КЗпП України. Крім того, відповідач пропонував позивачу для обрання посади, на які він не може бути працевлаштований за кваліфікаційними вимогами. Також відповідач фактично проігнорував обґрунтоване рішення профспілки про відмову

у звільненні позивача.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що роботодавцем дотримано порядок звільнення позивача з роботи, зокрема, виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо попередження позивача про наступне вивільнення і про наявність усіх вакантних посад на підприємстві, від переведення на будь-яку з них позивач відмовився, а тому підстав для скасування оспорюваного позивачем наказу та, відповідно, підстав для визнання звільнення позивача незаконним і поновлення його на роботі немає. Крім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування статті 49-4 КЗпП України до цих правовідносин, тому твердження про обґрунтованість рішення профспілки також є помилковим. Рішення профспілки щодо відмови у наданні згоди на звільнення позивача не містить належного правового обґрунтування такої відмови, тому відповідачем правомірно звільнено позивача без згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Правове обґрунтування

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва

і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення

з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Вирішуючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1

частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві,

в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно

з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва

і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того,

в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював, тобто всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати такий працівник.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Частиною другою статті 42 КЗпП України, зокрема, визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам з тривалішим безперервним стажем роботи на цьому підприємстві, в установі, організації.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Отже, при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва

і праці передусім підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, які підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині другій статті 42 КЗпП України.

Тобто, застосування положень статті 42 КЗпП України можливе серед всіх працівників, які обіймають ідентичні (тотожні, однакові) посади.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40

КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Згідно з частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

За змістом зазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування відмови у звільнені працівника з підстав, вказаних у поданні роботодавця. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості, оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість виключає виникнення такого права.

Відповідно до статті 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення.

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Апеляційний суд, встановивши, що роботодавцем дотримано порядок звільнення позивача з роботи, зокрема, виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України щодо попередження позивача про наступне вивільнення і запропоновано йому усі наявні вакантні посади на підприємстві, від переведення на будь-яку з них позивач відмовився, а тому підстав для скасування оспорюваного позивачем наказу та, відповідно, підстав для визнання звільнення позивача незаконним і поновлення його на роботі немає. Рішення профспілки щодо відмови у наданні згоди на звільнення позивача не містить належного правового обґрунтування такої відмови, тому відповідачем правомірно звільнено позивача без згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Крім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування статті 49-4 КЗпП України до цих правовідносин, тому твердження про обґрунтованість рішення профспілки також

є помилковим.

Верховний Суд погоджується, що за встановлених у цій справі обставин відповідачем при звільненні ОСОБА_1 дотримано вимоги частини другої

статті 40 та статті 49-2 КЗпП України, оскільки позивача вчасно попереджено про вивільнення та запропоновано всі наявні на підприємстві вакантні посади від переведення на будь-яку з них позивач відмовився, тому звільнення ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 40 КЗпП України відповідає вимогам закону. Крім того, у позивача не виникло переважного права на залишення на роботі, оскільки у штатному розписі відповідача лише одна посада заступника начальника комерційного відділу - начальника бюро, яка скорочувалася, тож у роботодавця не було підстав та можливості проводити порівняльний аналіз продуктивності праці та кваліфікації з метою вирішення питання переважного права на залишення на роботі.

Крім того, рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Оскільки відмова профспілкового органу не містила належного обґрунтування, тому роботодавець правомірно звільнив позивача без згоди профспілкового органу на розірвання трудового договору.

Верховний Суд звертає увагу, що статтею 49-4 КЗпП України визначений вичерпний перелік випадків обов`язку роботодавця проводити такі консультації,

а саме: ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, який не поширюється на обставини цієї справи.

Встановивши, що у ДП «Антонов» не відбулося таких процесів, як ліквідація, реорганізація підприємства, зміна форми власності або часткове зупинення виробництва, а отже у відповідача відсутній обов`язок проведення вказаних консультацій, а наявне лише таке право.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо неврахування висновків Верховного Суду

У касаційній скарзі заявник вказує на те, щоапеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

2021 року у справі № 756/7222/18, Верховного Суду України від 27 червня

2012 року у справі № 6-65цс12, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15,

від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15, від 25 травня 2016 року у справі

№ 6-3048цс15, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17.

Оскільки врахуванню підлягають висновки у справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведені заявником як приклади на предмет подібності рішення Верховного Суду до обставин розглядуваної справи.

Критерії оцінки відносин на предмет подібності сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 233/2021/19. За такими критеріями суд касаційної інстанції визначає подібність правовідносин з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами

й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі

№ 800/538/17 сформульовано висновок про те, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок

з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах

від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19, від 12 серпня 2020 року у справі № 753/3889/17, постановах Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року

у справі № 6-40цс15, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17, від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15.

У справі № 760/25127/18 Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що у відповідача мала місце реорганізація структурного підрозділу, тож встановивши, що позивача про його звільнення було попереджено за 2 місяці, запропоновано йому інші посади, які відповідали його кваліфікації та продуктивності, проте позивач від них відмовився, тому відсутні підстави вважати, що відповідачем порушені вимоги статті 40, частини третьої статті 49-2

КЗпП України.

У постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15 Верховним Судом України викладено правову позицію про те, що висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей, тому суд має достатні повноваження здійснювати перевірку та давати юридичну оцінку рішенню профспілкового комітету.

Водночас у справі, яка переглядається у касаційному порядку, встановлено, що роботодавець дотримався вимог статей 40 49-2 КЗпП України, зокрема повідомив позивача за два місяці про наступне вивільнення, пропонував позивачу усі наявні на підприємстві вакантні посади, проте останній відмовився від переведення на будь-яку з цих посад.

Отже, висновки, сформульовані апеляційним судом у цій справі, не суперечать висновкам, викладеним у справах № 800/538/17, № 161/7196/19, № 753/3889/17, № 760/25127/18, № 6-40цс15, № 6-1264цс17, № 6-3048цс15, № 6-703цс15.

У справі № 756/7222/18 Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що роботодавець, звільняючи позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП Українив порушення процедури, визначеної статтею 49? КЗпП України, не запропонував усі наявні вакантні посади, обов`язки за якими міг виконувати позивач. Разом з тим Верховний Суд не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відмову

у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку на звернення до суду, без обговорення причин пропуску строку та надання оцінки таким причинам,

з посиланням на відсутність відповідної заяви позивача, оскільки такий висновок не відповідає правильному застосуванню статті 234 КЗпП України, тому направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У постанові від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15 Верховний Суд зазначив, що право на залишення на роботі, передбачене частиною першою

статті 42 КЗпП України, не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.

У справі № 577/256/18 Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у відповідача дійсно мало місце скорочення штату, яке стало підставою для звільнення позивачки. На момент її звільнення вакантних посад, які вона могла б займати за своєю професією чи спеціальністю, не було. Підстав для застосування положень статті 42 КЗпП України також не було. Разом

з тим апеляційний суд змінив дату звільнення, оскільки роботодавець звільнив позивачку в останній день її перебування на лікарняному.

У постанові від 27 червня 2012 року у справі № 6-65цс12 Верховним Судом України викладено правову позицію про те, що ліквідація структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи, ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з пунктом 1 частини першої

статті 40 КЗпП України лише з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку із такими змінами при умові дотримання власником вимог частини другої статті 40, статей 42 43 49-2 КЗпП України.

Отже, у справах № 756/7222/18, № 760/21020/15, № 577/256/18, № 6-65цс12, наведених заявником у касаційній скарзі як приклади неоднакового застосування норм права, встановлені інші фактичні обставини ніж у справі, яка переглядається

у касаційному порядку.

Оскільки оскаржувана постанова апеляційного суду не суперечить правовим висновкам Верховного Суду щодо процедури звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах, тому доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду та Верховного Суду України (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтованими.

Щодо доводів позивача про розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, щоапеляційний суд, ухвалюючи додаткову постанову, не врахував висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, Верховного Суду України

від 31 травня 2017 року у справі № 504/2418/14.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час здійснення розподілу судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Водночас апеляційний суд не врахував, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, сформульовано висновок про те, що спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не

з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України, позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Тож ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за пред`явлення вимог про визнання неправомірним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про стягнення

з ОСОБА_1 на користь ДП «Антонов» судового збору за подання апеляційної скарги на судове рішення в частині вирішених вимог про визнання неправомірним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З урахуванням правила частини шостої статті 141 ЦПК України понесені

ДП «Антонов» судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в розмірі 17 107,50 грн потрібно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року

у справі № 755/12623/19 та, ухвалюючи додаткову постанову, здійснив розподіл судових витрат з порушенням норм процесуального права.

За приписами пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте

в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті

і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення

у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте

в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга на постанову апеляційного суду підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга на додаткову постанову апеляційного суду підлягає частковому задоволенню, оскаржувана додаткова постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з постановлення нової.

Розподіл судових витрат

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України зазначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що Верховний Суд не встановив підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, ухваленої за наслідками розгляду спору по суті, тому

з урахуванням приписів наведеної норми підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 141 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року задовольнити частково.

Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Компенсувати Державному підприємству «Антонов» (місце знаходження:

вул. Академіка Туполєва, 1, м. Київ, 03062, ЄДРПОУ: 14307529) судові витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 17 107,50 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

В. В. Яремко