ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2025 року

м. Київ

справа № 759/19740/21

провадження № 51-1030км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 , на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 01 серпня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 24 грудня 2024 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021100080001760, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Рубіжного Луганської області та жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Святошинський районний суд м. Києва вироком від 01 серпня 2024 року визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК звільнив ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та поклав на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.

Також суд вирішив питання, які стосуються процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.

Як убачається з вироку суду, ОСОБА_7 визнано винуватим і засуджено за те, що він 06 липня 2021 року приблизно о 01:30 за попередньою змовою групою осіб з ОСОБА_8 та особою, матеріали, щодо якої виділені в окреме провадження (далі - особа 1), перебуваючи біля продуктового нічного магазину, розташованого поряд із будинком № 6-Г на просп. Л. Курбаса в місті Києві, порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, застосовуючи фізичну силу, вчинив хуліганські дії, що виразилися у заподіянні тілесних ушкоджень ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . У вказаному громадському місці особа 1 розпочав словесний конфлікт з ОСОБА_9 з приводу звернення російською мовою, що побачили ОСОБА_11 й ОСОБА_8 та підійшли. ОСОБА_11 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, при значному скупченні сторонніх громадян, безпричинно кулаком умисно завдав одного удару в обличчя ОСОБА_9 . Після цього, продовжуючи свої хуліганські дії, ОСОБА_7 разом з ОСОБА_8 та особою 1 почали намагатися завдати ударів потерпілим ОСОБА_9 та ОСОБА_10 по всьому тулубу, але останні завадили цьому, почавши тікати з місця події. Наздогнавши їх неподалік кінотеатру перед входом до парку «Інтернаціональний», нехтуючи правилами поведінки, з мотивів явної неповаги до суспільства, протиставляючи себе загальноприйнятим нормам моралі, з хуліганських спонукань в присутності сторонніх громадян, ОСОБА_7 разом із спільниками, повалили потерпілих з ніг та почали завдавати ударів кулаками і ногами по голові й тулубу ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , в результаті чого спричинили їм тілесні ушкодження у вигляді забоїв, саден, гематом на обличчі та тілі. Хуліганські дії були зупинені після того, як потерпілий ОСОБА_9 втратив свідомість від заподіяних йому ударів.

Київський апеляційний суд ухвалою від 24 грудня 2024 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_7 залишив без змін.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Захисник ОСОБА_6 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону й неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені стосовно ОСОБА_7 судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Суть доводів захисника зводиться до помилковості висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності у діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК, а також відсутності доказів, які поза розумним сумнівом доводять його винуватість у вчиненні інкримінованого злочину.

ОСОБА_6 зазначає, що мотивом учинку ОСОБА_7 було заподіяння шкоди здоров`ю потерпілим, а тому його діяння підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 125 КК.

Указує, що насильницька поведінка засудженого була зумовлена особистою неприязню до потерпілих, яка виникла раптово внаслідок сварки, спричиненої агресивними висловлюваннями одного з потерпілих, та прагненням помститися йому, а не бажанням протиставити себе суспільству чи продемонструвати зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки.

Стверджує, що в описі правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_7 , немає жодного діяння, яке би свідчило про зухвалість.

Вважає сумнівним зазначені у вироку суду твердження про неприязне ставлення ОСОБА_7 до потерпілих та відсутність сторонніх осіб, яким би завадила бійка.

Зазначає про непослідовність показань свідка ОСОБА_12 та ненадання судом оцінки показанням потерпілих у частині того, що особа, яка спричинила їм тілесні ушкодження, була без футболки.

На думку захисника, доказів сторони обвинувачення недостатньо для того, щоб поза розумним сумнівом можна було б дійти висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.

Захист акцентує на суперечності між формулюванням обвинувачення та викладом фактичних обставин в обвинувальному акті.

Указує, що обвинувальний акт, направлений до суду, істотно відрізняється від повідомлення про підозру. Так, в повідомленні про підозру зазначено, що ОСОБА_7 вдарив ОСОБА_9 , натомість за фактичними обставинами, викладеними в обвинувальному акті, це зробив ОСОБА_8 .

На переконання захисника, апеляційний суд за відсутності відповідного клопотання повторно не дослідив обставин справи, а також не надав оцінки викладеному у вироку суду преюдиціальному факту стосовно того, що: « ОСОБА_8 безпричинно, кулаком своєї руки, умисно завдав один удар в обличчя ОСОБА_9 , у результаті чого спричинив останньому фізичний біль».

Як наголошує захисник, суди не вказали, з яких підстав судові витрати мають стягуватися лише з ОСОБА_7 .

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 , надавши пояснення, підтримала подану касаційну скаргу.

Прокурор ОСОБА_5 , висловив заперечення стосовно задоволення касаційної скарги захисника.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, Суд дійшов висновку, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень під час розгляду справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Отже, з урахуванням наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.

Під час перевірки доводів, зазначених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Водночас касаційний суд наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1 ст. 433 КПК).

За змістом ст. 94 КПК оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Отже, Суд відхиляє доводи касаційної скарги, у яких захисник оспорює встановлені за результатами судового розгляду обставини, оскільки вони стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом перевірки суду касаційної інстанції, та викладає власну версію подій.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 указує на відсутність доказів винуватості підзахисного у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Верховний Суд, перевіривши матеріали кримінального провадження в межах доводів касаційної скарги і з урахуванням особливостей касаційного перегляду, про які зазначено вище, не погоджується з твердженнями захисника, зважаючи на таке.

З матеріалів справи вбачається, що висновок суду першої інстанції щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК, ґрунтується на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 КПК.

Так, постановляючи вирок, місцевий суд урахував факт невизнання засудженим своєї винуватості. Останній пояснив, що разом із товаришами, серед яких був ОСОБА_12 , вживали алкогольні напої. До їхньої компанії підійшов один із потерпілих і російською мовою попросив цигарку, внаслідок чого виник словесний конфлікт. Також зазначив, що не пам`ятає, чи завдавав ударів, однак заперечив спричинення ударів ногами; указав, що на вулиці у цей час були сторонні люди.

Водночас суд дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_7 доведено сукупністю досліджених доказів, серед яких показання:

потерпілого: ОСОБА_10 , який повідомив, що під час відпочинку його брат ( ОСОБА_9 ) звернувся до компанії з проханням дати йому цигарку. Узявши цигарку брат повернувся до їхнього спілкування. Один хлопець із компанії підійшов до них та розпочав словесний конфлікт щодо мови спілкування. Далі до них підбіг ОСОБА_7 і вдарив його брата ( ОСОБА_9 ) в обличчя. Він із братом почали тікати, однак ОСОБА_7 наздогнав його та вдарив, унаслідок чого він упав. Зазначив, що бачив, як троє осіб били його брата ( ОСОБА_9 ) ногами і забрали сумку останнього;

потерпілого ОСОБА_9 , який указав, що коли його пригостили цигаркою, він продовжив спілкування з братом ( ОСОБА_10 ). Один хлопець із компанії підійшов до них і розпочав словесний конфлікт стосовно мови спілкування. Згодом до нього ( ОСОБА_9 ) підійшов ОСОБА_7 та вдарив його в обличчя. Після цього ОСОБА_7 побіг за його братом ( ОСОБА_10 ) і вдарив його. Коли він підбіг до брата ( ОСОБА_10 ), його також почали бити троє осіб, після чого він втратив свідомість;

свідка ОСОБА_12 (товариша ОСОБА_7 , який у день події відпочивав разом із засудженим і його друзями) про те, що між потерпілими, ОСОБА_7 й іншими учасниками компанії виник конфлікт, який переріс у бійку. Запам`ятав, як ОСОБА_7 одному з потерпілих завдав удару ногою в голову, внаслідок чого той втратив свідомість.

Зміст показань потерпілих та свідка детально відображений у вироку, і суд визнав їх такими, що узгоджуються з дослідженими письмовими доказами, серед яких: протоколи пред`явлення для впізнання від 06 липня 2021 року з відеозаписом цієї слідчої дії, відповідно до яких потерпілі впізнали ОСОБА_7 як особу, що заподіяла їм тілесні ушкодження; слідчих експериментів за участю потерпілих, згідно з якими останні на місці події відтворили обставини, за яких їм було спричинено тілесні ушкодження, а також упізнали ОСОБА_12 , який показав, де відпочивали він із хлопцями та де сиділи потерпілі, а також як ОСОБА_7 заподіяв тілесні ушкодження потерпілим; огляду від 20 серпня 2021 року, за даними якого переглянуті відеозаписи з камери відеоспостереження з магазину «Червоне та біленька», установленої на перетині просп. Л. Курбаса та вул. Г. Юри у м. Києві, і висновки експертів щодо характеру та локалізації виявлених у ОСОБА_9 та ОСОБА_10 тілесних ушкоджень.

За результатом судового розгляду суд визнав наведені вище показання потерпілих, свідка, дані, що містяться в протоколах слідчих дій та додатках до них, а також показання засудженого (у частині, що їм не суперечать) належними, допустимими та достовірними доказами і дійшов висновку про винуватість ОСОБА_7 у грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, яке виразилося в заподіянні легких тілесних ушкоджень потерпілим ОСОБА_10 та ОСОБА_9 , вчиненому групою осіб (хуліганство). Водночас суд виключив з обвинувачення ознаку «винятковий цинізм», оскільки в ході судового розгляду її не було підтверджено.

До того ж захисник заперечує винуватість ОСОБА_7 з тих підстав, що суд у вироку не зазначив, у що була одягнена особа, яка завдала удару ОСОБА_9 або що вона була не одягнена.

Як акцентує ОСОБА_6 , потерпілий ОСОБА_10 у судовому засіданні вказав, що особа, яка першою ударила, була без футболки, тоді як ОСОБА_9 не пригадав, у що була одягнена особа, яка спричинила йому тілесні ушкодження. Під час слідчих експериментів потерпілі також наголошували, що їх побила особа з оголеним торсом. Водночас ОСОБА_7 у судовому засіданні заявив, що футболку не знімав, і з відеозапису з камер відеоспостереження вбачається, що він був у футболці.

Ці аргументи захисника колегія суддів відхиляє, оскільки вони самі собою не мають вирішального значення та не впливають на висновок суду про винуватість ОСОБА_7 , який ґрунтується не на цій частині показань потерпілих, а на сукупності доказів, наданих стороною обвинувачення, та встановлених фактичних обставинах справи. Зокрема, потерпілі узгоджено ідентифікували ОСОБА_7 як особу, що спричинила їм тілесні ушкодження, а свідок ОСОБА_12 , який перебував у компанії засудженого, підтвердив участь останнього в бійці та вказав на факт завдання саме ним удару одному з потерпілих.

Апеляційний суд перевірив ці висновки в частині доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, визнав їх правильними і належним чином умотивованими.

У поданій касаційній скарзі захисник не погоджується з кваліфікацією діяння підзахисного за ч. 2 ст. 296 КК. Зокрема, ОСОБА_6 вказує, що опис правопорушення, інкримінованого підзахисному, не містить жодного діяння, яке би свідчило про зухвалість. Також зазначає, що в засудженого був відсутній мотив явної неповаги до суспільства, його поведінка була зумовлена особистою неприязню до потерпілих, яка виникла раптово внаслідок сварки, спричиненої агресивними висловлюваннями одного з потерпілих, та переросла у бійку, під час якої один із потерпілих завдав тілесних ушкоджень його товаришу, через що засуджений поспішив йому на допомогу.

Верховний Суд не погоджується із цими доводами захисту з огляду на таке.

Зі змісту ст. 296 КК вбачається, що хуліганство - це умисне порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, яке супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом.

Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо.

Обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Домінування у свідомості винного такого внутрішнього спонукання і відсутність особистого мотиву посягання на потерпілого є головним критерієм відмежування хуліганства як злочину проти громадського порядку та моральності від злочинів проти особи.

Хоч хуліганські дії нерідко супроводжуються фізичним насильством і заподіянням тілесних ушкоджень, головною їх рушійною силою є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, показати свою зверхність, виразивши явну зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки. Означені дії не зумовлені особистими мотивами, а за своїми внутрішніми чинниками фокусуються на негативному ставленні до загально поширених норм моралі і правил поведінки в суспільстві. Протиправні діяння вчиняються за відсутності приводу або з незначного приводу і зазвичай спрямовані на випадкові об`єкти. Якщо хуліганству передує конфлікт винного з потерпілим (потерпілими), такий конфлікт провокується самим винним як зухвалий виклик соціальному оточенню, і реакція інших на провокуючі дії, в тому числі спроба їх припинити, стають приводом для подальшого насильства, що не можна вважати раптовими неприязними стосунками.

Таким чином, для юридичної оцінки діяння за ст. 296 КК обов`язковим є поєднання ознак об`єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб`єктивної сторони, зокрема, мотиву явної неповаги до суспільства (постанова Великої Палати від 03 липня 2019 року у справі № 288/1158/16-к).

Отже, зміст і спрямованість протиправного діяння, що має істотне значення для його правової оцінки, у кожному конкретному випадку визначається, виходячи із часу, місця, обстановки й інших обставин його вчинення, характеру дій винного, а також поведінки потерпілого і стосунків, що склалися між ними (див., наприклад, постанову Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 335/3804/17, провадження № 51-1601км23).

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, фактичною підставою кваліфікації кримінального правопорушення ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 296 КК, стали об`єктивні дані (обставини), досліджені в судовому засіданні й зазначені у вироку. Під час юридичної оцінки цих даних було з`ясовано: природу взаємин, які склалися між засудженим та потерпілими; причину виникнення діяння; місце вчинення протиправних дій, обстановку й обставини, за яких відбувався перебіг посягання; характер і динаміку дій ОСОБА_7 , характер наслідків та причинний зв`язок між ними й діями винуватого.

Так, місцевий суд установив, що події розпочалися біля нічного продуктового магазину, поруч із яким за столиками відпочивали, зокрема компанія ОСОБА_7 та його спільників, що вживали алкогольні напої, а також потерпілі, які з ними до цих подій не були знайомі. ОСОБА_9 російською мовою звернувся до компанії, де перебував ОСОБА_7 , із проханням дати цигарку та, узявши цигарку, повернувся до брата й продовжив із ним спілкування. Особі 1, яка була в компанії ОСОБА_7 , не сподобалося, що потерпілий російською мовою звернувся до них. Він підійшов до братів і розпочав із ними словесний конфлікт. Коли ОСОБА_9 , бажаючи припинити суперечку, став заспокоювати особу 1, до них несподівано наблизився ОСОБА_7 , який до цього не брав участі в конфлікті, та завдав удару ОСОБА_9 в обличчя. Останній, усвідомлюючи небезпеку, наказав братові тікати та сам почав повільно відходити від місця події. Однак ОСОБА_7 не зупинився, а почав переслідувати ОСОБА_10 і спричинив йому удар. Коли ОСОБА_9 спробував заступитися за брата, його повалили на землю товариші ОСОБА_7 та почали завдавати йому ударів.

Обстановка й обставини подій, динаміка їх розвитку та об`єктивні ознаки поведінки засудженого свідчать про те, що ОСОБА_7 , перебуваючи в громадському місці, діяв зухвало, спрямовуючи свою агресивну поведінку на незнайомих йому осіб, за відсутності вагомого приводу, відчуваючи чисельну перевагу над потерпілими. Указані обставини й тривалість дій безсумнівно свідчили про свідоме бажання ОСОБА_7 саме порушити громадський порядок із мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, а не вчинити злочин проти особи з особистих мотивів.

З урахуванням наведеного вище спростовуються твердження ОСОБА_6 про відсутність в описі правопорушення діяння ознак, які би свідчили про особливу зухвалість.

За таких обставин Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги захисника про відсутність у діях ОСОБА_7 ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК.

Також ОСОБА_6 як на істотні порушення вимог КПК указує на суперечності між формулюванням обвинувачення та викладом фактичних обставин в обвинувальному акті щодо завдання удару в обличчя потерпілому. Зокрема, захисник акцентує, що у формулюванні обвинувачення стосовно ОСОБА_7 зазначено про завдання удару саме її підзахисним, водночас у формулюванні обвинувачення стосовно інших співучасників хуліганських дій указано, що цей удар завдали вони (кожний окремо).

Колегія суддів не погоджується з такими доводами захисту.

Верховний Суд уже зазначав, що під формулюванням обвинувачення розуміється короткий виклад тексту диспозиції кримінально-правової норми, порушення якої інкримінується особі, фабула обвинувачення виступає фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому.

При цьому формулювання обвинувачення повинно містити всі ознаки складу злочину, у вчиненні якого особу визнано винуватою, та за змістом відповідати диспозиції норми закону України про кримінальну відповідальність.

За правилами ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

У цій справі орган досудового розслідування чітко виклав формулювання обвинувачення (час, місце, спосіб вчинення злочину), яке надало стороні захисту всі необхідні відомості й можливості для здійснення ефективного захисту від висунутого обвинувачення.

За результатом судового розгляду суд на підставі безпосередньо досліджених доказів дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому органом досудового розслідування кримінального правопорушення, зокрема в завданні потерпілому в обличчя спірного удару.

Зазначення вказаної обставини щодо інших обвинувачених підлягає оцінці судом у межах виділених стосовно них кримінальних проваджень.

У цьому аспекті захист звертає увагу на те, що стосовно ОСОБА_8 , співучасника хуліганських дій, постановлено обвинувальний вирок, яким затверджено угоду про визнання ним своєї винуватості у вчиненні цих дій і з якого випливає, що саме ОСОБА_8 завдав спірного удару в обличчя потерпілого. Отже, цей вирок має преюдиціальне значення для кримінального провадження стосовно її підзахисного.

Суд не погоджується з такими аргументами захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку.

У національному законодавстві презумпцію невинуватості як один з основних конституційних принципів судочинства відображено в ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК. Згідно із цими правовими нормами особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Відповідно до ст. 90 КПК рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили, у разі встановлення ним порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення лише для вирішення питання про допустимість доказів.

За сталою судовою практикою (див., наприклад, постанову Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 127/19722/17, провадження № 51-5043км20) обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участі інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціального значення для їх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їх сила має обмежуватися даними конкретного провадження.

Вирок щодо ОСОБА_8 постановлений за наслідком затвердження угоди про визнання винуватості. По суті він є результатом специфічної процедури, яка не передбачає змагального дослідження всіх обставин справи. Суд, затверджуючи угоду про визнання винуватості, обмежується лише з`ясуванням обставин, що визначені у ст. 474 КПК.

Тобто постановлення вироку стосовно ОСОБА_8 не звільняло суд від оцінки доказів, зокрема щодо заподіяння спірного удару потерпілому, у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_7 . Як зазначено вище, суд, дослідивши докази, дійшов висновку, що спірний удар завдав саме засуджений. Верховний Суд не знаходить підстав сумніватися у цих висновках судів попередніх інстанцій, тому відхиляє аргументи захисту.

Крім того, наводячи згадані вище твердження, захист указує, що обвинувальний акт стосовно ОСОБА_7 , направлений до суду, істотно відрізняється від повідомлення про підозру, у якому зазначено, що ОСОБА_7 вдарив ОСОБА_9 , натомість згідно з фактичними обставинами, викладеними в обвинувальному акті, це зробив ОСОБА_8 .

Перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів ці доводи захисника відхиляє.

Водночас Суд зазначає, що відповідно до висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 15 січня 2024 року у справі № 683/694/20 (провадження № 51-3591кмо23) розбіжності у викладі фактичних обставин кримінального правопорушення в повідомленні про підозру та в обвинувальному акті, за умови, що їх виклад в обвинувальному акті дає повне розуміння кожного з елементів складу кримінального правопорушення для юридично-правової оцінки діяння за відповідною кримінально-правовою нормою, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Колегія суддів відхиляє посилання захисника на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 295/12923/19, оскільки об`єднана палата відступила від цього висновку в наведеному вище рішенні.

Стосовно доводів про обов`язок апеляційного суду дослідити обставини у провадженні, які захисник обґрунтовує з посиланням на висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 537/984/20 (провадження № 51-1747кмо22), колегія суддів зазначає таке.

Частиною ч. 3 ст. 404 КПК встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

За позицією об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеною в постанові від 03 квітня 2023 року (справа № 537/984/20, провадження № 51-1747кмо22), в основі апеляційного перегляду судового рішення лежить перевірка його обґрунтованості й законності, для чого апеляційний суд наділений відповідними процесуальними можливостями, ключовою з яких є перевірка повноти і правильності встановлення судом першої інстанції обставин кримінального провадження за результатами дослідження та оцінки доказів.

Водночас лише в тій ситуації, коли суд апеляційної інстанції вбачає, що доводи в апеляційній скарзі сторони захисту про невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, він здійснює таку перевірку шляхом повторного дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження та оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК.

При цьому незгода сторони захисту з показаннями свідків та письмовими доказами у справі не є підставою для повторного дослідження доказів. Під час апеляційного перегляду в суду не виникає обов`язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він інакше не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося в місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального процесуального законодавства України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду.

Переглядаючи в апеляційному порядку кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 , апеляційний суд не встановив підстав для повторного дослідження обставин кримінального провадження, жоден доказ, покладений в основу винуватості засудженого, інакше не тлумачив, а тому в нього не виникло обов`язку повторно дослідити докази.

Отже, колегія суддів Верховного Суду вважає, що під час здійснення апеляційної процедури не було допущено істотних порушень приписів ст. 404 КПК.

За таких обставин Верховний Суд відхиляє ці доводи захисту.

Також захисник вважає, що суд не вказав, з яких підстав судові витрати мають стягуватися лише з ОСОБА_7 .

Верховний Суд відхиляє указані твердження захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експертів.

Суд першої інстанції, розглянувши кримінальне провадження лише стосовно ОСОБА_7 , ухвалив обвинувальний вирок щодо нього та з огляду на наведені вище положення КПК стягнув із нього судові витрати у розмірі 547,60 грн, понесені органом досудового розслідування на проведення експертиз № 042/1-378-2021 та 042/1-379/2021 (т. 2, а.п. 15-21).

Отже, переконливих доводів, які би ставили під сумнів умотивованість висновків судів попередніх інстанцій, захисник у касаційній скарзі не навела.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування або зміни судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Зважаючи на наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо ОСОБА_7 судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Святошинського районного суду м. Києва від 01 серпня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 24 грудня 2024 рокустосовно ОСОБА_7 - без зміни.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3